Розділ 18. Ми квиті

Осінь поволі вкорінювалася в саду маєтку де Лабрі, витісняючи літню гарячковість. Листя на кущах починало темнішати; ірис втрачав соковитість, але ще зберігав свій сухувато-пудровий запах, а земля під ногами звучала на тон глухіше, ніж у серпні. І ці зміни не можливо було ігнорувати.

Джейн і Домінік йшли поруч алеєю повз зарості розмарину і шавлії. Вона трималася трохи ближче до краю доріжки, Домінік ішов поруч, не поспішаючи, і підлаштовував свій крок під її ритм так природно, ніби робив це вже багато років. Їхня розмова текла так само рівно й спокійно, як і цей шлях, який вони непомітно пройшли разом за останні місяці.

- Ви знаєте, - мовив Домінік, не зупиняючи кроку, - фіалкова серія для Марселя розійшлася швидше, ніж я наважувався сподіватися. Мені навіть довелося терміново замовляти нову партію ірисового кореня - попередніх запасів виявилося замало.

На губах Джейн з’явилася усмішка. По тому, як змінилося його дихання, по стриманому теплу в голосі вона й без цих слів відчула, наскільки він задоволений.

- Це тому, що ви все ж таки знизили концентрацію фіалки, - оминаючи зарості озвалася вона. - І поміняли базу. Тепер аромат не провалюється в середині композиції.

- Я також прибрав частину ірису, - зізнався він. - І трохи зменшив долю мускус.

Джейн кивнула.

- І це відчувається, повірте мені. Тепер фіалка звучить чистіше. Її більше не доводиться шукати між іншими нотами.

- А вербена? - запитав він. - Невже ви не збираєтеся нагадати мені, що саме ви наполягли на ній? Я, між іншим, сперечався з вами майже тиждень.

- Я мала зупинити вас і я це зробила. Але довелося розвести її значно сильніше, ніж ми хотіли спочатку, - відповіла вона. - І тепер вона не перекриває решту композиції. Тож, гадаю, я маю повне право сказати, що все ж таки була права.

Домінік тихо засміявся. Поруч із Джейн Бесфорд це ставалося дедалі частіше.

- Ви не залишаєте мені права на помилку.

- Я лише слухаю, що мені підказують запахи, - відповіла Джейн і ледь розвела руками, ніби сама не мала до цього жодного стосунку.

Домінік затримав на ній погляд. На її шкірі все ще тримався легкий теплий загар, набутий за довгі години серед квітів і трав, а світлі пасма волосся, яких торкалося сонце, вигоріли майже до золота. Вітер обережно ворушив кілька локонів, що вибилися біля скроні, і в м’якому осінньому світлі вони здавалися світлішими, ніж зазвичай.

Йому раптом подумалося, що Джейн дивним чином належить цьому саду так само природно, як троянди чи розмарин довкола них.

- І, як я вже мав нагоду переконатися, ви чуєте значно більше, ніж більшість людей, - сказав він.

Вони зупинилися біля невеликого столу для проб, що стояв просто неба, під старими грушами. На столі лежали кілька її записників, мішечки з висушеними ягодами чорниці, невеликі скляні баночки з настоянкою очанки, подрібнене морквяне насіння й пучок розмарину, який Джейн перевіряла останніми днями.

Домінік обережно торкнувся краю одного з записників.

- Я помітив, що останнім часом ви працюєте не лише з ароматами, - мовив він, перегортаючи сторінки її записника.

Папір тихо шелестів під його пальцями, і Джейн мимоволі відчула легке напруження. Вона не любила, коли хтось дивився на її нерівний почерк.

- Очанка, чорниця, календула… Це навряд чи має стосунок до нового парфуму.

- Ви, як завжди, уважні, мсьє де Лабрі.

- Я намагаюся бути уважним до того, що відбувається у моїй лабораторії,- відповів він. - І до того, що відбувається з вами також.

Осінній вітер тихо ворухнув гілки над ними. Зарості розмарину обабіч доріжки торкалися подолу сукні Джейн і м’яко ковзали по її щиколотках, залишаючи по собі сухуватий, терпкий запах. За це літо вона так звикла до цього саду, що тепер відчувала себе тут майже так само впевнено, як у власній кімнаті. Саме тут Джейн працювала щоразу, коли в кабінеті ставало надто тісно від запахів.

Вона повільно зняла рукавичку з однієї руки й взяла маленьку баночку з настоянкою. Скло було прохолодним на дотик. Джейн обережно відкрутила кришечку й ненадовго піднесла баночку ближче до обличчя, хоча сама настоянка майже не мала аромату.

- Це лише старі рецепти, - сказала вона спокійно. - Більшість із них не дає нічого справді помітного. Але деякі допомагають знімати втому з очей після довгого дня.

Десь над ними тихо зашелестіло листя, а з боку саду долинув ледь вловимий запах вологої землі й пізніх троянд.

- Ви працюєте значно більше, ніж слід було б, Джейн.

На її губах з’явилася легка усмішка.

- Ви говорите як мій батько.

- Можливо, тому що ваш батько має рацію.

Вона тихо видихнула й повільно закрутила кришечку баночки. У цьому спокійному, звичному русі Домінік раптом відчув не втому навіть, а ту тиху стійкість, за якою ховалася людина, що вже давно навчилася жити поруч із власною несправедливістю, не чекаючи від світу поблажливості чи дива.

- Коли я працюю, - пояснилаДжейн, - мені значно легше не думати про те, чого я не можу змінити.