Розділ 17. Вікна на південь

Кімната, яку для неї приготували, містилася в дальньому крилі фабрики - там, де було менше шуму. Гуркіт змішувальних машин долинав сюди лише приглушеним, рівним відлунням.

Домінік відчинив перед нею двері і запросив всередину з усією урочистістю моменту.

- Прошу, - мовив він, відступаючи трохи вбік. - Це ваш кабінет, мадемуазель Джейн.

Джейн зупинилася на порозі.

Вона не поспішала входити. Повітря тут було іншим - світлішим, вільнішим. Воно не здавалося важким від масел, спирту чи гарячих металевих поверхонь, як у головних приміщеннях фабрики. Крізь прочинене вікно до кімнати долітав теплий рух саду: запах нагрітої зелені, трохи землі після ранкового поливу і ледь вловимий аромат троянд, що квітнули десь зовсім поруч.

Світло не різало очі, а м’яко лежало на підлозі широкими теплими плямами. Навіть крізь свою обмежену видимість Джейн могла розрізнити великі світлі обриси вікон і темніші контури меблів.

- Вікна виходять на південь, - додав Домінік. - Я подумав, що тут буде більше світла… і сад звідси виглядає дуже приємно. Троянди якраз квітнуть.

Він запізно зрозумів, як саме це могло прозвучати для неї, і на коротку мить замовк, ніби подумки намагаючись повернути фразу назад і скласти її краще.

- Хоча, звісно, я мав на увазі не лише це, - мовив він уже стриманіше. - Тут тихіше, ніж у головних залах. І повітря краще. Мені здалося, вам буде легше працювати саме тут. Щоб вам не знадобилася ваша камфора.

На губах Джейн з’явилася майже непомітна усмішка. Його збентеження не образило її. Навпаки, у ньому було щось настільки щире й невимушене, що їй раптом захотілося заспокоїти його.

- Ви багато про що подумали, мсьє де Лабрі, - сказала вона без жодного натяку на докір.

Він коротко вдихнув.

- Я намагався, - відповів він після короткої паузи. - Мені б не хотілося, аби ви почувались тут незручно.

І лише вимовивши це, він раптом зрозумів, наскільки відверто прозвучала ця фраза.

Джейн тим часом зробила кілька повільних кроків вперед.

Підлога під ногами була рівною й міцною. Дерево ще зберігало легкий запах свіжої обробки - теплий, трохи смолистий. Вона простягнула руку вперед, поки пальці не торкнулися краю столу.

Долоня затрималася на гладкій поверхні.

Стіл був широкий, значно більший за той, до якого вона звикла в батьковому кабінеті. Поліроване дерево залишалося прохолодним навіть у теплому повітрі кімнати. Джейн повільно провела пальцями вздовж краю, потім далі - до середини, запам’ятовуючи відстань, висоту, розташування речей.

Домінік дивився на неї уважніше, ніж слід було б.

Він помічав, як обережно і водночас точно вона рухається в незнайомому просторі; як не поспішає, дозволяючи пальцям, запахам і звукам поступово скласти для неї цілісну картину кімнати. У цьому не було ані безпорадності, ані невпевненості - лише інший спосіб пізнавати світ.

Джейн тим часом повільно повернулася в його бік.

Її погляд, як завжди, зупинився трохи осторонь його обличчя, але цього разу вона раптом відчула його присутність значно виразніше.

- Дякую вам, мсьє де Ла… - вона раптом урвала себе.

Коротка пауза повисла між ними майже відчутно. Домінік вже хотів запитати, чи чогось бракує, коли помітив, як на щоках Джейн повільно проступило тепло.

- …Домініку, - договорила вона тихіше.

Власне ім’я з її вуст прозвучало для нього зовсім не так, як він очікував. Ще кілька днів тому йому здавалося майже природним прагнути цієї простоти між ними - не офіційної ввічливості, а рівності; можливості говорити як люди, що працюють над однією справою й однаково розуміють її цінність. Саме цього він і хотів.

Але тепер, почувши своє ім’я в її голосі - м’яке, трохи несміливе й водночас напрочуд довірливе, - Домінік раптом відчув, як щось у ньому непомітно зміщується зі звичного місця.

Це було значно більше, ніж він міг уявити. 

Він завмер лише на мить, але й цієї миті вистачило, щоб йому довелося збирати власну стриманість з нуля так само обережно і уважно, як він колись збирав найскладніші композиції.

- Мені дуже хотілося, щоб вам тут сподобалося, - у його голосі прозвучало щось тепліше й щиріше, ніж дозволяла звичайна чемність, але при цьому він не наблизився ані на крок, ніби й сам ще не до кінця розумів власних відчуттів і тому боявся порушити ту обережну рівновагу, яка тільки-но виникла між ними.

Домінік не поспішав говорити далі. Він стояв трохи осторонь і мовчки спостерігав, як Джейн освоює новий простір: як її пальці затримуються на предметах, запам’ятовуючи їхню форму й розташування; як вона прислухається до найменших звуків кімнати, ніби повільно складає її у власній уяві.

Він раптом усвідомив, що вона не відгородилася від нього в цей момент, не поспішила сховати цей спосіб роботи, який, очевидно, був для неї звичним і водночас особистим. І в цьому було більше довіри, ніж у будь-яких словах.

Він не знав, чи Джейн зробила це свідомо. Але Домінік раптом дозволив собі дивитися на неї відкрито, не відводячи погляду й не ховаючи цієї уважності за звичною стриманістю. Усвідомлення того, що вона не помітить цього погляду, давало дивне й майже небезпечне відчуття свободи.