Розділ 15. Пропозиція

Кабінет леді Еллербі на першому поверсі того вечора пахнув поліруванням, старим папером і тонкою нотою жасмину з вази біля вікна. Тітка великодушно дозволила скористатися кімнатою “для серйозної розмови”, як вона це назвала, і сама піднялася нагору, залишивши все у розпорядженні містера Бесфорда. Джейн це щиро вразило. Вона добре знала, як тітка ставиться до порядку в домі, а тому не очікувала, що Джорджіана Еллербі так легко дозволить зайняти свою улюблену кімнату. Надто вже після того, як батьків кабінет давно перестав бути просто кабінетом і набув усіх ознак повноцінної лабораторії. 

У будинку стояла особлива тиша, яка буває лише недільними вечорами, коли всі справи вже завершено, приготування до нового тижня залишилися позаду, а попереду лишається тільки спокійна година з книжкою перед сном.

Голос містера Бесфорда, глибокий і неквапливий, м’яко наповнював кімнату, змішуючись з тихим потріскуванням лампи й шелестом сторінок. Зазвичай ці звуки заспокоювали Джейн майже миттєво.

І навіть тепер, попри хвилювання й уперте очікування кроків Домініка де Лабрі за дверима, саме батьків голос не дозволяв її думкам остаточно розсипатися тривогою.

- “…і тоді наш герой зрозумів, що найважчі випробування приходять не з зовні, а народжуються в самій людині…”

Домінік де Лабрі, підійшовши до дверей, не одразу постукав. На мить він просто завмер на порозі.

Кабінет відкривався перед ним у м’якому світлі ламп і вечірнього вікна. У повітрі тримався запах старого паперу, воску й жасмину з вази біля штори.

Лікар Бесфорд сидів трохи осторонь, тримаючи книгу так, щоб світло від свічок рівно падало на сторінки. Його постава залишалася спокійною й рівною, але в коротких паузах між реченнями, у тому, як повільніше, ніж потрібно, перегорталися сторінки, Домінік відчув щось більше за звичайну вечірню втому.

Наче лікар теж чекав цієї розмови.

Мадемуазель Джейн сиділа ближче до вікна. Її руки лежали на колінах, а пальці несвідомо гладили тканину сукні легкими, майже задумливими рухами. Голова була трохи схилена, а сама вона сиділа так спокійно й нерухомо, ніби прислухалася не лише до слів, а й до всього, що лишалося між ними. 

Домінік раптом упіймав себе на думці, що вона виглядає так, ніби вже давно перестала слухати сам голос батька й тепер бачить у власній уяві все, про що він читає. Наче кожне слово повільно складалося для неї у цілі картини, відомі лише їй самій. 

Світло лягало на її обличчя нерівними смугами, залишаючи риси м’якими й трохи розмитими. Але навіть у цій нерухомості було щось напружено-тихе, ніби вона вже знає відповідь, але ще не наважилася вимовити її вголос.

Вона дійсно виглядала спокійною. І водночас зовсім ні.

Домінік не зміг би одразу пояснити, що саме в ній змінилося від їхньої останньої зустрічі. Можливо, справа була у стриманості, яка тепер відчувалася сильніше. А можливо - у хвилюванні, що ховалося під цією рівною поставою так само вперто, як невловима нота в ароматі, який ніяк не бажав піддаватися йому.

Лікар Бесфорд дочитав абзац і зупинився.

- Хочеш, аби я продовжив? - м’яко запитав він, підводячи погляд на доньку.

На губах Джейн з’явилася усмішка - легка й тепла, і Домінік раптом зрозумів, що бачить її такою вперше. 

- Ще хоча б хвилину, - відповіла вона із задоволенням. - Ви читаєте цю частину так, ніби самі не до кінця погоджуєтеся з автором. А мені хотілося б вирішити, чи погоджуюся з ним я.

Домінік усміхнувся.

- Деякі автори, мадемуазель, не надто прихильно ставляться до заперечень.

Обидва повернули голови на звук його голосу. Лікар Бесфорд відклав книгу й підвівся назустріч гостеві. 

- Мсьє де Лабрі, - мовив він. - Ми на вас чекали. Проходьте, будь ласка.

Домінік увійшов до кімнати, майже беззвучно зачинивши за собою двері. Його кроки були м’які й стримані; тканина темного костюма ледь ворухнула повітря разом із тонкою нотою знайомого аромату, який одразу відгукнувся в пам’яті Джейн.

Темні троянди.

- Перепрошую, якщо я перервав ваш вечір. Мадам Наннетт була така ласкава впустити мене без зайвих церемоній, - мовив він тихіше, ніж зазвичай, ніби мимоволі підлаштовуючись під настрій кімнати. - І передусім я хотів особисто подякувати вам за допомогу моїй сестрі.

Потім він повернувся до містера Бесфорда.

- Їй значно краще. Сьогодні зранку Колетт уже не могла всидіти на місці й переконувала всіх, що це був лише “урок помірності”, який вона, зрозуміло, не має наміру запам’ятовувати надовго.

У його голосі з’явилася легка усмішка, якої Джейн не пропустила.

- Вона також просила передати, що неодмінно хоче знову побачити мадемуазель Джейн. Колетт досі не полишила думки про віночок із ваших рук.

Джейн трохи повернула голову в його бік. На мить вона ніби затримала подих, але одразу ж обережно відпустила цю слабкість, так само обережно, як торкаються тріснутого скла.

- Мені дуже приємно це чути, - відповіла вона рівно. - Я рада, що мадемуазель Колетт вже краще.

Її пальці вкотре торкнулися складки сукні, розгладжуючи тканину повільним рухом, ніби разом із нею вона намагалася вирівняти й власні думки.