Розділ 13. Гіркий присмак

Травень увійшов в життя будинку леді Еллербі стійкою ясністю днів. Ранки тепер наставали значно раніше, а вечори довго не поспішали відпускати тепло. Повітря змінилося майже непомітно, але Джейн відчувала це щодня: у ньому з’явилося дедалі більше нових запахів.

В саду біля будинку зацвіли яблуні, і вітер приносив у відчинені вікна тонкий аромат пелюсток, змішаний із запахом нагрітої землі й молодої трави. Десь за огорожею розкрився бузок, і час від часу його густий, майже медовий аромат накочувався хвилею, змушуючи мимоволі сповільнювати подих.

Навіть світло змінилося. Сонце дедалі частіше заглядало у вікна лікарського кабінету, і здавалося, що теплішим стало не лише повітря, а й саме життя навколо.

Того ранку кабінет вони відчинили ще до сходу сонця.

Містер Бесфорд саме розкладав інструменти зі старої шкіряної сумки, коли озвався:

- Сьогодні людей буде значно більше, ніж зазвичай.

Джейн, яка саме розкладала чисті рушники й перевіряла флакони з настоянками, підняла голову.

- Через ярмарок?

- І через польові роботи, - відповів він. - Травень завжди приносить більше травм, застуд після ранкових туманів і перевтоми. Люди працюють від світанку до темряви й вперто не помічають, що організм теж має межі.

У його голосі прозвучала та сама спокійна впевненість, яку Джейн любила слухати з дитинства.

- Тоді нам краще поквапитися, - мовила вона.

Все навколо вже давно здавалося їй звичним: прохолодне скло флаконів під пальцями, запах спирту й м’яти, тихе потріскування спиртівки. І водночас останніми тижнями навіть ця звична рутина відчувалася трохи інакше.

Дні минали один за одним майже однаковими, мов горошини в одному стручку.

Люди приходили ще зранку, приносячи із собою запах пилу з доріг, мокрих плащів після нічних туманів, тютюну, кінської шерсті й свіжоскошеної трави. Кабінет наповнювався голосами, дзенькотом скла й тихим шелестом бинтів. Джейн подавала батькові інструменти, змішувала настоянки й мазі, обережно перев’язувала подряпини та опіки.

І все ж за ці тижні ніби нічого по-справжньому не змінилося.

Вона дедалі частіше ловила себе на думці про Париж. Батько постійно говорив про лікаря-окуліста, про нового спеціаліста, який, можливо, зуміє допомогти їй із нападами й звуженням зору. Джейн намагалася думати про це спокійно, майже по-діловому, як про ще одну необхідну справу. Як про рану, яку потрібно вчасно обробити, аби не дозволити їй загноїтися.

І водночас вона вперто намагалася не думати про родину де Лабрі.

Роботи вистачало, щоб не залишати думкам надто багато простору. До того ж мадемуазель Монфор нікуди не поїхала. Ізабель усе ще гостювала у де Лабрі, а за весь цей час із фабрики не надійшло жодного запрошення - ані на вечерю, ані навіть на короткий візит.

Тож життя помалу повернулося до свого звичного ритму.

Тим часом тітка Джорджіана майже весь місяць страждала від сильного головного болю. Напади приходили хвилями й не дозволяли їй довго залишатися на світлі. Вона сиділа у кріслі біля вікна із заплющеними очима, притискаючи пальці до скронь, а Джейн разом із батьком терпляче готували для неї нові краплі й настої. У маленькій лабораторії пахло спиртом, м’ятою й гіркими травами, які вони розтирали у важкій ступці.

Нарешті одного ранку Джорджіана сказала, що біль починає відступати. Відтоді вечорами вона знову виходила в сад разом із містером Бесфордом. Їхні повільні кроки тихо шаруділи по гравію, а з вікна своєї кімнати Джейн іноді чула приглушену розмову серед запаху яблуневого цвіту й вечірньої прохолоди.

Сама ж Джейн продовжувала свої маленькі вправи.

Щоранку вона змочувала м’яку тканину в прохолодному трав’яному настої й прикладала її до очей, сидячи біля відчиненого вікна. Світло крізь повіки ставало тьмяним і розсіяним, а прохолода поступово знімала втому й важкість.

Потім вона повільно відкривала очі й терпляче намагалася роздивитися обриси саду: темніші тіні дерев, світлі плями квітів і ледь помітний рух вітру між гілками.

Після цього Джейн знову спускалася до кабінету.

І день починався спочатку.

Думки Джейн урвав різкий і нетерплячий стукіт у двері, і вона миттєво зібралася з думками. Їй надто добре був знайомий такий поспіх: так зазвичай приходили люди, коли біль, страх або паніка вже не залишали їм терпіння на ввічливість.

Двері відчинилися так швидко, що до кабінету ввірвалося прохолодніше повітря з вулиці.

- Мадемуазель Джейн? Лікарю Бесфорд? - пролунав знайомий голос, напружений сильніше, ніж Джейн будь-коли чула раніше. - Перепрошую за цей візит, але нам терміново потрібна допомога.

Запах вона впізнала раніше, ніж остаточно впізнала сам голос. Домінік де Лабрі стояв на порозі темною постаттю на тлі світлішого коридору. Він був ближче до неї, ніж зазвичай, і Джейн мимоволі затримала на ньому погляд.

Пальто залишилося розстібнутим, ніби він поспішав настільки, що навіть не помітив цього. Темна тканина важко спадала з плечей, а під нею виднівся жилет глибокого зеленого кольору й світла сорочка з трохи збитими біля зап’ясть рукавами.