Розділ 12. Між прийомами

Справи й справді змінилися на краще після того випадку на фабриці. Вже наступного дня Клер разом зі своєю родиною прийшла до кабінету лікаря Бесфорда, щоб подякувати йому. А за нею, здавалося, поволі рушила й вся фабрика.

Потому минуло кілька тижнів, і лікарський кабінет у старому будинку аптеки на площі було вже важко впізнати. Двері відчиняли так часто, що дзвіночок біля входу майже не стишався. 

Того ранку Джейн прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона обережно спустилася вниз, рахуючи сходинки. На кухні вже було людно: тітка Джорджіана розпоряджалася щодо сніданку. Кухар порався біля плити; дзенькіт посуду й шурхіт тканини створювали знайомий ритм дому. Батька Джейн знайшла в кабінеті, він стояв біля столу й складав в сумку флакони, бинти, інструменти.

- У вас сьогодні виклик до мадам Лав’єр? - спитала Джейн, зупинившись у дверях.

- Так, - відповів містер Бесфорд, не відриваючись від сумки з ліками. - І ще кілька хворих дорогою, якщо встигну до вечора. Схоже, після твого дебюту на фабриці про нас дізналася половина Провансу.

В його голосі прозвучала втома, але Джейн давно не чула в ньому стільки живої енергії.

- Але до кабінету я повернуся вчасно, обіцяю.

Коли о восьмій годині Джейн відімкнула двері кабінету, на неї вже чекали. Джейн не бачила облич - лише темні й світлі плями, що рухалися, зате чула все: кашель, зітхання, нетерплячі кроки, приглушені розмови. Повітря майже загусло від людської присутності.

Першим зайшов кремезний чоловік. Його важкі чоботи залишили на підлозі вологий слід, а з піджака тягнуло димом і холодом. Позаду нього майже ховалася тендітна жіноча постать.

- Ми з району Мірей, мадемуазель, - промовив чоловік трохи ніяково, знімаючи капелюха. - Моя дружина кашляє вже кілька тижнів. А після того люди тільки й говорять, що про вас… Про дівчину з фабрики. 

Джейн мимоволі відчула, як батько поруч тихо зітхнув.

- Проходьте, будь ласка, - тепло відповіла вона. - Містер Бесфорд зараз вас огляне.

Від самого ранку день нісся вперед, мов гірська річка в час весняної повені, не залишаючи Джейн часу навіть спокійно перевести подих. До них приходили діти з гарячими лобами й заплаканими очима, старі з болем у суглобах, жінки, виснажені безсонними ночами, і чоловіки, чиї руки тремтіли від перевтоми. Кабінет то наповнювався голосами, кашлем і запахами ліків, то знову ненадовго стихав, перш ніж дзвіночок над дверима лунав знову.

Містер Бесфорд працював майже без перепочинку, але Джейн помічала: ця втома ніби повертала його до життя. У рухах знову з’явилася колишня впевненість, а в голосі - сила, якої вона не чула вже дуже давно.

- Джейн, будь ласка, подай мені настоянку м’яти. Вона стоїть біля терезів.

Їй було досить провести пальцями вздовж полиці, торкаючись прохолодного скла, як вона одразу ж впізнала потрібний флакон за знайомим гіркувато-свіжим запахом.

- Ось вона. І я вже приготувала чисті бинти.

Ближче до вечора дзвіночок над дверима нарешті стих.

Бесфорди втомлено сиділи на дерев’яній лавці коло відчиненого вікна. Джейн підставила обличчя теплому повітрю й сонцю, із тихою насолодою прислухаючись до пташиного співу десь поміж дерев.

- Ти сьогодні чудово впоралася, - сказав містер Бесфорд, втомлено витираючи чоло хустинкою.

- Це був добрий день, - відповіла вона із задоволенням. - І я давно не бачила вас таким щасливим, батьку.

Вона не дивилася на захід сонця, але відчувала, як вечір поволі змінює світ навколо. Денна спека відступала, запах теплої землі змішувався зі свіжістю саду, а поміж дерев сонно дзвеніли цикади. 

Коли кабінет нарешті зачинили, Джейн повільно підвелася з лавки, відчуваючи приємну втому в ногах після цілого дня на ногах.

- Мені б хотілося трохи пройтися гаєм, батьку, - мовила вона тихо.

Містер Бесфорд теж підвівся й одразу поправив рукави сорочки, ніби навіть тепер не міг остаточно забути про роботу.

- Тільки не заходь надто далеко, люба, - попросив він. - І повернися раніше, ніж зовсім стемніє. 

Джейн ледь усміхнулася й кивнула. Нагадування було зайвим: вона значно краще за багатьох знала, наскільки підступною може стати дорога, щойно світ починає зникати в сутінках.

Вона йшла повільно, прислухаючись до землі: спершу твердіша стежка біля площи, потім м’якший ґрунт гаю, вкритий травою і денеде - недавнішними калюжами. Вечірнє повітря ставало прохолоднішим і наповнювалось запахами молодих пагонів.

Крізь розмитий серпанок сутінків дерева здавалися їй темними плямами, що повільно зливалися верхівками. Між ними невпинно дзвеніли цикади, і цей сонний вечірній шум дивним чином заспокоював її після довгого дня. Джейн дозволила примітній стежці вести себе і провела добрих півгодини за цією прогулянкою.

Вона вже збиралася повертатися назад, коли почула голоси. Вони долинали з боку галявини, куди її завела вузька стежка поміж кущів диких квітів і старих лип. Джейн добре знала це місце: у теплі дні повітря там ставало майже густим від запаху трав, нагрітої землі й липового цвіту, що солодко тримався між деревами майже до самих сутінків.

Вона мимоволі зупинилася. Ці голоси були їй добре знайомі. Як це часто буває в сестер, вони звучали схоже, але водночас зовсім по-різному: один голос видавав швидкі і високі тони, інший був більш спокійний і стриманий. Джейн вже хотіла тихо звернути зі стежки й обійти галявину, аби не заважати чужій розмові, але наступні слова змусили її завмерти на місці.