Розділ 11. Важкі ноти

З саду до будівлі фабрики вела настільки вузька доріжка, що вони рушили нею один за одним. Час від часу Джейн чула, як зовсім поруч із ними повільно проїжджає навантажений віз: колеса глухо перекочувалися по каменю, важко рипіли осі. Та все навколо було сховане зеленню, і вона не могла збагнути, звідки саме долинає цей рух: він то з’являвся, то зникав.

Спускатися довелося доволі довго, бо хоча фабрика здавалася близькою, майже досяжною, наче варто було лише простягнути руку, насправді лежала значно далі ніж дозволяло припустити око. Світлі стіни вдалині проступали м’якою, нечіткою плямою, що ніби повільно віддалялася щоразу, як вони робили крок вперед. В Джейн вже й майнула думка, що їй ніколи не дістатися тієї фабрики. Вона глянула до неба: принаймні, до тієї секунди, коли піде дощ.

Повітря і справді змінилося. Воно ставало густішим і водночас прохолоднішим; вітер вже не пестив, як у саду, а налітав на них, наче хотів відірвати від землі, як те листя восені. Десь за пагорбом прокотився глухий грім, достатньо виразний, щоб Колетт кілька разів озирнулася, ніби намагаючись оцінити близькість загрози.

Перші краплі впали густо, плямкаючи по камінню і листю. Волога лягала на доріжку перед ними тонкою плівкою, і камінь під ногами за якусь мить став слизьким. Джейн мимоволі напружилася. Вона обережніше переставляла ноги, намагаючись на дотик відчути кожен виступ каменю під підошвами і втримати рівновагу. В думках крутилася лише одна вперта молитва: тільки б не послизнутися, тільки б не впасти і не зашкодити собі.

Та попереду Джейн щоразу вловлювала інший ритм - не такий поспішний, як у сестер де Лабрі, чиї кроки швидко віддалялися попереду. Крізь шум дощу вона почула, як Домінік звернувся до них, прохаючи бути обережними, і вже за мить його кроки сповільнилися, вирівнялися, ніби він свідомо підлаштовувався під її хід.

Коли доріжка стала зовсім слизькою, він озирнувся і простягнув їй руку. Джейн на мить завагалася, а тоді обережно поклала свою долоню в його. Тканина рукавичок вже встигла намокнути, холод пробирався крізь неї до самих пальців, і тому тепло його руки вона відчула крізь вологу тканину несподівано виразно. Воно було живе, впевнене, трохи гарячіше, ніж вона очікувала, і це тепло ніби повернуло її до реальності.

Нарешті перед ними з’явилася довга кам’яна будівля з високими вікнами. Вона проступала крізь її зір світлою, нечіткою масою, значно ближчою, ніж кілька хвилин тому, і темнішою - дощ все насувався. 

Двері були широкі й важкі, потемнілі від років користування. Коли один із робітників відчинив їх, впускаючи всю групу всередину, назустріч їм одразу вийшло тепле повітря, насичене запахами масел. Дихати було важко через всі ці аромати, вони буцімто застрягали у горлі, але Джейн сміливо ступила всередину і лише тоді дозволила собі видихнути. Вона навіть не усвідомлювала, як напружено слухала кожен свій крок дорогою вниз, боячись послизнутися на вологому камінні.

За їхніми спинами дощ нарешті зірвався на повну силу. Він глухо вдарив по даху, по каменю, по землі, заповнюючи простір суцільним шумом. І разом із цим шумом щезло все інше. 

Всередині було значно голосніше, ніж у саду. Глибокий рівний гул машин тримався під стелею. Десь клацали металеві важелі, і в цьому ритмі було щось живе, напружене, сповнене руху. Це було зовсім не схоже на тишу батькового кабінету.

Вона зняла промоклу шляпку, провівши рукою по вологому краю, і розв’язала стрічки накидки. Тканина важко відлипала від плечей, зберігаючи холод дощу. Залишившись у легшій блакитній сукні, вона відчула, як тепло приміщення поступово огортає її, просочується крізь тканину, повертаючи чутливість пальців рук і ніг. 

- Мадемуазель Джейн, ви зовсім промокли, - звернувся до неї Домінік, затримавшись поруч. - Вам краще сісти ближче до вогню.

Джейн повернула голову в бік печі, ніби справді обмірковувала його слова. Крізь розмите світло вона бачила полум’я значно чіткіше за все інше в приміщенні, і від цього воно здавалося ще яскравішим.

- Все добре, - запевнила його Джейн, і в неї забрали промоклі речі. - У вас тут дуже тепло, гадаю за якусь хвилинку ми всі разом підемо на двір - аби освіжитися.

Домінік де Лабрі оцінив жарт, але все одно зробив знак. За мить один із працівників вже поспішав до них із сухими накидками. Сестри де Лабрі вже загорнулися в них, але продовжували тремтіти ще деякий час.

- Вам зараз принесуть інші, - додав Домінік, коротко кивнувши в той бік. - А ваші тим часом просохнуть. 

Він на мить затримав погляд на її ще вологих рукавичках, ніби хотів сказати щось іще, але промовчав. Натомість поклонився. 

- Перепрошую, - мовив він потому, вже відступаючи. - Я повернуся за хвилину і ми продовжимо нашу подорож.

Він відійшов, перекинувся кількома словами з тим самим робітником біля дверей і зник у глибині приміщення. Коли повернувся, Джейн крізь свій розмитий зір лише вловила світлішу пляму там, де щойно темнішала намокла сорочка, а пальта на ньому вже не було - його, певно, також залишили сушитися.

- Ми вчасно. Merci, Étienne, - мовив він. Зупинився на мить, ніби щось пригадав, і звернувся до працівника, що проходив повз. Той кивнув і швидко рушив далі.

- Невдовзі нам принесуть гарячого чаю, - додав Домінік, повертаючись до них. - Після такого дощу це не буде зайвим.

Джейн кивнула і прийняла чашку, коли її подали. Тепло скла відразу відгукнулося в її пальцях, ще холодних після дощу, і вона міцніше обхопила її обома руками, ніби намагаючись втримати це тепло. Легкий пар піднімався догори, несучи з собою м’який, заспокійливий аромат, і вона вдихнула його трохи глибше, відчуваючи, як тремтіння в руках поступово стихає - чи то від холоду, чи то від чогось іншого.