Розділ 10. Зіпсована композиція

Аромати саду змішувалися навколо них. В повітрі все ще трималася м’яка пряність рожевого перцю, що вперто не полишала Джейн, дуже повільно змішуючись із запахом вологої кори, молодого листя й квітів апельсина. Десь зовсім поруч з нею дзижчали бджоли, і цей м’який звук ніби розчинявся в теплому післяобідньому повітрі саду. Джейн йшла алеєю повільно, дослухаючись до тихого шарудіння гравію під ногами й голосів поруч. Все довкола здавалося їй напрочуд легким і правильним, ніби сам сад поступово приймав її у свій ритм.

Крізь розмиті плями світла й зелені вона бачила постать Домініка трохи попереду - темніший силует серед блідого квітневого дня. І чим довше вони гуляли садом, тим менше його голос нагадував їй стриману ввічливість господаря дому. Тепер у ньому звучало щось живіше, тепліше, майже захоплене.

Домінік зупинився так несподівано, що гравій тихо обсипався під його черевиком. Він ніби згадав щось важливе і, обернувшись до них, ледь помітно всміхнувся.

- Зачекайте хвилинку, леді.

Він звернув з доріжки на невелику ділянку між кущами і жестом запросив їх підійти ближче. Джейн вже хотіла заперечити, що вона не леді, але думка зникла так само швидко, як і з’явилася. Занадто вже хотілося дізнатися, що буде далі.

- Якщо ви вже так добре відчуваєте сад, мадемуазель Джейн, - відгукнувся мсьє де Лабрі зі щирою цікавістю, коли повернувся до них, - тоді спробуймо невеликий дослід.

Вона почула, як він зупинився зовсім поруч, а тоді - тихий шелест зрізаних стебел. У повітрі одразу змішався свіжий зелений запах листя й тонкий солодкий аромат квітів, ще теплих від сонця.

- Ви маєте вдихнути все по черзі й сказати мені, що спадає вам на думку.

Спершу в її долоні опинилися дрібні світлі квіти. Сестри де Лабрі одразу ж наблизилися ближче, і Джейн відчула їхню цікавість майже фізично - по тихому шелесту суконь поруч з нею і по тому, як затихла розмова.

- Спершу це.

Джейн нахилилася трохи ближче і вдихнула.

Аромат був легкий, з тонкою гіркуватою свіжістю.

- Це… бергамот? - сказала вона невпевнено.

Домінік засміявся, задоволений грою.

- Майже. Це - його близький родич. Але характер в нього той самий.

Він підвів її до іншої рослини.

- А тепер це.

Перед ними був невисокий кущ жасмину, густий, з тонкими гілками, всипаними дрібними світлими квітами. Їх було так багато, що повітря довкола здавалося насиченим ними ще до того, як вона підійшла ближче.

Джейн нахилилася. Квіти були дрібніші, майже невагомі на дотик, але аромат - інший. Майже медовий. Вона вдихнула і на мить заплющила очі.

- Він…тримається, - сказала вона тихо. -.

- Саме так, - відповів Домінік. - Такі запахи ми звемо серцем аромату.

Він зробив невелику паузу, ніби теж намагався розгадати запахи разом із нею.

- Але ви все ще відчуваєте бергамот, так?

Джейн спромоглася кивнути йому і тоді він зробив ще крок, і провів рукою по листю темнішого куща.

- А тепер основа.

Джейн торкнулася листя і піднесла пальці до обличчя. Запах був глибший, спокійніший - деревний, трохи теплий. Його майже не відчувалося, але якимось чином попередні запахи об’єдналися.

Вона підвела погляд на Домініка де Лабрі, навіть усвідомлюючи, що не побачить його. Відкриття було дивовижним для неї.

- Тепер вони звучать разом!

Домінік дивився на неї уважно. Чи так їй хотілося думати.

- Саме так будується аромат, - пояснив він, спостерігаючи як його сестри йлуть тими ж кроками, що й Джейн. - Спершу людина відчуває верхню ноту. Вона з’являється першою і так само швидко зникає. Потім відкривається серце. А те, що залишається найдовше, - це база.

Саме в цю мить у повітрі з’явився інший запах і Джейн не могла б уявити щось, що так сильно не підходило б цьому саду. Бо аромат не мав нічого спільного із ним. У ньому не було ні землі, ні листя, ні вологи після дощу. Це був стриманий аромат пудри, чистої тканини й чогось сухого, майже крейдяного.

Джейн не обернулася, лише трохи підняла голову.

- Ах, ось ви де, Домініку, - пролунав позаду голос, який Джейн могла назвати тільки.

Кроки на гравії були легкі й обережні, ніби людина не хотіла торкатися саду більше, ніж це необхідно. Домінік випрямився.

- Мадемуазель Монфор.

Джейн повернула голову. Вона розрізнила лише світлий силует у кінці доріжки - постать у бездоганній сукні, що здавалася занадто світлою для цього саду. Занадто чистою. Правильною. Чужою.

Гостя зупинилася за кілька кроків від доріжки, що вела до них, залишившись на підвищенні.

- Ваша мати сказала, що я, найімовірніше, знайду вас тут, - зауважила вона. В голосі не було нічого, що могло б прикрасити його, хоча артикуляція і була бездоганною. Зрештою, Джейн зрозуміло - тон мадемуазель Монфор просто був дивовижно порожнім, цілком позбавленим будь-якого відтінку.