Розділ 8. Спільна мова

Музика в залі набрала сили, й танці тривали ще деякий час. Джейн туди не заходила. Вона знала, що там неодмінно знайдеться хтось достатньо галантний, щоб запросити її до танцю, і достатньо впертий, щоб не прийняти відмову. А пояснення, навіть найкоротші, завжди виявлялися надто виснажливими.

Тож вона залишилася в кімнаті, де біля столиків із картами панувала жвава розмова. Вона не грала, лише сиділа поруч із тіткою Джорджіаною, слухаючи, як та легко підтримує бесіду, сміється в належних місцях і водночас непомітно керує ходом розмови. Час від часу поруч шелестіли карти, хтось сперечався щодо правил, і цей доволі передбачуваний шум був для Джейн значно приємніший за ритм танцю.

Коли ж музика стихла і подали вечерю, рух у домі змінився. Голоси потягнулися коридорами, кроки зазвучали впорядкованіше, і вся компанія, ніби за неголосним знаком, перемістилася до їдальні. Гості поступово займали свої місця, і Джейн провели майже в центр кімнати, навпроти вікна. Вона не могла з впевненістю сказати, де саме опинилися батько чи тітка, проте це її не турбувало: світла від численних свічок було досить, щоб розпізнати край власної тарілки, а розташування приборів вона знала й без погляду на них.

Коли Джейн сіла, простір навколо ніби зсунувся ближче. Стіл був довгий і гомінкий, але її світ зосередився у вузькому проміжку - між букетом прямо перед нею і стіною позаду її стільця. Букет, хоча і був пишним і свіжим,  виявився надто великим для столу. Він одразу заявив про себе запахом - густим, багатошаровим, що ліг на груди важкою хмарою.

Джейн опустила погляд, радше зі звички, ніж з потреби, й обережно вдихнула. Запахи накочувалися хвилями: солодкий, майже медовий аромат півоній; гіркуватий, сухий полиск шавлії; тепла землястість левкої; пряний шлейф герані. Джейн ледь втрималася, аби не відсунути букет подалі від себе.

Стілець поруч із нею тихо посунувся по підлозі. Вона не бачила, хто сів поруч, але не впізнати не було жодної можливості. Це було так само очевидно, як те, з якого боку зранку сходить сонце. Повітря поряд із нею змінилося, наче хтось миттю переніс її в трояндовий сад. Джейн вдихнула так повільно, як тільки зуміла. Ні, це був не просто парфум.

Навколо шелестіли серветки, дзенькали келихи, хтось відсував стілець із легким скреготом по підлозі. Прислуга рухалася вздовж столу впорядковано й тихо, ставлячи тарілки так, щоб не порушити ритму розмов. Світло свічок падало нерівно: на скатертині воно лежало золотими плямами, на кришталевих келихах розсипалося короткими відблисками.

Домінік сидів праворуч від неї, досить близько, щоб вона відчувала легку теплу ноту його аромату. Але полум’я свічок торкалося лише краю його плеча і рукава темного піджака, залишаючи обличчя в м’якій тіні.

Джейн мимоволі трохи повернула голову в його бік. Вона бачила рух його руки біля келиха, темну лінію плеча, іноді - короткий відблиск у волоссі, коли він нахилявся ближче до столу. Але риси обличчя вперто залишалися нечіткими, ніби світло вирішило цього вечора не допомагати їй.

Це трохи розчаровувало.

Після всіх цих розмов і запаху троянд їй хотілося скласти його обличчя в пам’яті - так, як вона вже склала його голос, рухи і манеру говорити. Але полум’я свічок залишало його в півтемряві, і Джейн відвела погляд, щоб не видати своєї зацікавленості.

- Тепер, коли нас представили належним чином, - озвався він неголосно, - я, мабуть, можу дозволити собі поставити вам одне професійне запитання, мадемуазель Бесфорд.

Джейн ледь випросталася, ніби готуючись до відповіді.

- Я слухаю вас, мсьє де Лабрі.

Вона на мить мовчала, прислухаючись.

- Чи не здається вам, - мовив він після короткої паузи, - що цей букет вирішив вести вечір самостійно? Він нібито змушує нас концентруватися тільки на ньому.

Вона тихо засміялася.

- Це не надто чемно з його боку, - відповіла Джейн, насолоджуючись бесідою. - Він говорить голосніше за всіх за столом.

Лабрі ледь торкнувся столу, короткий знак, майже непомітний для інших. За мить прислуга обережно прибрала квіти, і повітря одразу стало вільнішим. Джейн зробила спокійний вдих.

- Так значно краще. Дякую вам.

Вона трохи нахилила голову.

- Я радий, що міг бути корисним, - відповів він.

Перед ними поставили першу страву. Її тарілку поставили трохи ближче, ніж інші, і все було вже нарізане акуратними шматками. Виделка і ніж лежали у звичній для Джейн позиції. Тітка Джорджіана не залишала дрібниць на волю випадку, і Джейн подумки подякувала їй за це. 

Домінік не зважав на це. Лише трохи посунув власний келих, щоб звільнити для неї більше простору. Залу наповнював рівний гомін. Ложки торкалися порцеляни. Десь праворуч хтось надто голосно розповідав історії. Свічки тихо потріскували, і тепло від них змішувалося з вечірньою прохолодою, що проникала крізь прочинені в коридорі вікна.

Мсьє де Лабрі був радий продовжити бесіду.

- То ви сказали, що працюєте над ліками разом із батьком. Що ж саме ви робите? Як ви їх приборкуєте?

Вона зробила невеликий ковток води, перш ніж відповісти.

- Я намагаюся зрозуміти, чого їм бракує. Чи радше, чого в них занадто. Іноді це смак. Іноді запах. А іноді треба просто спосіб, у який вони потрапляють до пацієнта.