Розділ 5. В роботі

Наступного ранку Джейн прокинулася раніше за всіх. Прованське сонце з щедрістю заливало кімнату, просочуючись крізь мереживні фіранки й лягаючи на підлогу м’якими плямами тепла. Джейн відчувала це тепло навіть у прохолодний день, як цей.

За вікном співала одна-єдина пташка, наполегливо й вперто, ніби прагнула переконати світ, що весна вже прийшла. Її впертий ранковий спів звучав так близько, що Джейн не могла його ігнорувати, навіть якби захотіла.

Будинок потроху прокидався. У коридорах ледь чутно озивалися дошки під чиїмись ногами, і десь внизу хтось вже розпалював кухонну піч. Повітря поступово наповнювалося запахом теплого молока, свіжого хліба й тонкою ниткою диму. В цьому було щось заспокійливе й домашнє. Проте Джейн не хотілося залишатися в кімнаті.

Вона накинула пальто на нічну сорочку, адже холод все ще тримався в ранковому повітрі, поклала до кишені збільшувальне скло, радше з надії, ніж із потреби, і тихо вийшла надвір.

Сад тітки Джорджіани не був засніженим, як у північних краях, але до весни ще лишалося чимало часу. Прямі доріжки, обсаджені жасмином і лавандою, темніли від ранкової вологи, а далі сад переходив у виноградники з оголеними лозами, у фруктові дерева без листя й, зрештою, в дику гущавину.

Джейн ішла повільно, торкаючись пальцями гілок і шорсткої кори. Вона не розрізняла обрисів ландшафту, лише світло й розмиті кольори, однак сад все одно розкривався перед нею з кожним кроком. Під ногами тихо потріскували дрібні камінці, ще вологі від роси, а вітер приносив уривки запахів: сухого каменю, свіжого повітря й свіжоспеченого хліба, що долинав з тераси.

Вона рушила далі, туди, де впорядкований сад непомітно переходив у ліс. Вчора ввечері тітка застерігала її від цієї частини маєтку, згадуючи про колючі кущі, павуків і всілякі непередбачувані незручності, проте Джейн вабила саме справжність цього місця, його недоторканність і відсутність людського наміру щось прикрасити або виправити.

Повітря тут здавалося густішим і прохолоднішим. Воно пахло старим листям і смолою, а ще чимось ледь гіркувато-медовим. Джейн обережно присіла на камінь і провела рукою по моху, відчуваючи його щільність і холод під пальцями. Вона не поспішала, дозволяючи лісу навколо себе звучати й дихати, і лише тоді помітила, що в долоні залишилося щось дрібне. Вона дістала збільшувальне скло й уважно розглянула знахідку.

На її долоні лежала маленька брунька - туга, закрита, майже непомітна для необізнаного ока. Джейн розглядала її уважно й терпляче, з тим тихим задоволенням, яке завжди відчувала, коли могла дослідити щось нове на власних умовах.

Коли вона повернулася до маєтку, сонце вже стояло вище, і світло лягало на кам’яну алею теплими смугами. З тераси її помітила тітка Джорджіана й одразу рушила назустріч, не приховуючи ані тривоги, ані цікавості.

- Ах, Джейн, де ти поділася? - вигукнула вона. - Ми вже встигли уявити, що тебе викрав якийсь монах-відлюдник із соснової гущавини, і нам доведеться вести з ним перемовини.

- Я лише пройшлася далі, ніж планувала, - спокійно відповіла Джейн. - Ваш сад набагато більший, ніж здається з тераси.

- І значно небезпечніший, - підхопила тітка. - Там росте все, що я не встигла приборкати.

- Саме це мені й сподобалося, - сказала Джейн тихо. - Там все залишили таким, яким воно виросло. Ніхто не намагався виправити природу.

Тітка примружилася.

- Тобі до вподоби те, що я не встигла довести до ладу?

- Мені до вподоби те, що там нічого не прикидається іншим, - відповіла Джейн без усмішки, але з м’якістю в голосі.

Тітка фиркнула, проте вже без жодного докору.

- Боюся, ти надто серйозна для свого віку. Молюся, щоб ти не виявилася поетесою. Одного мрійника в родині мені цілком вистачило. Мій покійний чоловік умів бачити велич там, де всі інші бачили просто кущі. Ви б із ним порозумілися.

Після сніданку дім повернувся до своєї звичної, майже урочистої тиші. У повітрі ще зберігався аромат кави і теплого молока. Десь на кухні тихо задзвеніла посудина, а тоді все стихло, ніби маєток знову зосередився на власному спокої. Джейн подумки погодилася, що цьому будинку бракувало голосів, і тихо раділа з того, що їхній приїзд, здається, приніс полегшення не лише їм самим, а й тітці Джорджіані.

У вітальні було прохолодніше, адже сонце ще не дісталося плитки на підлозі, і кроки лунали глухо. Тітка Джорджіана сиділа за столом у своєму улюбленому ранковому вбранні; Джейн не могла розгледіти його фасону, проте чула легкий шелест тканини, коли тітка перегортала сторінки газети. Містер Бесфорд довго стояв у дверях, не наважуючись порушити спокій. Джейн відчувала це в його диханні - надто рівному й обережному; вона знала, що він добирає слова заздалегідь.

- Джорджіано, - нарешті промовив він. - Мені необхідно сказати тобі дещо важливе. Ми безмежно вдячні за твою гостинність, однак приїхали сюди не як гості й, певна річ, не задля відпочинку.

Тітка повільно відклала газету.

- Це стало мені зрозуміло ще тоді, коли я побачила вас із двома валізами, - відповіла вона спокійно, запрошуючи брата присісти. - Але, гадаю, справа не обмежується самим фактом приїзду.

- Ми шукали прихистку, - мовив він після короткої паузи. - Нового початку. Наші обставини склалися не найсприятливішим чином. Я не став описувати всього в листі, бо не хотів обтяжувати тебе. Якщо ж наша поява створює для тебе незручність, ми не наполягатимемо на своєму перебуванні.