Розділ 4. Сіль у повітрі

Вранці вони вирушили до порту з кількома невеликими валізами. Наннетт йшла поруч із Джейн. Зібрана й пряма, покоївка тримала дівчину під руку й водночас встигала спокійно віддавати вказівки носіям. Вона не ставила зайвих запитань і не дозволяла собі нарікань, лише дбала про те, щоб пан Бесфорд не забув шарфа, і ледь помітним рухом спрямовувала Джейн, коли сходи ставали слизькими від ранкової вологи.

Порт прокинувся раніше за місто. Повітря тут здавалося густішим, солоним, насиченим вологою, наповненим голосами, дзенькотом ланцюгів і криками чайок, що розтинали світанкову імлу. Судно, яке чекало на них, не справляло ані привітного, ані загрозливого враження; воно просто існувало, впевнене у своєму призначенні. Джейн не розумілася на кораблях, проте відчула його одразу: шорстка дерев’яна палуба пружинила під ногами, у повітрі змішувалися запахи дьогтю, солі й чогось металевого, різкого, як у майстерні. Над головою шурхотіли вітрила, і весь корабель ніби дихав, озиваючись до вітру і хвиль.

Екіпаж виявився простим у манерах, але привітним. Хтось коротко пояснив, куди слід пройти, хтось без зайвих слів підхопив валізу. Джейн запам’ятала їхні імена, хоча всі вони здавалися їй подібними через спільний запах моря, що міцно в’ївся в одяг і волосся. Маленька каюта зустріла їх тіснотою й теплим духом дерева, яке, здавалося, зберігало пам’ять про сотні подорожей.

Коли корабель відійшов від берега, місто М. зникло не тому, що його більше не можна було розгледіти, хоча імла все ще стелилася берегом, а тому, що воно перестало відчуватися. Джейн стояла на палубі, тримаючись за поручні, і не озиралася. Напередодні вона змочила край хустинки лавандовою олією з маленького флакону, і тепер тримала її в долоні, мов тиху обіцянку майбутнього спокою. Лаванда підтримувала рівновагу, не дозволяючи думкам розсипатися під подихом вітру.

- Ви, міс Джейн, справжня квітка, - сказала Наннетт із лагідною серйозністю. - Вам личить пахнути квітами, і, гадаю, це єдина розкіш на цьому кораблі.

Джейн усміхнулася й повернула обличчя до відкритого простору. Повітря було колючим і свіжим, і вона ніколи ще не була так далеко від дому й водночас так уважно не слухала світ довкола. Запахи змішувалися один з одним: дим з камбуза, сіль, риба, смола, чиїсь різкі парфуми, навіть смажені каштани. Втім, все це поступово розчинялося в головному - у глибокому й важкому запахові моря, яке дихало мов жива істота.

Подорож тривала шістнадцять днів, і судно просувалося повільно, часто зупиняючись у портах. Вони по кілька годин стояли в Ла-Рошелі, в Бордо, у тихій бухті поблизу Біарріцу, і кожна зупинка дарувала відчуття тимчасового спочинку, хоча шлях і надалі лишався довгим.

Вечорами Наннетт вказувала на далекі вогники на березі й тихо припускала, що там сушать рибу або, можливо, танцюють, адже хто міг знати напевно. Вітер часом посилювався, і щоранку вона мовчки накидала Джейн шалик на плечі ще до того, як та встигала змерзнути. 

Коли корабель пришвартувався в Марселі, земля під ногами здалася незвично твердою, а світ - несподівано нерухомим, бо після тривалого гойдання перебування на землі мало вагу.

Далі вони рушили суходолом. Винайнята карета скрипіла на поворотах, проте слухняно котилася вперед, і дорога змінювалася не лише краєвидом, а й відчуттям. Спершу сухий пил осідав на одязі, потім у повітрі з’явився запах сирої землі, холодного каменю, змерзлих гілок і легкої гіркоти кори. Час від часу долинав дим із далеких осель, змішуючись з солоним подихом моря.

З кожною милею Прованс відкривався для них з нового боку. Повітря було прохолодним і чистим, у ньому відчувалася стримана обіцянка весни. Джейн мимоволі чекала сонця й тепла, про які стільки чула, але земля зустріла їх зимою - тихою, стриманою, майже суворою.

- Чи довго нам іще їхати? - спитала Джейн, коли карета вкотре підстрибнула на кам’янистій дорозі.

- Твоя тітка писала, що дорога від Марселя займає сім годин, якщо зупинятися, аби милуватися кожною квіткою, - відповів батько з легкою усмішкою. - Ми не зупинялися і квіток не бачили, та й де там. Проте, гадаю, милувалися змерзлими полями достатньо, тож можемо вважати, що майже приїхали.

Коли карета нарешті зупинилася біля річки, повітря здалося іншим - вільнішим і ширшим. Після закритого простору карети їй сподобалося б де завгодно - аби тільки розім’яти ноги. Джейн торкнулася хустинки в кишені й на мить не була певна, чи це вона тримає її, чи аромат тримає її саму.

Вони прибули на світанку. Лютий тут не приносив снігу, однак вітер різав щоки, і легкий місраль ніс із півночі пронизливий холод. Та під цим холодом уже відчувалася стримана весна, що жила в землі й чекала свого часу. Наннетт вимовляла французькі фрази з такою серйозною старанністю, що навіть рибалки відповідали їй усмішкою, в якій читалася повага до її зусиль.

- Lando? - перепитав один із них, і з цікавістю глянув на їхню групу. - Vous cherchez Lando?

- Ми шукаємо мадам Еллербі, - чемно відповів містер Бесфорд, обережно поставивши валізу на вогку землю.

- Ah! Là-haut, sur la colline! - рибалка махнув рукою вгору, туди, де серед ранкового серпанку білів дім з терасою, оточений кипарисами.

Вони добиралися до нього вузькою дорогою, що пахла сирою глиною. Повітря було прозоре й прохолодне, свіже після дощів, втім чисте - як той аркуш.

- Тут повітря м’якше, - зауважив містер Бесфорд, - я певен, тобі тут буде що досліджувати, моя люба дитино. Стільки всього навкруги. Хоча все ще спить. Але я чув весна тут приходить раніше.