Розділ 3. Не можна чекати

Втім, збиралася родина Бесфордів вельми повільно. Валізи стояли розкриті вже котрий день, але речі лягали до них неквапливо, ніби ніхто насправді не вірив, що доведеться їхати. Перший спалах рішучості згас і здавалося гарні новини постукають в їх двері. Варто лише не квапитися - і все зміниться, хтось вирішить їхні проблеми, зайде до них у двері з новиною, що всі борги сплачено і можна залишитися вдома.

Наннетт шурхотіла білизною й тихо перемовлялася з кучером на кухні. Її голос, приглушений і рівний, дуже заспокоював Джейн. Вона сиділа на краю софи й перебирала речі на дотик - загортала дорогцінні пляшечки у папір і серветки. Вона вже знала, що візьме, ще до того, як пальці знаходили потрібне. Їй тільки бракувало рішучості з боку батька.

І саме тоді, коли вечір майже добіг кінця, біля вхідних дверей пролунав стукіт. Важкий, настирливий удар чобота об дерев’яну сходинку. Джейн не бачила, як зблід батько, але почула це в його диханні, короткому і збитому.

- Джейн, у спальню. Зараз же. І ліпше запри двері! 

Він говорив тихо, але в голосі було щось таке, що не дозволяло сперечатися.

- Тату, я…

- Джейн!

Це не було проханням, яке вона могла б проігнорувати. Але вона все одно не пішла. Злетіла по сходах і залишилася в темному коридорі поруч з ними, притиснувшись плечем до стіни. Вона слухала.

Двері відчинилися і голоси вдерлися в дім грубо, без дозволу. Щось загриміло, впало. Дерево хруснуло, це напевно була шафа, яку розбирала Наннетт. Потім долунав металевий дзвін скла. Чоловіки рухалися швидко й важко, наче спеціально лишали після себе шум. Джейн кортіло закрити вуха долонями, але тоді вона б не дізналася що трапиться далі.

Вони не били нікого. Не влаштовували зайвого галасу. Лише тільки перевернули кабінет догори дригом: книги, склянки, папери - все полетіло на підлогу. А потім вони пішли.

- Люди пана Дорсі, - згодом зневажливо прошепотіла Наннетт, коли Джейн спустилася вниз. Дівчина застигла в дверях у батьків кабінет, стискаючи в руці хустку, змочену в краплях камфори. - Тепер у них така манера ведення справ. Ввічлива, кажуть.

Джейн не бачила безладу цілком, та чула його: у розкиданих паперах, у битому склі під ногами, в нерівному батьковому подиху.

- Вони нічого не забрали? - тихо спитала вона.

- Ні, міс. Лише нагадали про себе, - сухо відповіла Наннетт.

Містер Бесфорд сидів на підлозі, притулившись до стіни. Джейн відчула різкий запах спирту ще до того, як доторкнулася до його плеча. У пальцях він стискав розбиту склянку й капав собі на язик останні краплі валер’яни.

- Тату, - вона опустилася поруч, - ми не можемо чекати до ранку. Вони повернуться.

Він повільно похитав головою.

- Рецепти… папери… - прошепотів він. - Все, що я збирав роками. Все моє життя. Ми не можемо просто зачинити двері й піти, удавши, що цього не було.

- Ми не удаватимемо, - сказала вона спокійно. - Ми заберемо те, що справді важливе. Решта - всього лише речі.

Він гірко всміхнувся, а Джейн вже підвелася.

- Наннетт, валізи вже майже складені, чи не так?

- Так, міс. І кучер, що диво, не втік. Чекає, хоч і має вигляд людини, яка воліла б бути в іншому місці.

- Тоді нам не слід примушувати його чекати довше, - мовила Джейн рішуче. - Заберімо найнеобхідніше.

- А ваші сукні, міс? - запитала Наннетт. - Я ще до них не дісталася.

- Сукня на мені вже є, - сухо відповіла Джейн. - Наразі нам більше і не треба.

Вона нахилилася до валізи, навпомацки перебираючи речі.

- Цього я не залишу, - твердо мовила вона, перекладаючи збільшувальне скло до кишені пальта, накинутого поверх сукні.

Її пальці безпомилково знаходили потрібне: тонкий шнурок для гербарію, загорнутий в папір флакон з лавандовою олією і ще один - з майораном. І книгу - стару збірку Байрона з пожовклими сторінками, де колись материн голос зупинився на улюбленому рядку.

- Тату, твоя тростина.

- Я не можу покинути все… - розгублено озвався він, стискаючи тростину. - Стелажі… книги… рецепти…Як я все це покину.

- Ми повернемося по них, - сказала Джейн так м’яко, що навіть собі майже повірила. - Головне вибратися звідси.

Наннетт першою вийшла в ніч, нашіптуючи про себе молитву. За нею крокували Джейн і містер Бесфорд. Він важко спирався на тростину, міцно тримаючи в руці свій лікарський саквояж.

Джейн швидко перебирала в думках: дві валізи. Кошик із продуктами. Збільшувальне скло в кишені пальта. Маленький флакон із краплями для серця, що Наннетт потай заховала в дорогу. І ще кілька - які Джейн тримала при собі. Пакунок із рецептами, перев’язаний мотузкою. Пара книжок.

Все найважливіше вже було з ними.

Кучер чекав на них мовчки. Лише коротко кивнув і вправно розмістив валізи. Джейн вловила дух міцного вина, втім не сказала ані слова. Карета рушила повільно, і невдовзі їхній дім розчинився в темряві.

- Все буде добре, містере Бесфорд, ось побачите, - повторювала Наннетт, наче заклинання. - Ваша сестра, судячи з листа, жінка рішуча. І в домі великому - стіни теплі. Ось побачите.