Ваша кава, сер!

Все, що наразі відділяло мене від лавини очікуваного вибухового гніву, — скляні непрозорі двері попереду. Я на мить зупинилася перед ними, аби хоч трохи вгамувати свої емоції. Кров у жилах пульсувала з шаленою силою, руки тремтіли, а навколишнє середовище здавалося білим шумом. Музика, гуркіт автомобільних двигунів, голоси людей, що проходили повз мій магазин, вщухли, ніби все місто вмить спорожніло, і я залишилася сам на сам із хижаком, що чекав мене надворі. Я глибоко вдихнула, одягла маску удаваної радості від зустрічі з чоловіком дружини, прочинила двері й упевнено вийшла.

Віктор стояв біля своєї автівки, активно друкуючи повідомлення на телефоні. Його вигляд був самовдоволений — типовий для Соколовського. Яким би не було це листування і з ким би він його не вів, очевидним залишалося одне: він отримав те, чого прагнув. Мій вихід, схоже, спантеличив його — він швидко заховав телефон у кишеню костюма, вигнув брову й почав уважно мене розглядати, оцінюючи. Я йшла повільно, даючи йому можливість розгледіти кожну деталь і закарбувати цей момент у пам’яті, адже більше ця розкішна жінка йому не належатиме.

— Привіт, — промуркотіла я, розпочинаючи гру, з якої планую вийти переможницею.
— Маєш гарний вигляд, — сухо промовив чоловік. — Чи не занадто святково ти вбралася на роботу, тим паче таку? — Вкотре натякає, що моя студія — лише забавка, а не серйозна прибуткова справа.
— Любий, це все для тебе. Я ж чекала на твій приїзд. Хіба тобі не приємно? — стримано відповіла я, ковтаючи образу.
— Добре, мені подобається. Вип’ємо кави? — він кивнув у бік кафе навпроти, обійняв мене за талію й повів усередину, навіть не дочекавшись моєї згоди. Нічого незвичного — усе в його стилі.

Усередині нас зустріла мила адміністраторка, допомогла знайти вільний столик і провела до нього. Після мого недавнього відкриття було важко не помітити, яким поглядом Віктор провів хостес, щойно ми сіли. Огидно. Я була впевнена, що персонал попередили, хто саме став їхнім відвідувачем, адже офіціант уже за кілька секунд стояв біля нас із меню. Доки ми чекали на замовлення, між нами запанувала мертва тиша, яку я вирішила перервати.

— Як минуло твоє відрядження? Вдалося залучити нових інвесторів?
— Все як завжди: я і моя команда відпрацювали на найвищому рівні. Ти ж знаєш, я завжди отримую те, чого хочу, крихітко, — він розпливався у своїй хижій посмішці, напевно згадуючи всі свої брудні «досягнення».
— Тебе дедалі частіше немає вдома. Мені здається, ти вже давно підписав контракти з усіма можливими спонсорами, а тепер їздиш лише для того, щоб не залишатися зі мною сам на сам, — мій хід було зроблено, і реакція не забарилася.
— Ну що ти таке верзеш? — Віктор помітно занервував, але швидко опанував себе й продовжив: — Як я можу так чинити з тобою? Звідки між нами недовіра? Ти ж ніколи раніше не ставила таких питань.
— Справді, маячня якась. Вибач, — удавано важко зітхнула я й відвела погляд. Він не розумів, що відбувається, адже я ніколи не ставила зайвих запитань, не підозрювала його ні в чому, майже завжди погоджувалася — але не сьогодні.
— Ти лише моя, а я лише твій. Це неможливо змінити, ти ж знаєш. Я кохаю тебе й нізащо не залишу. Але мені потрібно знати, що між нами нічого не змінилося. Ти ж кохаєш мене? — він дивився прямо в очі, пронизуючи поглядом. Я бачила, як сумніви множаться в його голові. Він відчував, що втрачає контроль, але навіть не уявляв наскільки.
— Ваша кава, сер! — відрізала я, щойно офіціант поставив перед нами два порцелянові кухлики. І більше не сказала ані слова.