Пробудження

Сиджу на лоджії й вглядаюсь у далечінь. Верхівки будинків лагідно огортає ковдра осіннього туману, а світло ліхтарів заливає вулиці м’яким теплом. Вдихаю на повні груди свіже, прохолодне повітря й розчиняюсь у моменті. Емоції переповнюють мене, та водночас я відчуваю спокій — новий, незвіданий, мовби вперше дозволений мені.

Мою насолоду перериває дзвінок у двері — нарешті з’явилась Аліса.

Вона застигає на порозі з широко розплющеними очима, здається, навіть не кліпає. Можна подумати, що от-от і в неї станеться інсульт. Я сміюся, клацаю пальцями перед її обличчям, намагаючись повернути її до реальності. Коли мені це вдається, подруга швидко застрибує в домашнє взуття, залишає пальто в шафі й мчить оглядати кімнати.

Потім вона натягує серйозну маску й, немов суддя, урочисто виголошує:

— Шановна громадянко Евеліно, ви перевершили саму себе. Це неймовірно!

І, не витримавши, вибухає сміхом.

Я щиро дякую за її хвалебні оди й запрошую до святкового столу. Ми вечеряємо, згадуємо студентські вечірки, курйозні ситуації, безтурботні ночі з вином і мріями. Так приємно знову відчути той зв’язок, що був між нами до мого шлюбу — наче й не було цих чотирьох років мовчання.

Остання доба перевернула мій світ з ніг на голову. Вона повернула мене до життя й нагадала, чого я насправді прагну.

По завершенню вечері втома накрила нас, як хвиля. День був не з легких. Після гарячого душу ми по черзі впали в ліжко, де тепла ковдра лагідно торкалась шкіри. Напруга зникла, тіло обм’якло, і ми провалились у солодкий сон.

На диво, я прокинулась рано. Хоча була впевнена, що навіть десяток слонів не змогли б мене розбудити. Аліса сопіла, загорнувшись у плед, як метелик у кокон. Я тихенько вислизнула з кімнати, одягла тоненький шовковий халатик і перейшла до звичної ранкової рутини. Заварила каву, обрала улюблений роман і, мов грабіжник, прокралась на балкон, аби не здіймати зайвого шуму.

Очі бігали рядками, але замість очікуваного задоволення від читання мене поволі охоплював смуток. Я відклала книгу. Мою свідомість заполонили думки, які безцеремонно витіснили сюжет. Учора я зробила великий крок до свого істинного щастя, але це не зменшувало болю, що іскрив десь глибоко всередині.

Я занурилась у спогади. Пам’ять, мов старий кінопроєктор, прокручувала сцени мого подружнього життя. Я намагалась зрозуміти, коли саме все пішло шкереберть. І чим довше я аналізувала, тим важчим ставав тягар на моїх плечах.

До шлюбу я була іншою — живою, мрійливою, спраглою до життя. Працювала в невеликому видавництві, писала короткі сюжети для медіапростору, мріяла про власну квіткову студію. Ми з Алісою знімали квартиру, влаштовували дівочі посиденьки вечорами, жили легко, без страху. А потім з’явився він.

Віктор Соколовський. Харизматичний, впевнений, з тією особливою манерою говорити, ніби світ належить йому. Він був старший, досвідченіший, мав власний бізнес і звичку контролювати все навколо. Його залицяння були стрімкими, майже агресивними — дорогі подарунки, несподівані візити, обіцянки «захистити від усього світу». Я, молода й наївна, сприймала це за справжнє кохання.

Через кілька місяців він приїхав без попередження, наказав збирати речі — ми мали жити разом. Я сприйняла це як прояв рішучості, як доказ серйозності його намірів. Насправді ж це був перший крок до ізоляції.

Після весілля все змінилося. Його увага згасла, а замість неї з’явились правила. Що вдягати. З ким спілкуватись. Коли повертатись додому. Він не кричав, не бив — він ламав мене мовчки, поглядом, натяками, холодом. Я стала тінню себе. Мої друзі віддалились, а я навчилась мовчати.

Соколовський — не просто нарцис. Він стратег. Маніпулятор, який майстерно створює ілюзію ідеального життя. На людях — зразковий чоловік, уважний, галантний. Удома — байдужий, відсторонений, іноді ніжний, але лише тоді, коли відчував, що я можу вирватись. Його ласка була приманкою, не почуттям.

Я не була коханою. Я була зручною. Прикраса, яка підкреслює його статус. Я мовчала, не сперечалась, не влаштовувала сцен. Була ідеальною — для нього. А себе я втратила.

Чотири роки обману. Чотири роки в золотій клітці. Якою ж дурепою я була…

Але більше — ні. Я не дозволю нікому знову знецінити мене. Віктор поплатиться за все, що зробив. Я нарешті бачу реальність без прикрас. Я не винна, що шлюб розсипався. Я винна лише в тому, що дозволила зруйнувати себе.

Та тепер я повертаюся. До себе. До життя. До правди.

***

Дорогі читачі, якщо вам відгукнулися ці розділи — поділіться, будь ласка, своїми враженнями. Ваші думки допомагають мені краще відчути, в якому напрямку рухатись, що варто підсилити, а що — залишити між рядків. Кожен ваш коментар — це не просто зворотний зв’язок, а джерело натхнення, яке мотивує мене розвивати сюжет далі.