Ключі до свободи

Пів ночі я крутилася в ліжку, не могла знайти собі місця. Думки танцювали в безперервному хаотичному потоці, змішувалися докупи, аж поки голова не почала нестерпно боліти. Я ковтнула пігулку, вмостилася зручніше — і зрештою заснула. Та радість була недовгою: за кілька годин пролунав мерзенний звук будильника. Я глянула в записник і, переконавшись, що всі замовлення заплановані на другу половину дня, вирішила не їхати на роботу, а зайнятися більш важливими справами.

Заварила каву, загорнулася в плед і, вмостившись у кріслі на терасі, взялася за пошуки квартири. Варіантів було так багато, що я провела за цим заняттям понад годину. Коли дійшла до кінця списку, переді мною постав вибір із трьох квартир. Усі — просторі, світлі, затишні. Я навіть через фото відчувала, як легко там дихається. Без зайвих роздумів зателефонувала всім трьом власникам і домовилася про попередній перегляд.

Перший будинок чекав на мене вже за сорок хвилин, тож я швидко одяглася у зручний повсякденний одяг і побігла до машини. Квартира виявилася досить гарною, за приємною ціною, дозволено було жити з домашніми улюбленцями і дітьми — хоча ні тих, ні інших у мене не було. Меблі в молочних тонах, мармурова плитка в усіх кімнатах, високі торшери по обидва боки ліжка в спальні. Але є один нюанс: це лише сьомий поверх, звідси не відкривається вид на місто, а мені цього дуже бракуватиме. Я обожнюю верхні поверхи — спостерігати вдень і вночі за улюбленим містом з висоти пташиного польоту. Та я не відмовляюся, не виключаю різних розвитків подій. Попереду ще два перегляди — можливо, там буде гірше, і вибір доведеться зробити без вибору.

Другий варіант — навіть описати важко. Жахливий район, жодного місця для парковки поруч. Фото в оголошенні, мабуть, зроблені одразу після ремонту… п’ятнадцять років тому. Умови абсолютно не відповідають ціні, а ще — нахабний власник, який вважає, що всі йому винні, і дозволяє собі вимагати гроші просто за те, що приїхав відчинити двері. Звісно, тут навіть не йшлося про те, щоб подумати чи зв’язатися пізніше. Я просто розвернулася і пішла, незважаючи на крики позаду — мовляв, я витратила його час, і завдяки його зв’язкам ніде не підпишу договір оренди. Щастить мені на козлів…

Залишалася надія на останню квартиру. І о, боги — яка вона розкішна. Це перевершило всі мої очікування. Затишний двір, велика територія навколо будинку, поруч купа магазинів, а найголовніше — до моєї студії рукою подати. Дев’ятнадцятий поверх, панорамні вікна на всю висоту стіни в спальні та вітальні, простора лоджія, мінімалістичний кухонний гарнітур, великий шкіряний диван. Вишукана простота — все, як я мріяла. Мені вистачило побаченого, щоб погодитися. Та чим більше я вдивлялася в деталі, тим сильніше закохувалася в це місце. Серце кричало: це моє, я потребую саме цього, тут мені буде добре.

Ми одразу оформили документи, я внесла кошти за перший і останній місяць проживання — й отримала ключі. В ту мить мене переповнило відчуття свободи й легкості. Попереду — світле майбутнє, в якому мені більше не доведеться почуватися самотньою чи підкорятися чужим правилам. Я стояла, обіймаючи себе руками, дивилася у величезне вікно, вивчала краєвид, просто насолоджувалася виглядом і собою. Я чудово впоралася з першим кроком. Залишається лише перевезти речі й подати на розлучення. Але про це згодом — треба поспішати в студію, час дарувати усмішки іншим жінкам.

Ще трохи я прогулювалася кімнатами, замріяна й безмежно щаслива, а потім рушила до виходу. Поки моє авто рухалося до місця призначення, я розмовляла з подругою по телефону — запрошувала на ночівлю й просила про допомогу. На тому кінці Аліса, наче маленька дитина, тішилася моїй пропозиції. Ввечері, під вино та музику, я поділюся з нею всім, що зі мною сталося за останні кілька днів, а також поступово збиратиму свої речі.