Пахне кавою і брехнею

Дорогою до роботи я слухала улюблені пісні, періодично підспівуючи; з музикою час плинув швидше, а затори не дратували так, як зазвичай. Близько дев’ятої я була на місці й не поспішаючи відчинила студію, впустивши всередину сонячне проміння й подих вітру. Щоразу, виконуючи цей ранковий ритуал, я відчувала просте щастя. За останній місяць замовлень стало вдвічі більше, сьогодні день обіцяв бути насиченим — у графіку сім композицій.

Недовго чекаючи, я взялася до справ: бережно зрізувала стебла, видаляла зайві листочки. Рослини самі просяться до букету, я лише лагідно їх вкладаю, задаючи напрям. За роботою не помічала, як летів час; кур’єр уже чекав на готове замовлення, а я додавала фінальні штрихи. «Пощастило ж комусь», — подумала собі і віддала витвір мистецтва. Іноді хотілося, щоб і мені хтось дарував квіти, хоча для мого Віктора це, напевне, здавалось марною тратою: навіщо купувати букети тій, хто постійно з ними працює?

Продовжувала день у ритмі шаленої бджілки до опівдня, після чого дозволила собі перерву. Зачинила двері й пішла в кафе навпроти, де готували найкращі салати в місті й неймовірну картоплю. Сіла за улюблений столик біля вікна, сканувала QR-код і обирала: легкий салат з грушею та дор-блю або паста з морепродуктами. Зробила замовлення і, очікуючи, розглядала знайомий до міліметра інтер’єр та присутніх. Мій погляд випадково застиг на високому, широкоплечому брюнеті, який мило спілкувався з баристою; дивилася довше, ніж слід, аж поки офіціант не поставив тарілки й ніяковий зоровий контакт не перервався.

З великим задоволенням обідала, смакувала кожен шматочок, ніби вперше. По завершенні розрахувалась, залишила чайові й повернулася в студію. Робота не чекала — залишалось ще три замовлення. З новим приливом сил швидко оформила ще дві композиції, і за кілька хвилин кур’єри приїхали за ними. Відкрила месенджер, щоб переглянути деталі останнього букету, і в цей момент на екрані з’явилося повідомлення від користувача без імені з вкладенням. Я з радістю відкрила чат, чекаючи нового клієнта чи приємного відгуку.

Посмішка миттєво зникла. Я застигла, відчула, наче ось-ось втрачу свідомість. Коли шок трохи відступив, перечитувала і переглядала фото знову й знову. Емоції нахлинули з головою, сльози наповнили очі, серце стискалося, немов його намагаються втиснути в порожній простір. Я повільно опустилася на підлогу, сховалася за стійкою і просто плакала, не в змозі зупинитися. Моє життя зруйноване; усе, що я будувала роками, знищено за секунду.

На тому клятому фото — Соколовський, що тримає за дупу розмальовану лярву і цілує її. Усі його відрядження і «термінові справи» отримали обличчя: біляве волосся, довгі ноги, сміх, який, як виявилося, цінніший за наші спільні ночі. Перше, що вирвалося з мене між риданнями, було коротким і гострим: Падло. Ненавиджу.