Ранок перед бурею

Сьогодні я прокинулася занадто рано. Сонячне проміння ледь пробивалося крізь густий осінній туман, у сплячому місті кружляли ластівки, а вітер лагідно лоскотав гілля дерев. Думка про філіжанку гарячої кави змусила мене піднятись і піти на кухню. Незабаром терпкий аромат наповнив кімнату — момент став таким затишним і справжнім. Я загорнулась у м’який халат і вийшла на терасу, щоб насолодитися, можливо, останнім теплим ранком.

Осінь — пора меланхолійна; тоді все відчувається гостріше. Я не з тих, хто впадає в депресію чи легко піддається загальноприйнятому порядку речей. У мене було занадто багато роботи, тож дні були максимально продуктивними. Хоч мої досягнення здавалися незначними іншим, для мене вони були чимось неймовірним: я опинилася там, де є, лише завдяки собі. Ніхто в мене не вірив, навіть мій чоловік, але я довела, що варта більше, ніж вони думали.

Роздуми про власний успіх перервав шум міста, що поволі прокидалося. Я сиділа з латте й милувася краєвидами з шістнадцятого поверху. Поспішати не було куди — до відкриття студії ще кілька годин, тож я вирішила ще трохи затримати цей ранок для себе.

О сьомій за вікном почало вібрувати — телефон. Я вимкнула будильник і набрала номер чоловіка.

— Ало, — почувся з іншого кінця сонний голос.
— Доброго ранку, серденько, ти вже прокинувся? — запитала я, стараючись звучати легко.
— Так, хвилин десять тому. У тебе щось термінове?
— Ні, просто прокинулася раніше, хотіла побажати гарного дня.
— Дякую, навзаєм. Маю купу справ, мушу бігти, вибач, — дзвінок обірвався, не давши мені відповісти.

Мій чоловік — Віктор Соколовський, бізнесмен. Для нього це типово: контроль, розширення горизонтів, безкінечні відрядження. Часом здається, що він одружений із роботою, а не зі мною. Ми рідко буваємо разом; хоч я також багато працюю, частіше буваю вдома одна. Мені це набридає, але я кохаю Віктора і не хочу ставити його перед вибором між мною і його бізнесом.

Сьогоднішній дзвінок залишив на душі легку тривожність — ніби щось мало статися або вже сталося. Я відганяю дурні думки, піднімаюся з крісла й прямую готуватись до роботи: найкращий засіб від тривоги — дія. Одягла світлу кофту, м’яку на дотик, чорні брюки палаццо, які плавно спадали на стегна; зробила легкий макіяж — акцент на очі — і підібрала сережки. Фінальний штрих — парфуми: ноти вишні й жасмину, що ідеально поєднувались з моїм настроєм.

Я вийшла на вулицю з відчуттям, що цей день може мати власну вагу. Сіла за кермо, мотор тихо загудів, і я влилася в потік машин. Місто котилося вперед, а я тримала курс — не знаючи, що вже за кілька годин спокій ранкового латте зміниться на іншу, різкішу грань життя.