Частина 2

Як я вже згадував раніше, система польотів – штука нестабільна. І навіть за великого бажання, убезпечити студентів на всіх напрямках було не в наших силах. Саме тому існували суворі правила для всіх, порушення яких каралося без шансу повернутися. Студенти намагалися не робити зайвих рухів.

Хоч раз політати самостійно на космольоті мріяв кожен студент, це зрозуміло, я і сам у їхньому віці мріяв найшвидше досягти зірок. Коли я навчався, технології ще не були такими просунутими, багато доводилося робити руками та своєю головою. Зараз все наполовину комп’ютеризоване.

«Доротей 031-05» корабель складний, контрольований, але для самостійних польотів не призначений. На практиці, звичайно, воно можливо, тільки далеко летіти на ньому не можна, тому що при розриві зв’язку він втрачає половину своїх можливостей і перетворюється просто на шлюпку з ручним керуванням. А якщо контакт не розірвано, космоліт можна відстежити, де б він не був і повернути на місце, підключившись до нього зі станції. Простіше кажучи, студенти не ризикували.

Що ж зробив мій племінник-бовдур? Він зламав доступ до космольоту, підлаштувавши все так, ніби це несправність, і полетів намотувати кола до зовнішніх буїв, що межували із зоною вильоту.

Червона тривога спрацювала по всьому корпусу пілотів, я зіскочив з ліжка від миготливого вогню на консолі. В усіх у кімнатах таке є. Сирена не вила, але я підскочив, нутром почувши недобре. І не помилився, кімната Ніка була порожня.

Спальне крило на тривогу не зреагувало, на благо, тому в мене була можливість зам’яти проблему, а вона, судячи з усього, була серйозною. Я вискочив з кімнати не в формі, точніше змішано. Натягнув штани звичайні, а верх з військової зумів накинути, і чесно кажучи, це було найдивнішим вчинком того вечора, бо форма у нас складна, так просто не накинути і не застебнути. Якби хтось повірив на слово, я встановив би рекорд та потім муштрував би все життя кадетів у військовому відсіку.

Серце билося, як після марафону, а ще мене ніяк не залишало це мерзенне почуття дежавю. Зараз вже кожна дитина знає як воно працює, які процеси викликають його, але в той момент, я невпинно звинувачував себе, що не зробив нічого раніше. Я мав чекати проблеми, навіть ні, я на неї чекав, але чомусь наполегливо переконував себе у світлому майбутньому. Через іспит Ніка я постійно літав у хмарах, і все здавалося рожевим, я вже уявляв, як шкет переступить до наступного етапу, як він стане дорослішим і відповідальнішим. Так. Безперечно.

Проблеми у Ніка виникли ще коли йому на думку спала ця шалена ідея. Але зрозумів він це тільки коли заглох пульт, а замість синього екрана, що світився у сріблястій кабіні, відкрилися два крихітних віконця з компасом і радаром. Космоліт перейшов на ручне керування, бо цей шумахер вилетів за буї.

Суть полягала в тому, що старші курси вчать виходити з таких ситуацій, правила зобов’язують їх прийняти ручне управління і повернутися в зону сигналу, щоб відновити контакт корабля та станції. Але ж для випробувального курсу це закрита можливість! І думаєте Нік про це не знав? Він знав, і навіть не раз намагався впросити викладачів навчити його.

Звичайно, на це ніхто не повівся, тому пацан сидів за пультом, хлопаючи очима. Підручники з управління «Доротеєм 031-05» у загальний доступ не випускали, вивчити їх на дозвіллі Нік не міг, як робив це раніше з іншими космольотами. І колись, я був навіть радий цьому, тому що у нього не було спокуси викрасти черговий корабель. Як виявилось, була.

Це я так зараз – докоряю для пристойності. Я знаю, що йому було страшно в той момент, що він міг взагалі не повернутися живим, тієї ночі мене охопила не менша паніка. Чорт, це ж мій племінник, я його майже з пелюшок виростив. І Шеллі – вона ж з горя помре.

Але Нік упорався. Він подивився на пульт ручного керування, хвилини дві подумав, згадав усе на чому йому доводилося літати, і повернув космоліт. Мені здається, він і сам не до кінця збагнув що зробив і як викрутився, бо за дві хвилини бездіяльності його трохи занесло і довелося шукати буї.

Повернувшись у зону навчальних польотів, контакт зі станцією відновився, знову спалахнув екран, пульт, ззаду ввімкнулося світло. А з динаміка пролунав неприємний жіночий голос:

— Ніколас, я знаю, що це ти, засранцю, негайно передай мені управління!

Як Нік потім виправдовувався, він не міг повернути керування, але я знав, що це брехня. Брехав він добре, зараза, але зі мною його ці жарти не працювали. Та й я не хлопчик-студент, мені добре були відомі можливості «Доротея». Все він міг повернути, навіть якби там відмовила вся система разом. Кнопки передачі управління аварійні, при серйозній поломці вони активуються.

Цей паршивець зробив усе сам і навіть спробував поторгуватися з жінкою, що сиділа за пультом. Їй довелося переконати його, що проблем немає.

Але ж проблеми були. І вони прийшли на ногах в особі заступника директора академії. Буду чесним, навіть я його іноді боюся. Він людина не з приємних, а ще завжди ходить у компанії своєї помічниці, яка уявила з себе невідомо кого. Ступінь важності, що в одного, що в другої перевищувала норми. Але що мені судити, скрізь є такі кадри, тут нічого не вдієш.

До того моменту, я й сам добіг до місця призначення, Нік тільки-но вийшов з корабля і знімав навушники.

— Що тут відбувається? – спокійно запитав заступник директора.

— Ви хоч розумієте скільки правил порушили? — завелася його помічниця. Про які правила мова, вона й сама не знала, але “ступінь важності”… Хоча, насправді вона мала рацію. Якби ніхто так і не відреагував, якби начальство добігло першим, у Ніка були б великі проблеми.

Пацан випростався, віддав честь. Мовчав. Я спочатку дивився на нього з питанням, мовляв “все гаразд?”, а той налякано зиркав у відповідь, але нічого ніби не натякало на погане самопочуття. Потім я вже розлютився повною мірою, після думок про небезпеку, про травми, смерть. Другий погляд уже запитував “чого мовчиш?”, але той не реагував, і якби не заступник директора, з-за плеча якого я дивився, у племіннику б від цього погляду пропалилася діра.