Початок

Наприкінці квітня, ранньої світанкової години, у просторих залах аеропорту «Бориспіль» панувала незвична для такого місця тиша. Група пасажирів, які щойно прилетіли з Лондона, повільно проходила митний контроль. Втома й неспокій мимоволі об’єднували цих мовчазних людей у тимчасову спільноту. Лише один з них, останній у черзі, не належав до неї.

Високий і надто стрункий, він немов зійшов зі сторінок модного журналу. Був одягнений у сіро-синій картатий «оксфордський» піджак, сліпучо-білу сорочку, джинси від Келвіна Клайна... Тонка оправа окулярів ідеально повторювала лінію його стрімких брів. У задовгому світлому волоссі, що хвилями спадало на плечі, яскравим сріблом виблискували сиві пасма. Молодий чоловік мав на вигляд не більше тридцяти років, і така рання сивина ще більше вирізняла його з поміж інших пасажирів, які час від часу кидали на нього зацікавлені погляди.

Однак він не помічав надмірної уваги до своєї персони, незворушно вдивляючись понад головами оточуючих у якусь нескінченно віддалену точку . Така холодна досконалість і притягувала, і відштовхувала водночас. Напевно, тому за п'ятнадцять довгих годин перельоту з Торонто через Лондон у Київ жодний із його попутників не наважився, а, можливо, не захотів мовити до нього хоча б одне слово. Бути самотнім серед цих людей, у цьому залі, в цілому світі – таким був його вибір.

Він останнім пройшов митний контроль, впевнено попрямував до виходу, швидко знайшов вільне таксі. Коротко кинув водію:

– Залізничний вокзал!

– Двісті! – у тому ж тоні відповів таксист.

– Згоден! Лише година до відправлення потягу!

Молодий чоловік не спізнився. Без поспіху зайняв своє місце в одному з вагонів експресу «Інтерсіті», вмостився в зручному кріслі, заплющив очі, однак розслабитися так і не зміг. За декілька хвилин потяг рушив. Він мчав на захід. Додому. Сергій Ярський повертався в рідне місто, щоб оформити документи на квартиру, отриману в спадок.