Глава 1

— Значить так, — Марко театрально витримав паузу, відсунувши від себе напівпорожній паперовий стаканчик із кавою. — Я маю ідеальний план на вечір. І ні, Злато, цього разу без котелень! Я після минулої свої кросівки три дні відмивав. І то, здається, вони досі смердять.

Злата скептично вигнула брову, не відриваючись від екрана свого смартфона.

— Марку, тільки не кажи, що ми знову попремося викликати Пікову даму в туалеті торгового центру! Мені минулого разу вистачило! Я від того охоронця так драпала, що мало душу по дорозі не загубила! Ще одна така геніальна ідея — і я тебе йому сама здам. Скажу, що вперше в житті бачу!

— Ображаєш! — Марко притиснув руку до грудей і скривився так, ніби Злата щойно встромила йому ножа в серце. — Цього разу все серйозно! Я тут таке відкопав, що ви офігієте. Місцева страшилка, між іншим! Прямо з нашого «Підслухано». А там, самі знаєте, народ фігні не напише! Ну, майже…

Тарас, який увесь цей час мовчки намагався розплутати навушники, важко зітхнув і глянув на Марка.

— Ага, пам'ятаємо ми твої ексклюзиви. Після кожного або від охорони тікаємо, або гуглимо, скільки світить за проникнення на чужу територію. Ти хоч раз можеш придумати щось, за що нас не загребуть?

— Або від собак драпаємо! — весело встряла Ярина. Вона примостилася на спинці лавки, звісивши ноги, і з цікавістю втупилася в Марка. — Пам'ятаєте того здоровенного пса? Я тоді мало не посивіла! А цей придурок ще й кричав: «Не біжіть, вони страх відчувають!» — пирснула зі сміху. — Коротше, Марку, не томи, викладуй уже! Бо в мене на сьогодні великі плани — лежати на дивані й тупіти в ТікТоці.

Марко нахилився ближче, ніби збирався розповісти державну таємницю, і стишив голос.

— Коротше, знаєте ту стару дев'ятиповерхівку біля промзони? Так от, народ пише, що там між четвертим і п'ятим поверхами іноді з'являються двері. Просто посеред сходів! Квартира номер сорок п'ять. — багатозначно підняв палець. — А тепер найцікавіше: за планом будинку ніякої квартири 45 там немає. Взагалі! Зате, кажуть, по ночах там дитина плаче. А іноді звідти виходить якась баба й питає, котра година.

Марко затих, обвів друзів поглядом і додав уже майже пошепки:

— І от уявіть: третя ночі, порожній під'їзд, світло блимає, а перед тобою стоїть якась тітка й питає час. Я б, мабуть, їй одразу телефон віддав. Разом із паролем від банківського застосунку.

Злата нарешті відірвалася від телефона й глянула на Марка так, ніби той щойно повідомив їй найбільшу дурницю століття.

— Який жах! Тітка годинник удома забула! — закотила очі. — Дійсно – віддай їй пароль від банку, благодійник хрінів. Може, хоч грошей на новий годинник нашкребе.

— Та дай ти договорити! — обурився Марко. — Найстрашніше ще попереду! Коротше, торік один хлопець із сусіднього під'їзду вирішив перевірити, що там за квартира. Його друзі на слабо взяли, а він, дурень, повівся. Зайшов усередину, походив там, ну, хвилин п'ять, не більше…

— І що, тітка його з'їла? — не втрималася Ярина.

— Та помовчте ви хоч хвилину! — Марко сердито зиркнув на неї. — Знаєте, коли його знайшли? Через три дні! Сидів на сходах босий, трусився так, що зуб на зуб не потрапляв. А найгірше — він навіть власного імені згадати не міг. Зате вперто торочив, що пробув у тій квартирі всього п'ять хвилин.

Марко замовк, задоволено спостерігаючи за реакцією друзів.

— Ну що, досі не страшно?

Тарас тим часом уже щосили копирсався в телефоні, аж поки раптом не хмикнув.

— Стривай, стривай… Ти про ту облізлу панельку біля старого заводу? — розвернув до Марка телефон. — Якщо це вона, то ти хоч нумерацію квартир бачив, детективе? Сорок п'ята взагалі-то на шостому поверсі! А між четвертим і п'ятим там тільки стіна й сміттєпровід. Хіба що твоя бабця з годинником у ньому оселилася.

— Та ото ж! — Марко аж підскочив від захвату, мало не перекинувши каву. — У цьому весь прикол, розумнику! Немає там ніякої квартири! Не повинно бути! А люди пишуть, що двері з'являються! — Він переможно обвів друзів поглядом. — Ви тільки уявіть, який відос ми знімемо, якщо це правда! Та нас весь ТікТок обговорюватиме!

— А якщо неправда? — поцікавився Тарас.

— Ну, тоді знімемо, як ти обіймаєшся зі сміттєпроводом. Теж, між іншим, контент!

— Ага, весь ТікТок обговорюватиме, — Злата пирхнула й запхала телефон у кишеню куртки. — Особливо якщо знімемо, як ти, Марку, пояснюєш поліції, якого біса четверо придурків серед ночі шастають по чужому під'їзду. Мільйон переглядів гарантовано! — Вона повернулася до Тараса. — Ну скажи ти йому, що це повна маячня! Не можуть двері просто взяти й вирости посеред стіни!

— Якраз намагаюся, — Тарас зітхнув і ще раз тицьнув пальцем в екран. — Дивись, Марку, це звичайна панелька. Сорок п'ята квартира на шостому поверсі, між четвертим і п'ятим — бетонна стіна. Крапка. Хтось у тому пабліку або добряче прибрехав, або вирішив приколотися з таких довірливих, як ти.

Тарас знову схилився над телефоном. У їхній компанії він зазвичай був єдиним, хто намагався ввімкнути мізки до того, як усі четверо влипнуть у чергову халепу. Щоправда, користі з цього було небагато. Особливо коли Марко вже щось собі вбив у голову.

— Хоча знаєш що? — Тарас раптом усміхнувся. — Якщо ми там справді знайдемо двері в інший вимір, я пропущу тебе першим. Наука потребує жертв! Ха!

— Нарешті хоч одна нормальна пропозиція! — Ярина хвацько зіскочила зі спинки лавки й мало не перекинула Маркову каву. — Я двома руками за! Марко в нас буде піддослідним кроликом, а ми знімемо, як він героїчно жертвує собою заради науки!

— Ага, зараз! — фиркнув Марко.

— Та не скигли, я ще не закінчила! — Вона хитро примружилася. — Значить, так. Якщо дверей немає, з тебе кожному по подвійній шаурмі! І ти при всіх визнаєш, що ти балабол і знову нам лапші на вуха навішав. А якщо є… — широко всміхнулася. — Тоді знімемо такий відос, що нас усе місто знатиме! Ну що, о дев'ятій збираємося? Чи хтось уже передумав?

Злата подивилася на Ярину, яка вже мало не підстрибувала від нетерпіння, потім на Марка з його самовдоволеною пикою й нарешті на Тараса. Той знову зарився в телефон, мабуть, уже шукав креслення тієї клятої панельки.