16 глава, Макс

16 глава

Макс.

Два дні тому.

Коли відпочинок на Гаваях закінчився так несподівано, що з Анею толком не встиг попрощатись. Я приїхав додому. Зайшов у будинок, все як було з мого від’їзду так і залишилось. Хоча що могло змінитися за цей час?

На наступний день я зустрівся з Деном. Його батьку стало значно легше, почувався він краще. А ось його водію не пощастило. Він впав у кому. Шкода його, але що зробиш. Ми з Деном провели благодійний захід у будинку для літніх людей. Вони були раді нас бачити. Весь час посміхались. Напевно до них рідко хтось приїжджає, це дуже сумно.

Ніколи не думав, що при живому батькові благодійний захід повинен буду проводити я. Але на диво було цікаво його проводити. Коли мій батько приїхав з відрядження він мене похвалив, сказав типу “Ти молодець. Не підвів мене. Тепер я повністю можу покластись на тебе”. Це так приємно, коли тебе хвалять. Та ще й хто? Тато, який казав після цих благодійних заходів, що я ні на що не спроможний. Тільки що і роблю на цих благодійних заходах п’ю шампанське і ховаюсь від журналістів. А я й справді від них ховався, бо ненавиджу їх. Та в цей раз я з задоволенням дав інтерв’ю. Мабуть щось змінилось, не знаю. Я цього не відчув.

Зараз я лежу на ліжку і кидаю у стелю тенісний м’ячик. Все думаю про Аню. Як вона, а головне де вона. Вже знаю, що вона живе у Вінниці. А де саме не знаю.

Як же мені сподобався цей відпочинок, що словами не передати. Зустрів Аню і закохався у неї по вуха. Наше прощання було дуже швидким. Адже ввечері ми тільки повечеряли разом. А вранці я вже полетів додому. А Аня залишилась на Гаваях. Сподіваюсь їй там було не сумно.

Я лежу і згадую наші безтурботні прогулянки пляжем та містом. Цей політ на парашуті. Я Аню такою задоволеною побачив вперше. На останок вона мені подарувала браслет. Подарувала в знак того, щоб я її не забув. Як вона сказала “Нехай цей браслет нагадує тобі відпочинок зі мною”. А я його і не забуду ніколи. Я витягнув цей браслет з кишені штанів і почав його розглядати. Він дуже красивий. Я одягнув його на руку. Вирішив його не знімати. У цей момент мені так захотілось побачити Аню, що словами не передати.

Я дістав телефон і набрав номер свого друга, який працює у поліції.

- Привіт, Андрію.

- Привіт, Максе. Як ти? Давно тебе не чув

- У мене все нормально. А ти як?

- Теж добре

- Андрію, у мене до тебе є прохання

- Яке?

- Мені треба знайти одну дівчину

- Кажи її ім’я, пошукаю

- Коваленко Анна Денисівна. Вона мешкає у Вінниці. Тільки не знаю де саме. Допоможи її знайти, будь ласка

- Добре, без питань, як тільки знайду, то подзвоню

- Дякую

Я поклав слухавку. Я знаю, що Андрій хороший поліцейський. Професіонал своєї справи. І впевнений, що він дійсно знайде Аню. Я б і сам знайшов її якби володів тією інформацією і базою даних. А так мені лишається тільки сподіватись на Андрія.

На наступний день мені подзвонив Андрій. І попросив до нього приїхати. Я приїхав до нього. Ми з ним вийшли у кав’ярню. Друг мені віддав лист, на якому була написана адреса. За якою саме проживає Аня. Я подякував Андрію. Не вагаючись ні на мить поїхав додому, взяв декілька зі своїх речей, тобто все необхідне. Сів у свій кабріолет і поїхав у Вінницю. Вже коли виїхав за місто згадав, що треба подзвонити татові. Тато як і завжди не був у захваті від мого спонтанного рішення. Та що поробиш, серцю не прикажеш. Я їхав і весь час думав, як я побачу Аню. Якою буде її реакція.

Коли ж приїхав у Вінницю. Шукав її будинок довго. Не думав, що буду довго їздити шукати її будинок. Коли знайшов, то виявилось, що Аня на роботі. А двері мені відкрила якась приємна жіночка. Вона представилась мені як мама Ані. Але що цікаве, що якби я не представився, вона б напевно і не запитала хто я такий. Довго не думаючи, я подякував, що вона мені сказала адресу, де працює Аня. І поїхав до неї на роботу. Коли приїхав, зайшов у офіс, на диво там не було ніякої охорони на вході. Це не як у нас в офісі, там де я працюю з татом.

Побачив Аню. Зразу роздивився її. Вона була красиво одягнена. Офіційна форма їй пасує. Біла блузка, чорна спідниця і туфлі на шпильках. Коли вона підбігла до мене, я відчув аромат її парфум. Вони як і тоді смачно пахнули. Не стримавшись, я її підхопив і закружляв. І мені було все-одно як на нас всі дивляться. Та і не знаю цих людей. Ані напевно також було все-одно.

Коли ми обідали у кав’ярні я весь час на неї дивився. Не бачив її три тижні, а таке відчуття, що не бачив рік, а то й більше.

Цілий день я не знав, що робити. Тому практично весь час просидів у цій кав’ярні. Прийшов за Анею рівно о шостій.

Ми сидимо у ресторані і п’ємо вино. Я дивлюсь на Аню і все не наважуюсь почати з нею розмову. Та все ж це зробити потрібно.

- Аню, ти чудово виглядаєш

- Дякую — вона посміхнулась

Ми сказали один одному ще декілька фраз і я наважився сказати ту фразу, яку хочу сказати.

- Аню, я хочу, щоб ти поїхала зі мною

- У Київ?

- Так. Хочу, щоб ти жила зі мною — вона подивилась на мене розгублено.

- Але такі речі не вирішують ось так зразу

- Я розумію, подумай, я буду чекати твою відповідь

Ми посиділи у ресторані, повечеряли, а після поїхали до Ані додому. Вона мене нікуди не відпустила. А під кінець, коли ми йшли спати, вона сказала, те, що я хотів почути. Аня сказала, що переїде до мене жити, у Київ.