14 глава, Макс

14 глава

Минуло два дні.

Макс.

Минуло два дні з від’їзду Дена. А від нього ні слуху. Дзвонив йому декілька разів, та він слухавку не взяв. Навіть повідомлення написав, Ден його прочитав, і знову ж таки не відповів. Хоч принаймні знаю, що з ним все добре, адже в телеграмі онлайн буває.

Зараз я вже попрощався з Анею і лежу на ліжку у своєму номері. Сьогодні був черговий цікавий та насичений день з нею. Були біля вулкана. Аня вже вдруге була. Адже їздила з Марго на екскурсії. А я хоч не раз відпочиваю на цих островах, а біля вулкана не був ніколи.

У нас з нею лишилось лише два тижні відпустки разом. А потім?... Ех... потім ми роз'їздимось по своїм містам. І все... Треба їй щось подарувати на пам’ять про мене. Вона ж мені подарувала браслет, який я не зняв ще жодного разу.

Тут раптом я почув дзвінок мого мобільного телефону. Я взяв його і подивився на телефон. Нарешті, це дзвонить Ден. Не вагаючись взяв слухавку.

- Привіт, друже. Як ти? — з питанням накинувся на нього я

- Та, таке

- Як твій батько?

- Йому вже значно краще

- Це добре

- Це так. Але поки що за нього справи вирішуватиму я. Він планував декілька зустрічей з твоїм батьком

- Так в чому проблема? Разом там будете

- Проблема є. І вона полягає у, тому що. Зустріч не скасовували. А твій батько поїхав у закордонне відрядження — вперше чую, про його закордонне відрядження.

- Куди саме? — запитав я з непорозумінням

- Наче у Німеччину. Сказав, що воно незаплановане. Так що друже, мені потрібна твоя допомога. Ти вибач звичайно, що не дав тобі з Анею відпочити

- Я все прекрасно розумію. Коли саме повинна бути зустріч?

- Через два дні

- Дякую, що попередив заздалегідь

- То як будеш?

- Звичайно. Тільки скинь мені інформацію про цей захід

- Без питань. Зараз скину

- Дякую. Тоді побачимось вже за два дні

- Так. Бувай — друг поклав слухавку.

З’явився то з’явився, але трясця... пропали наші два тижні з Анею. Та що поробиш. Справи, хоч якби вони мені не подобались все одно треба їх вирішувати. За декілька хвилин мені прийшло повідомлення з якимось документом від Дена. Я відкрив документ. І почав його читати.

“Благодійний захід у будинку для людей похилого віку”. Оце наші батьки звісно молодці. А суми, які витрачають на ці благодійні заходи, це взагалі інша розмова. Тут такі числа, що просто слів немає... дуже великі. Минулого року влітку теж їздили у будинок для людей похилого віку, тільки адреса була інша. І мені довелось побувати на тому заході. Не скажу, що було супер цікаво, але нудно точно не було. У тому будинку живуть такі веселі бабусі та дідусі, хоча доля очевидно у них важка, якщо вони опинились у цьому закладі. А я ніколи не бачив своїх дідусів і бабусь. Якби бачив, то ніколи б їх не віддав у цей заклад. Бо це не правильно. Коли мама була жива, вона мені розповідала про своїх батьків. Вони виявляється поїхали закордон і там десь живуть. В яку країну поїхали вона не сказала, бо сама не знає. Вони напередодні посварились і ті їй не сказали куди саме поїхали. Цікаво, а вони знають, що їх єдина дочка загинула? Мабуть, що ні, адже якби знали вони б неодмінно приїхали. Я так думаю. А татові батьки... я зовсім про них нічого не знаю.

Зачитався так, що не помітив як заснув.

Ранок.

Прокинувся я від дзвінка. Не дивлячись, хто дзвонить взяв слухавку.

- Привіт, Максе — почув я енергійний голос Анюти.

- Привіт, Анюто

- Готовий йти снідати?

- Ем...

- Вже забув? Ми домовлялись зустрітись з тобою о пів на десяту

- Точно, вибач... давай за десять хвилин зустрінемось біля ліфта

- Добре, чекатиму — вона поклала слухавку. А я встав і почав приводити себе до ладу. Вмився і переодягнувся в інший одяг. Вийшов з номера. Підійшов до ліфта. Аня вже стояла і чекала на мене.

- Пробач, що заставив чекати

- Нічого страшного — я поцілував її у щічку.

- То пішли поснідаємо?

- Угу

Ми зайшли у ресторан. Сіли за столик. І вибрали, що будемо їсти. Я весь час думав як сказати їй, що я повинен завтра вже їхати додому. На думку нічого не спадало. Я подивився на неї.

- Ти щось хочеш мені сказати?

- Так... Аню, тут така справа

- Яка? — перебила вона мене

- Мені дзвонив Ден — нам принесли страви та ми почали їх їсти.

- Як його тато? — знову перебила мене Аня.

- Вже краще себе почуває. Так от, Ден мене попросив йому допомогти... я повинен вже завтра летіти у Київ — я подивився на Аню. У неї обличчя стало сумним — так, я знаю, я розумію, що ми домовлялись з тобою бути разом тут ще два тижні, але... — я поклав на її руку свою.

- Максиме, я все розумію... у тебе справи

- Але сьогодні, обіцяю день проведемо разом... цілий день тільки разом

- Добре

- Як думаєш, чим займемось?

- Навіть не знаю — сказала вона розгублено.

Поснідавши, ми пішли гуляти містом. Зайшли у торговельний центр. Я купив Анюті каблучку. Чомусь захотів їй купити саме каблучку. Потім загоряли на пляжі та плавали в океані.

Вечір.

Ми з Анютою повечеряли. Пили її улюблене вино. А після я провів її у номер. А сам пішов у свій номер, почав складати речі. Адже розкидані по всьому номеру. Коли ж їх зібрав, то подивився на годинник. На годиннику вже одинадцята вечора, а о шостій у мене вже виліт. І треба виспатись перед тим як летіти. Тому я ліг спати. І дуже швидко заснув.