ГЛАВА 2
У Талірську мерію я з'явилася в образі справжньої відьми і трохи зомбі. Волосся збилося в ковтуни, під очима темні кола, розміром з кавун, око сіпається, губи кривляться в незрозумілій гримасі, а про одяг взагалі годі й казати.
Ці три дні шляху пройшли так, ніби не в поїзді їхала, а в самому пеклі побувала. Спочатку було все нормально: я зібрала речі, приїхала на вокзал, сіла в поїзд і далі все... біла смуга закінчилася.
Спочатку мене мало не вбив валізою старий. Потім я "не так" подивилася на одну пані і вона весь перший день скандалила зі мною, ну як зі мною, зі стіною, я мовчала, іноді вставляючи уїдливі коментарі. Далі краще, вночі мене вирішили пограбувати і вгадайте хто - та сварлива бабця. Їй, звісно, прилетіло кулаком між очей, адже в темряві не бачу, а ввімкнути ліхтар - так, якось не до того було.
Другий день ми скандалили вже втрьох: я, бабка і капітан поїзда. У підсумку мене переселили в інший вагон, а дамочку спустили на першій же зупинці. Друга ніч і весь третій день пройшли спокійно і я вже думала, що зможу доїхати спокійно, адже залишилося якихось десять годин. Але ні... Походу наврочила...
Мій сон перервали потреби організму і я, подумки матюкаючись, спустилася з верхнього ліжка і побігла в туалет. Виходила я з блаженною посмішкою на обличчі і трохи не врубилася, побачивши прямо перед собою бородате і брудне чудовисько, яке помилково називає себе людиною. Переді мною стояв розбійник і, наскільки я розумію, в поїзді він не один. Триндець...
Побачивши мене, мужик розгубився, а ось я остаточно прокинулася. Зарядила ногою в пах і, дочекавшись потрібної реакції, в'їхала зігнутим коліном у скроню. Мужик одразу впав.
Ось так!!! Не простий я архітектор!!! І навіть магія не знадобилася.
З божевільною посмішкою і шаленим адреналіном, я абияк затягнула тіло до туалету і замкнула, використовуючи потрібну руну, на випадок, якщо оклигає швидко. Наступним, що потрібно було зробити - це якось сповістити всіх про незваних гостей. Ну і я просто закричала: голосно, пронизливо, з почуттям. Моє "Врятуйте! Грабують!!!" почули не тільки всі пасажири, а й "гості", і я ледве встигла пригнутися, рятуючись від ножа, що летів. На початку вагона стояло чоловік п'ять, злісно виблискуючи очима, в яких було лише одне бажання - вбити мене повільно і болісно. А я ж усе таки дівчина, битися з усіма одразу - вважаю самогубством. Тому створивши димову завісу, дала драпака. Так швидко я ще не бігала. Але біг був не довгим. Звісно за мною погналися і наздогнали досить швидко. Хто ж знав, що серед них є досить сильний маг. Так от, лежу я, значить, на животі, підбита фаєрболом, і думаю встати і битися або просто прикинутися трупиком.
Але довелося вибрати перше, бо мене схопили за комір сукні і підняли вгору, та з такою силою, що в очах потемніло.
Такий самий бородатий, смердючий, але відносно чистий. Напевно це був їхній ватажок. Люди, що прокинулися, тремтіли, скиглили і намагалися злитися з обстановкою. Розбійники посміхалися, їхній ватажок роздивлявся мене з неприхованою ненавистю. А я? А я у відповідь посміхнулася, от від душі прям, у всі тридцять два. Мужик здивовано моргнув і злегка послабив хватку. Цим я і скористалася. Контакту з моєю шкірою не було, тому я щедро обдарувала розбійника енергією. Чистою енергією у 220В, а може й більше. Розбійника відкинуло в кінець вагона, де він зніс своїх розгублених побратимів. Я ж гепнулася на підлогу, зазначивши, що мій комір залишився в руках бандита. Далі з'явився капітан з охороною поїзда, скрутили розбійників, які піднялися, і повели. У Талірії їх передали правоохоронцям. Мабуть, їх попередили, бо нас зустрічали на вокзалі. Забрали і мене, для дачі свідчень. І я звільнилася б швидко, якби мені дали іншого допитувача. Але мені попався до смерті прискіпливий персонаж, він був повільним, тихим і спокійним як танк. А ось я, я була зла як тисяча чортів, хотіла їсти, прийняти ванну і просто поспати.
Ось тому я зараз і йшла коридором мерії і всі люди на моєму шляху намагалися звалити якомога швидше.
У кабінет 423 я увійшла без стуку. Чоловік за столом, який хотів обуритися, побачивши мене, втратив увесь запал і просто здивовано кліпав очима.
-Амелія Сард. Мені потрібно забрати документи.- без привітання, заявила я.
- А??- усе ще нічого не розуміючи, видавив чоловік.
-Не - а.
-Ах, так. Вибачте. Просто... ви..... Вибачте, я зараз,- він почав копатися в папках на столі, скоса кидаючи на мене цікаві погляди,- Амелія Сард... Є!!!- у його руках опинилася чорна тоненька папочка, і він, відкривши її, почав перебирати документи. - Отже ...- почав він, піднявши на мене погляд,- Міс Сард, у зв'язку зі смертю ваших батьків, усе майно переходить вам, як старшій дитині.
-Старшій? - не зрозуміла я.
-Так. Це все рухоме й нерухоме майно. Тут документи на землю, на будинок і на дітей. Офіційно ви їхній опікун, поки їм не виповниться двадцять років, - закінчив чоловік, не бачачи мого замішання.
-Почекайте! Тобто крім мене є ще діти?
-Так. Троє. Ви не знали? - здивовано запитав нотаріус.
Все.... Завіса...
Троє... Троє дітей....
*******
Я йшла за вказаною в документах адресою і розмірковувала.
Валіза бовталася в одній руці, документи в іншій, а я бовталася від думки до думки. На моїй шиї тепер висять три дитини.
Три дитини!??
Я, звісно, хотіла дітей, але трохи пізніше, років так через десять. А тут - БАЦ! Одразу троє. І вони сто відсотків не знають про моє існування. Як і я не знала, до сьогоднішнього дня.
У чорній папці, крім документів на землю і будинок, були ще документи на дітей: запис про народження, документ, який стверджував, що вони пройшли магічну перевірку, все оригінал і все в трьох примірниках, ну і, документ про передачу мені батьківських прав.
Я офіційно опікун трьох дітей.
Капець....
Перейдемо до дітей: старших було двоє. Близнюки, хлопчик і дівчинка. Дорен і Селія.
Чотирнадцять років від народження. Підлітки... перехідний вік...різні заскоки... клас!!!
Молодша - дівчинка. Ренелі. Три роки.
Приплюсуйте сюди ще наявність магії у всіх(!). І ми отримаємо три бомби сповільненої дії і не обмеженого радіусу.
Я ж дітей виховувати не можу. Ну, припустімо, з малятком я знайду спільну мову. Усе-таки вона дитина. А що накажете робити зі старшими!? Якби я була на їхньому місці і до мене прийшла якась дамочка і заявила, що відтепер вона господиня всього майна і мене на додачу, я б покрутила біля скроні і викликала б дурку.
Але дурку тут не викликають і на місці дамочки - я, тож спробуємо діяти цивілізовано.
Попереду замаячив потрібний будинок, і я, зробивши глибокий вдих, сміливо зробила крок до хвіртки.
Вона була мені по пояс, стара з дерева, як і весь паркан. Трималася на чесному слові.
Легенько відчинивши її, я пройшла в зарослий двір. Доріжки не було, трава була. Багато трави, високої, мені по коліно. Довелося задерти вище сукню і пробивати дорогу до старого ґанку. Маленького, дерев'яного і ледве дихаючого.
Двері піддалися охоче і це мене підбадьорило. Значить усе не так погано.
Звуків зсередини не було, отже, всі сплять. Усе таки надворі ніч.
Прийшла в мерію я пізно, а поки сюди дотяглася і зовсім ніч настала. Але...
Доведеться вставати, і знайомитися.
Усередині пахло затхлістю, і було страшенно душно. Створила двох світлячків і озирнулася. Будинок був оббитий деревом, хоча зовні стіни були кам'яні. Маленький передпокій, він же коридор з'єднувався з кухнею та їдальнею в одному флаконі. Кімната була великою, в одному кінці кухонний куточок із грубкою, в іншому - столовий стіл на шість персон і невелика шафа. Усе з дерева і не нове. Задушливий запах терпіти сил уже не було і я відчинила два середніх вікна. Нічний прохолодний вітерець одразу заповнив приміщення.