Кіт на підвіконні

— Що, так і не приїхали?

— Ні, не приїхали, — зітхнула.

— Ну нічого, не переймайся. Я от взагалі не знаю, де мої, і нічого — живу собі.

«Живеш? Угу», — подумала про себе жінка. Вголос не сказала нічого. Не було чого казати.

Хотілося плакати… Ні, не плакати — вити хотілося. Але не зараз, не сьогодні.

Раніше в пустій квартирі іноді такий сум накочував, такий біль. А сьогодні все ніби відступило. Тільки стало якось… холодно чи що?

Вона присіла на диван, оглянула кімнату. Все як і раніше, нічого не змінилося, тільки ніби це вже й не її кімната.

Речі лежали складені поруч.

Підійшла до дзеркала, подивилася. Згадала своє дитинство: як бігала влітку босоніж по гарячому асфальту, як їла з бабою Людою кавун із білим хлібом, як восени палили бадилля на городі й тоді пекли картоплю в золі.

Це було ніби вчора і водночас ніби вічність тому.

Згадала молодість, мрії — нездійснені й нездійсненні.

Згадала Андрія. Як плакала, коли він тільки народився, — від болю і від щастя. Як гордо йшла з ним за руку вулицею, коли він почав ходити. Як пишалася, коли він закінчив інститут.

Виступили сльози.

Жінка витерла їх рукою, сама на себе розсердилася, аж ногою тупнула. З боку це, мабуть, виглядало смішно, по-дитячому. Але їй байдуже — ніхто її не побачить.

І раніше не бачили. І зараз.

Вона завжди була невидимкою. Тиха, скромна, сором'язлива. Говорила тихо й нічим не виділялася.

Так і жила.

Ніби була вона, а ніби й не було. Навіть для найрідніших, для тих, кого любила найбільше.

— Ти знову за своє. Ми ж уже про все поговорили, поплакали, домовилися.

— Я знаю. Дай мені ще п'ять хвилин.

— Та хоч цілу годину. А що це змінить?

— Не знаю. Мабуть, нічого.

— Ти давно його бачила?

— Андрія? Ще до карантину. Шість років тому. Так, уже шість років минуло. Я тоді сама до них приїхала перед Новим роком, трохи посиділа. Андрій поспішав на роботу, здається.

— А онука?

— Славка вдома не було, тож не бачила.

Вона гірко посміхнулася, згадала, як сердилася невістка, коли вона називала внука Славком, Славіком, а не Святославом.

Підійшла до вікна, погладила чорного кота, що розлігся там вальяжно, і глянула на вулицю.

Там, за вікном, була ніч.

Ще листопад, але надворі вже пощипував морозець. Знизу — вогні міста, зверху — вогники надії.

Так вона думала про зорі, коли була маленькою.

Виходила надвір, закидала голову й дивилася на них. Дивилася й мріяла.

Вона знала, як знайти Віз і Полярну зорю — бабуся їй показала. Вона багато чому її навчила.

Так, багато чому.

Проте яке це має значення?

Відчинила вікно, вдихнула важке морозне повітря.

Здається, простягнеш руку — і зірка впаде тобі на долоню.

Ця думка чомусь зігріла.

Стало спокійно.

Там — цілий Всесвіт.

А тут що? Самотність, старість, біль. І лише кілька сусідів.

Вона чекала свого Андрійка. Думала, може, хоч сьогодні його побачить. А може, і Славік приїде.

Хоча ні. Славік за кордоном.

Так, Славіка вона не чекала. Знала, що його не буде.

А от Андрій…

— А може, він не знав? Може, йому не подзвонили?

— Ти ж знаєш, що подзвонили.

— Та так, знаю.

Жінка оглянулася, глянула на свою кімнату.

Чомусь вона здалася їй такою далекою, чужою. Наче була десь далеко-далеко від неї — десь за кілометр, а може, ще далі.

А зорі…

Зорі були тут, поруч із нею.

І не холодні вони, як про них кажуть.

Вони теплі. Рідні.

— Ну що, нарешті готова? — спитав кіт і, потягуючись, вигнув спину.

— Здається… здається, готова, — прошепотіла жінка.

— Тоді пішли, — сказав кіт і стрибнув у ніч за вікном.

— Пішли, — прошепотіла вона ще тихіше й ступила слідом.

Туди, до теплих зірок, у морозну темну ніч.