3

3.

Ми прийшли додому за світла, але мої батьки вже були вдома - обидві машини стояли в дворі перед гаражем. Я вирішив нікому не казати про свої пригоди в лісі, - розпочнуться додаткові запитання, - подумав я. Тато почне питати, чому я не зміг дати їм здачі й почне мене записувати на заняття по карате - він вже так робив, коли одного разу, зі школи, я прийшов з синцем. Мама, навпаки, буде жаліти, намагатись знайти моїх кривдників, викликати поліцію і лікарів. «Краще промовчу, а рану на руці поки буду приховувати»: подумав я.

Як лиш я зайшов до будинку, мене зустріла мама з таким поглядом, котрий мені здавалось, може пробуравити в мені дірку.

- Привіт, ма! Як справи? Ви так швидко повернулись? – швидко проговорив я.

- Привіт, Ден. Може краще ти розповіси, як в тебе справи? - і далі продовжувала мене знищувати поглядом.

- А що я? В мене все супер, - відповів я, намагаючись зберігати спокій.

- Ден, ти після того як поснідав, зібрав їду зі столу і склав в холодильник, вікно в кухню зачинив?

- Я не пам’ятаю. А я склав їду в холодильник?

- Ні! - голосно промовила мама. - Ден, ти нічого цього не зробив і Макс з’їв те що міг, а те, чого не зміг  – просто розтягнув по цілій кухні.

- І де цей хуліган? - спробував я перевести провину на кота.

- Хуліган в нас лише один - це ти. Не намагайся на кота перевести стрілки, ніхто, в тому числі й кіт, не може втриматись, якщо перед ним розкласти всі предмети, котрими він марить.

- Ма, придумаймо курс із розвитку сили волі в котів,- жартома відповів я.

- Давай для початку ти наведи порядок в кухні й тим часом думай як розвивати свою відповідальність. А потім разом подумаємо про відповідальність і силу волі котів. Вперед!

Поки я прибирав, через вікно до мене заглядав Макс. Я йому показав відразу обидва кулаки: «Попадись лише мені, голодний кіт. Більше гуляти зі мною не підеш» і продовжував прибирати. Під вікном на вулиці промайнули постаті мами й тата і лише краєм вуха, я почув, що вони говорять про сусідського кота. «Сподіваюсь він повернувся додому»: подумав я, тим часом вимиваючи підлогу від бруду.

Ввечері я вийшов на подвір’я - спека спадала, в небі з’явились перші зорі, звідусіль долинав звук цвіркунів. Мені здавалось в ту мить, що сидіти під темним небом, прислухатись до звуків ночі, до звуків маминої й татової роботи - це найвище насолода, навіть з пропеченою шкірою на руці. Вдома мого опіку ніхто не побачив і я сподівався, що рана швидко загоїться і більше роздумував про свою поведінку в лісі, чи вірно я поступив, чи хороший друг Руслан, чи варто зайнятись спортом?

- А ось і головний винуватець свята на кухні, - спокійно проговорив я до кота, котрий повільно наближався до мене. - Ну привіт сірячок, заскакуй до мене на лавицю.

Кіт слухняно піднявся на передні лапи й різким рухом переніс себе на лавку до мене.

- Ну привіт, Максе! Ситий сподіваюсь після свого проступку? Тепер мама кілька днів тебе нізащо годувати не буде.

Макс не відповідав, він так само прислухався до темряви, інколи рухаючи своїми вусами мов локаторами. Як лиш моя рука торкнулась його хутра, він відразу почав муркотіти свої мелодії.

- Слухай, Макс. Давай сьогодні спати будемо разом, - продовжував я говорити з котом. – Ти звісно самий нечемний кіт, але одночасно і мій улюблений. Моє рідне котя.

Мої маленькі пальці заховались в пухнастому животі Макса. Він дозволяв мені гладити його в різні сторони й мені здавалось, що це хвилі сірого моря розходяться в різні сторони від катерів, котрі борознять по ньому. Очей Макса видно не було – він їх спершу примружував, а потім взагалі закрив.

Поки ми обоє насолоджувались від такого котячого масажу, неочікувано для нас обох, з дверей вийшов тато, посміхнувся мені й, приєднуючись до пещення Макса, запитав:

- Привіт, чувак! Як справи? Ти переховуєшся від мене?

- Та все нормально, тату. Просто нічого нового. Ти ж знаєш ці сільські канікули, - віджартувався я.

- Що з рукою? - стурбовано запитав тато.

Я з Максом взагалі забув про опік і про те, що ніхто нічого не повинен знати. Різко прибравши свою руку від кота, я відповів:

- Та нічого такого. Сьогодні ходили в ліс, шукали де розмістити свій притулок. Напевно десь зачепився.

- Ну і як, знайшли?- запитав тато, повіривши в мою відповідь.

- Ні, поки нічого не знайшли. Думаю ми відмовимось від цієї ідеї.

- Ну якщо потрібно допомогу, ви звертайтесь. Я в твоєму віці з друзями також на літо будував такий будиночок. Ми тягли звідусіль гілки, плівку, навіть черепицю для даху - головне щоб будинок не протікав.

- Ну так, але Ви робили на деревах чи на землі?

- В нас був наземний будиночок. Тоді особливо приховувати нічого було від когось. Тому якщо навіть хтось захотів би там заховатись від дощу - ми ніколи не заперечували.

Поговоривши з татом ще кілька хвилин під будинком, ми вирішили пройтись садом, а потім вийшли за ворота і повільно крокували поряд з лісом. Макс всюди нас супроводжував - інколи ми нашого кота називали собакою за те, що він полюбляв з нами прогулюватись навіть далеко від подвір’я.