І. ***

Сімдесят вісім відсотків чоловіків вважають, що зрада – це неправильно. Для порівняння – під час опитувань шістдесят вісім-сімдесят відсотків носії їх же зізнаються, що бодай раз зраджували своїм дружинам чи постійним партнеркам. З жінками ситуація виглядає дещо позитивнішою: вісімдесят чотири відсотки опитаних вважають, що зрада – це неприйнятно, п’ятдесят три відсотки зізнались у ходінні наліво. Чи направо, чорт його розбере.

Це все не до того, що чоловіки зраджують більше, а жінки менше – навряд чи взагалі можливо вибудувати статистику у такій проблемі. Як мінімум тому, що зрада для кожної людини та в кожній сім’ї значить щось своє, а ще вибірка може бути замалою, та й в кожній країні зі своїм менталітетом ці дані, скоріш за все, будуть розходитись. І ні, я в жодному разі не виправдовую ось цього самого "ходіння не туди", як і щиро зневажаю абсурдні пояснення цих сімейних злочинів. З огидою вислуховую «всі люди полігамні за природою», «вона сама винна, що я пішов», «одноразовий секс – це нічого не означає, це не зрада»…

Якщо ти відчуваєш себе полігамним – поговори про це із своїм партнером ще до одруження, а не никайся по зйомних квартирах після нього.

Якщо ти вважаєш свого чоловіка чи дружину винним у тому, що накоїв сам – ну то іди під три чорти. Тут вже нічого не виправити.

Якщо секс заради сексу на одну ніч для тебе нормальний, коли вдома хтось чекає – чуваче, у тебе проблеми.

Я лиш вважаю, що у факті зради винен той, хто на неї пішов.

І як чудово, що більша частина моїх відвідувачок думає так само.

- Це просто жахливо! – клієнтка з огидою переглядала фото. – Просто нестерпно! Як взагалі… Як він міг?!

- Просто, - ховаю скривлений у зневазі рот за чашкою, - дуже просто. Це для вас шлюбна клятва мала вагу, для нього – ні.

Молода – років тридцять – жінка скривилась, але стримала сльози. А дарма. Звісно ж, легше їй від сліз не стане, але… Дати волю почуттям потрібно, а вони ж її зараз переповнюють: гнів, відчай, розчарування, відверте нерозуміння ситуації. Так майже завжди трапляється, адже ніхто з моїх клієнтів насправді не хотів би знати правди. Кому приємно розуміти, що чоловік чи дружина зраджують тобі на сторону? Чим вони керувались, йдучи на такий вчинок?

Найгірше те, що після цього більша половина не розриває стосунки, а пробує їх виправити. Шукає свою вину у ситуації, пробує сімейні консультації у спеціалістів, вигадує щось зовсім незвичне, щоб розпалити багаття у колишніх стосунках… І дуже рідко це дійсно закінчується тим, що пара знову стає щасливою разом.

- Якщо хочете, в мене є візитка хорошої адвокатеси, вона спеціалізується якраз на розлученнях. Власне, всі справи, що я передала їй – успішно виграні.

- Не відмовлюсь, -  стримано киває, знову кидає погляд на знімки, немов хоче перевірити – чи не примарилось? І знову відраза ховається в напружених кутиках вуст. Але тримається непогано, впевнена, вольова жінка; вона мені дійсно імпонує, і я дуже сподіваюся, що їй вдасться налагодити особисте життя з гідним її партнером. – Дозвольте запитати… Як вам вдалося зняти їх з такого ракурсу? Хіба для цього вам би не довелось сидіти на підлозі прямо навпроти ліжка?

- А, - шмигаю носом (трохи замерзла, поки сиділа на даху позавчора) і кутаюсь в розтягнутий светр, - ну, я ж вже не перший рік таким займаюсь. Секрет фірми і все таке.

Клієнтка повільно киває, сухо дякує (було б за що… невелике задоволення – розуміти, що знову допомогла зруйнувати сім’ю) і скрупульозно відраховує необхідну суму, двічі перевіряє (мені подобається такий підхід). На прощання киває.

- Сподіваюсь, більше не побачимось, - салютую їй горнятком, на що у відповідь отримую ледь помітну посмішку. Насправді, цілком може бути, що мене ще викличуть в суд для дачі свідчень, але це вже не така проблема.

Ну що ж, справу завершено, гаманець поповнено, з документами порядок – отже, я з чистою совістю можу закрити двері в свій офіс (по сумісництву квартиру, але житлова зона повністю відокремлена від робочої) і відправитись на прогулянку. Вечоріє, отже улюблений паб якраз відкрився і для мене там знайдеться столик, а потім можна звернути на стометрівку і прогулятись до Оперного, звідки нирнеш у крихітні вулички… А далі – куди ноги заведуть.

Вечір дійсно прекрасний, жовте світло від ліхтарів малює причудливі тіні на бруківці, перехожі гомонять, діти ганяються одне за одним – місто живе своїм життям, ніколи не спить і завжди готове до нових розваг.

Місту немає справи до жінки з розбитим серцем, яка все ще мне пальцями фотографії; до самотньої дівчини в обтріпаній джинсовці, яка допиває вже третій стакан айвового вина; до водія нічного автобуса, який ненавидить свою роботу…

І до вагітної жінки, яка лагідно усміхається і притримує свій живіт, відповідально чекає зеленого на світлофорі і навіть тоді оглядається в різні сторони, щоб бути твердо переконаною у безпеці…

Її це не рятує.

Сіра тойота вилітає немов нізвідки, іще мить тому її не бачив, здається, абсолютно ніхто – а в наступну вона вже тут, мчить на добрих сто двадцять (чи це мені лишень так здається?) по прямій і під крики десятків очевидців, які не встигають зробити абсолютно нічого, бо задалеко, і в числі яких я, врізається прямо в тоненьку постать…

Вона не встигла зробити навіть кроку, бо все було набагато швидше, ніж я встигла це навіть подумати, бо на ці події пішла якась неймовірно крихітна часточка секунди, і от…