Розділ двадцять третій

Коли Роман приїхав, на вулиці вже стемніло, і сонце заходило за горизонт. Я почула шурхіт коліс автомобіля, але не змогла себе змусити піднятись зі сходів. Сльози стояли в очах, скільки б я не повторювала в думках, що треба взяти себе в руки.

Андрій сидів поруч зі мною. Поруч валявся стакан, що скотився вниз, і вода, що ще лишалась в ньому, розплескалась по подряпаній мармуровій підлозі.

Ми мовчали. Ледянський тільки одного разу порушив тишу, коли телефонував у лікарню і цікавився здоров’ям матері.

– Як вона? – знайшла в собі сили запитати я.

– Під крапельницею та ШВЛ, – відгукнувся Андрій. – Прогноз позитивний.

Після цього ми замовкли і просто дивились вперед, в пустоту, розбиті, розколоті на безліч частин і розтоптані.

Мені чувся сміх Тимки, потім – його плач. Йому ніколи не доводилось засинати без мене, я завжди була з сином. Завжди читала йому казку на ніч. Але зараз Павло Григорович точно закрив його в якійсь окремій кімнаті і звелів спати, тому що так треба чоловікові. Це були його методи виховання, і я ненавиділа батька за це зараз, може, навіть більше, ніж за викрадення.

Він ламав мою дитину. Прямо в цю секунду заштовхував в нього якісь викручені істини, прикидався добрим дідусем.

Брехав.

Він забрав Тимку з дому, отруївши його рідну бабусю та охоронця.

Як там? Можна вивезти людину з дев’яностих, але дев’яності з людини витрусити не можна.

Проте, я сумнівалась, що винен був саме час. Ні, такі, як Вешнєв, народжувались в будь-які епохи, і зло вони теж творили в різний час. Скільки прекрасних людей проходили своє становлення в той період? Скільки з них зламалось? Скільки змогло вистояти?

Вешнєв не був єдиним, але ненавиділа цієї миті я лише його одного.

Роман знайшов нас на цих самих сходах. Він підійшов ближче, переступив через калюжу води, відштовхнув ногою стакан і протягнув до мене руки, а я з вдячністю кинулась в братові обійми, відчуваючи, як стискають горло сльози.

– Розкажи конкретніше, що трапилось, – попросив Роман. – І ходімо звідси кудись.

– Куди?

– До кабінету?

Андрій слухняно піднявся на ноги і рушив за нами. Він навіть не видавив з себе короткого привітання, але я знала, що їх з Романом ворожнечка не має ніякого стосунку до його реакції. Горе змусило Андрія мовчати, і навряд чи він був здатен зараз відчувати щось, окрім болю, що розривало його серце на шматки.

Ми всі троє, здається, опинились в одному стані – вбиті зсередини Вешнєвим, та все ще з надією воскреснути заради спільної мети.

Роман відвів нас до кабінету Вешнєва, того самого, з портретом. Я ненавиділа це місце, тому що в ньому завжди було забагато від Павла Григоровича, але зараз, кинувши погляд на крісло, мимоволі уявила собі, як в ньому сиділа б мама Романа.

Її портрет висів якраз над столом, великий, гарно виконаний, в масивній рамі. Зображену на ньому жінку можна було назвати дуже гарною, але все одно лякаючою. Щось таке було в її погляді…

Повне неприязні.

Дивно, що Вешнєв так і не прибрав цю картину. Я ніяк не могла зрозуміти, нащо він беріг портрет дружини. Та, вдягнена в усе темне, чорноволоса, бліда, усміхалась, але також якось погрозливо, з легким презирством вигнувши кутики губ.

Навіть якось дивно стало, що вона померла, тому що з портрету на мене дивилась дійсно жива, справжня жінка.

Роман зустрівся з нею поглядом, в цю секунду невідворотно схожий на власну матір, і майже одразу відвернувся.

– Кажи, – попросив він, важко опускаючись в крісло Вешнєва.

Мені майже вдалось уявити, що Павло Григорович помер, і Роман дійсно займає його місце. Кладе руки на поручні крісла, усміхається, ковзає долонями по чорній оббивці. Він навіть вдягнений був так, як треба; чорна сорочка, чорний костюм.

Самий сам для трауру.

Тільки траур, на жаль, не за нашим батьком.

– Ми з Андрієм повернулись з перемовин з італійцями. Приїхали додому, – я сіла на краєчок призначеного для гостей дивана і обхопила себе руками. Леднський опустився на сидіння поруч зі мною і застиг, сліпо дивлячись в порожнечу. – А там охоронець, отруєний якимось газом, і мама Андрія, вона… Вона з Тимкою сиділа. А Тимки нема.

Я витримала секундну паузу.

– Він навіть Мухтара не взяв з собою. Йому хтось вухо відірвав. Наче його з рук Тимки висмикували. Він навіть цього… Навіть цього задля власного онука зробити не зміг.

Андрій спіймав мене за руку і міцно стиснув пальці, закликаючи заспокоїтись, а я судомно зітхнула. Не можна відволікатись на деталі. Я повинна думати про інше.

– Ми приїхали сюди, але тут все було пусто, тільки ворота відчинені. А потім він зателефонував і сказав, щоб ми з тобою завтра були готові. Він скаже, куди їхати і що робити. От і все, – я підняла погляд на Романа. – Мені більше нічого розповісти.

Мені дуже хотілось забути і власну істерику, і дикі крики, з якими на волю виривалось моє горе. Горло боліло, сльози палили очі, на руках лишилось кілька синців та подряпин, а я навіть не пам’ятала, звідки вони взялись.