Розділ восьмий

Все, що я почула – це те, як гулко колотилось в грудях серце. Гуркіт власного пульсу перекрив для мене решту звуків, навіть гучний стукіт дверей і шелест коліс по під’їздній дорозі. Голова закрутилась, і я повільно осіла на підлогу, не звертаючи увагу на те, що вона холодна.

Весілля – вирішене питання. І два місяці на підготовку.

Відмовитись? Ні, нема шансів. Якщо я скажу Вешнєву «ні», він знайде спосіб змусити. Втекти з дитиною?..

Ця ідея здавалась майже хорошою. Якби я була сама, то пішла б зараз. Але скитатись з Тимкою, не маючи постійного місця проживання, підвергати його небезпеці, щоб потім мене просто пристрелили за неслух, а Романові підібрали іншу, більш зручну наречену?

Чорт!

- Будь ти проклятий, Вешнєв, - прошипіла я. – Щоб ти здох!

Мені вперше захотілось, щоб серцевий напад наздогнав його просто зараз, в машині. Не вистачало сил ні на ласкаві слова, ні на поблажливість. Я ненавиділа Павла Григоровича так сильно, як взагалі вміла.

Я знала, що нікуди не втечу. Через сина, звісно. Вешнєв пропонував мені вийти заміж не за жорстоке чудовисько, а за Романа – це куди краще для Тимки, ніж втеча і випадкова куля, що може наздогнати його матір чи його самого.

Але все одно я не могла себе змусити. Розуміла, що Роман, скоріше за все, же нічого не знає, але йому цю щасливу новину рано чи пізно також повідомлять. Чи буде він проти?

Так, якщо розуміє, що шлюб з примусу мене просо зламає.

Чи змінить щось його спротив?

Ні. Павлу Григоровичу плювати на наші почуття; плювати йому і на те, чи згодні ми зі своєю долею. Він знайде важелі тиску і на Романа, не розуміючи, що таким чином просто вб’є те світле і тепле, що було між нами.

Я розуміла, що могла б з часом покохати Романа, якби вийшла за нього заміж з власного бажання, піддавшись симпатії та обіцянкам захистити мене. Напевне, я б дійсно могла народити йому дитину, а може, й не одну, і він був би хорошим батьком для Тимки. Ми, напевне, виявились би щасливою родиною.

Але все це було можливо до того моменту, як втрутився Вешнєв.

Мені хотілось вити. Повинен, повинен бути якийсь нормальний вихід, але…

Я не могла його відшукати. В який бік не звернула б, всюди виявлялась в тупику і натикалась на стіну.

По щокам текли сльози. Я спробувала якось заспокоїти хвилювання, не хотіла, щоб хтось, а тим паче Тимка, став випадковим свідком моєї слабкості, але нічого не виходило. Надто сильним був страх, змішаний зі стійкою відразою.

За що він так зі мною?

Він ж мене не виховував. Не був моїм батьком. Просто сторонній чоловік, що прийшов в моє життя і ні з того ні з сього раптом почав в ньому хазяйнувати. Вирішив, що має повне право розпоряджатись долею дівчини, про яку взагалі нічого не знає.

Вешнєв навіть ні разу не спитав, хто батько моєї дитини. Я сказала, що це вийшло випадково, і він лише легко знизав плечима.

Дитина була йому зручною. Вона прив’язувала мене до нього. Давала можливість тиснути на мене, перетворити на слухняну ляльку, яка стане робити те, що їй кажуть.

Я дуже любила Тимку, і Вешнєв користувався цим.

Зараз в тому числі.

Я схлипнула. До кого мені зараз звернутись? До Романа? Та що він може… Навіть якщо він проти цього одруження, він такий самий полонений Вешнєва, як і я.

До Андрія?..

Ця думка промайнула дуже швидко, я навіть не встигла подивитись на цю ідею всерйоз. І одразу ж, наче Ледянський відчув, що я думаю про нього, у мене задзвенів телефон.

Я витягла його з кишені і сліпо глянула на екран, намагаючись зрозуміти, кому я раптом знадобилась в свій вихідний. Потім, побачивши, що це Андрій, підняла слухавку швидше, ніж встигла подумати, що я не в стані розмовляти.

- Слухаю, - хрипко промовила я.

- Кріс, я… А що з голосом?

- Все нормально, - я спробувала стримати ридання, що рвалось на свободу, та марно.

- Ти плачеш, - констатував факт Андрій.

- Ні, все добре…

- Я зараз приїду, - промовив Ледянський. – Ти вдома?

- Так… Тобто ні! – я з жахом зрозуміла, що може трапитись, якщо Ледянський здумає приїхати до мене додому. – Ні, давай зустрінемось десь…

- Я якраз поруч. Буду через хвилин п’ять, - твердо промовив він, і в слухавці почулись короткі гудки.

Мене накрило хвилею паніки. Через п’ять хвилин? Як?! Ні, я на це не згодна, Андрієві ні в якому разі не можна сюди приїжджати.

У Вешнєва очі всюди. Якщо він побачить підтвердження того, що між нами з Андрієм щось є, стане тільки гірше. Я не знала, гірше в який бік: він лише прискорить наше з Романом вимушене весілля, або, може, захоче, щоб я зваблювала Ледянського, тому що, бачте, жінці все одно під кого лягати.

Та пішов він до біса, старий козел! Якщо він хоч пальцем спробує торкнутись мого сина, я своїми руками…

Я схлипнула і піднялась на ноги. Треба заспокоїтись, спокійно зустріти Андрія і зробити вигляд, що в мене все чудово. А він прийшов сюди лише для того, щоб підписати чергові документи або задати питання у справі, не більше того.