ЧАСТИНА ДРУГА ЗЕМЛЯ КОЗАЦЬКА

Розділ 6. Жовтень горить

Жовтень 1648 року був золотим і тривожним — як завжди буває на переломі великих подій.

Вероніка знала з підручників, що це за час: після перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Батогом козацьке військо рухалося до Замостя — до серця Речі Посполитої. Зборівський мир ще попереду. Переяславська рада — теж. Тут, у жовтні 1648-го, все ще можна було змінити або розбити.

Вона намагалася не думати про те, що знає кінець цієї історії.

Замість цього вона думала про листи, які перекладала, і про те, що гетьман справді був видатною людиною. Не ідеальною — вона бачила його різним: різким, стомленим, підозрілим, добрим. Але людиною, яка розуміла більше за більшість людей своєї епохи.

— Ти читала його листи, — сказав якось Іван. Вони сиділи біля річки — одного з тих тихих місць, де козак, здавалося, ставав трохи ближчим до людини і далі від воїна. — Що думаєш про нього?

— Про твого батька?

— Про гетьмана, — поправив Іван. — Він більше гетьман, ніж батько. Сам так каже.

— Думаю, він розуміє, що будує щось більше за себе, — сказала Вероніка тихо. — І що за це треба платити.

Іван помовчав.

— А ти звідки знаєш, що треба платити?

— Бачила людей, які будували.

— Де? В своїх далеких землях?

— Так.

Він не питав далі — в цьому вся його відмінність від брата. Тимофій завжди докопувався до дна, Іван зупинявся там, де відчував, що далі — чужа земля. І ця стриманість дивно рятувала Вероніку від необхідності брехати.

— Ти боїшся повертатися? — запитав він раптом.

Вона подивилася на нього.

— Чому ти запитуєш?

— Бо ти кожен день дивишся в небо. — Він підняв погляд угору — туди, куди вона так часто дивилася. — Але не схоже, щоб дуже квапилася.

Вероніка не відповіла.

Це було правдою, і вона не хотіла про це думати.

Розділ 7. Битва за слова

Стосунки з Тимофієм розвивалися за власними законами — незалежно від того, хотіла цього Вероніка чи ні.

Він був вимогливим і прямим. Він міг сказати їй, що вона написала щось неправильно, так само спокійно, як говорив про погоду. Але він ніколи не применшував її роботи і ніколи не говорив з нею, як з дитиною.

Це було, як виявилося, рідкістю для XVII століття.

— Тимофій говорить про тебе батькові, — сказала Олена одного вечора, і в її голосі було занадто багато значення.

— Про роботу?

— Між іншим — і про тебе, — уточнила Олена. — Я чула. Каже, що ти розумна і надійна. Для Тимофія це — майже освідчення.

— Не перебільшуй.

— Не применшуй. — Олена подивилася на неї серйозно. — Він син гетьмана. Якщо він скаже батькові — гетьман захоче знати, чи ти вільна.

Вероніка відклала перо.

— Олено. Я не можу.

— Чому?

Бо мені треба повернутися, хотіла сказати вона. Бо я з іншого часу. Бо мені не належить бути тут.

— Тому що ще занадто рано, — сказала вона замість цього.

* * *

Але якраз тоді, коли вона намагалася тримати відстань, трапилася нічна гроза.

Це була справжня жовтнева гроза — з вітром, що зривав намети, з блискавками, що розпорювали небо над степом, з дощем таким сильним, що за три кроки нічого не було видно. Табір прокинувся. Козаки бігли рятувати коней і провізію.

Вероніка вибігла теж — не від страху, а тому що в паніці загального руху треба було щось робити. Вона побігла до намету з документами — там були листи, переклади, все, що вона робила тижнями.

Намет вже падав. Вона ледь встигла схопити скриньку з паперами, коли полотно обвалилося.

— Дай.

Тимофій стояв за нею — мокрий, у закинутому на плечі плащі, і простягав руку. Вона передала скриньку. Він підхопив її і побіг до великого шатра, де вже ховалися інші. Вона побігла за ним.

Вони опинилися під дахом, мокрі до нитки, обидва без дихання.

Тимофій поставив скриньку, обернувся до неї. Його очі зупинилися на її обличчі — довше, ніж зазвичай. Блискавка за полотном шатра освітила його рису: зосереджений, серйозний, і щось іще — щось, що вона не встигла назвати, перш ніж він відвернувся.

— Дякую, — сказала вона.

— Ти сама прибігла рятувати папери, — відповів він. — Похвально.

— Вони важливі.

— Знаю. — Він замовк. Гроза гриміла зовні. — Ти не боїшся грози?

— Ні.

— Добре. — Він відійшов до іншого кута. — Переноси на ніч сюди. Завтра вранці розберемося.