Перші тижні

Жити в XVII столітті виявилося важче і простіше одночасно, ніж Вероніка очікувала.

Важче — тому що не було гарячої води, нормальної їжі і мінімальної особистої гігієни в сучасному розумінні. Тому що вона засинала і прокидалася з тривогою: а раптом сон, а раптом галюцинація, а раптом вона просто збожеволіла в підвалі під час обстрілу.

Простіше — тому що тут не було телефонів із новинами. Не було соціальних мереж з їхнім нескінченним потоком смертей і руйнувань. Не було тривожних груп у телеграм. Тут було небо, трава, кострище і праця.

Вона писала листи. Перекладала. Переписувала документи чистою латиною, яку козацька старшина відправляла до Польщі, Москви, Османської імперії. Вона була корисна, і це, як виявилося, означало захист.

Тимофій перевіряв її роботу щодня. Спочатку — скептично, потім — мовчазно, потім одного разу сказав «добре» і більше не коментував. Це, як пояснила Олена, означало найвищу похвалу з можливих.

— Він тебе поважає, — сказала Оляна. — Тимофій рідко кого поважає.

— Він мене перевіряє, — поправила її Вероніка.

— Це те саме.

Зі старшим сином гетьмана вони виробили щось на кшталт функціонального партнерства: він давав їй завдання, вона виконувала, він оцінював. Іноді вони сперечалися — гостро, чітко, без образ — про формулювання в листах, про вибір слів, про стратегію переговорів.

В ці моменти Вероніка помічала, що Тимофій був розумним. Не просто хоробрим — дійсно розумним, з гострим стратегічним мисленням і тим рідкісним вмінням бачити декілька кроків наперед. Вона розуміла, чому гетьман довіряв йому.

— Чому ти не одружений? — запитала вона якось — не зі стратегічних міркувань, просто цікавості.

Він підняв погляд від паперів.

— А чому тебе це цікавить?

— Цікавість. — Вона пожала плечима. — Ти старший. За вашими звичаями давно мав би.

— Не знайшов підходящої, — відповів він і знову опустив погляд.

— Вимогливий.

— Обережний, — поправив він.

Вона помітила, як він дивиться на неї — по-різному, залежно від моменту. Іноді — як на помічника, якому можна довіряти. Іноді — як на загадку, яку хочеться розгадати. Зрідка — зовсім по-іншому, швидко і відразу відведеним поглядом.

Вона намагалася не думати про це. Вона намагалася думати про те, як повернутися додому.

* * *

Баба Горпина жила на краю табору, в маленькому наметі, що пах травами і димом. Вона була стара — дуже стара, з руками, що нагадували кору дерева, і очима такими ясними, що від них ставало трохи не по собі.

Вероніка прийшла до неї через тиждень після прибуття.

— Знаю, чому прийшла, — сказала баба Горпина, не обертаючись. Вона сиділа спиною і щось товкла в ступі. — Сідай.

Вероніка сіла на низьку лавку.

— Як ти потрапила? — запитала бабуся.

— Блискавка. Вибух. Я не знаю точно.

— Ракета. — Горпина нарешті обернулася. — Буває. Не часто — але буває. Небо рветься, коли на землі надто багато болю. Тебе взяло звідти і кинуло сюди.

— Як мені повернутися?

— Небо рветься знову. Ти маєш бути там, де воно рветься. — Горпина пожала плечима, ніби говорила про щось просте. — Але є умова.

— Яка?

— Твоє серце має бути вільним. — Стара подивилася на неї пронизливо. — Якщо ти прив'яжеш себе до когось звідси — справжньо, не грою — небо не прийме назад. Залишишся тут.

Вероніка мовчала.

— І хто тут може прив'язати? — запитала вона нарешті — трохи занадто спокійно.

— Ти вже знаєш, — відповіла Горпина і повернулася до своєї ступи.