Тимофій

Тимофій Хмельницький виявився людиною прямою і незручною — в тому сенсі, що від нього не можна було очікувати зайвої м'якості чи вибачень за різкість.

— Не знаю, що ти таке, — сказав він, поки вони йшли між наметами, і в його голосі не було ні грубості, ні приязні — просто констатація. — Але батько сказав влаштувати, то влаштую.

— Дякую, — відповіла Вероніка. — Чудово з'ясовано.

Він зупинився і подивився на неї — швидко, трохи здивовано. Очевидно, жінки зазвичай не відповідали йому в такому тоні.

— Слобожанські жінки всі такі? — запитав він.

— Тільки ті, що вчилися.

Щось у кутку його губ здригнулося — не зовсім посмішка, але близько до неї.

Він знайшов їй місце в наметі відвів до тутешніх жінок, що йшли з табором, — була й така категорія при козацькому війську. Принесли одяг: сорочку, запаску, очіпок. Вероніка вдягнулася під поглядами цікавих жіночих очей і зробила висновок, що плахта значно незручніша за джинси, але набагато тепліша.

— Як тебе занесло сюди? — запитала молода жінка на ім'я Олена, дружина козака, що загинув під Корсунем. Голос цікавий, без злоби.

— Буря, — сказала Вероніка. — Велика буря.

— Чарівна?

Вероніка подивилася на неї.

— Чому ти так вирішила?

— Бо Остап каже, що ти впала з блискавки. — Олена пожала плечима. — Тут є баба Горпина, що знається на таких речах. Якщо захочеш поговорити — вона допоможе.

Чарівна буря. Баба Горпина. Вероніка вирішила поки що зосередитися на тому, щоб вижити в XVII столітті, і вже потім думати про пояснення свого переміщення.

Ввечері її знову покликали до гетьмана.

* * *

Цього разу в шатрі були ще люди — козацька старшина. Полковники, осавули, писар. Вероніка зайшла і відчула на собі всі погляди.

Вона знала цих людей. Не особисто — з книг, з документів. Іван Богун — один із найкращих козацьких полководців, невисокий, жилавий, з очима, що бачили, здається, все. Данило Нечай — великий і шумний, у червоному жупані. Михайло Кричевський.

Вона стояла перед людьми зі шкільного підручника з історії і намагалася дихати рівно.

— Вона знає латину і турецьку, — сказав гетьман без передмови. — Вчена, говорить розумно. Пропоную залишити при таборі — може знадобитися для листування.

Декілька скептичних поглядів. Декілька мовчазних кивків.

— Жінка при листуванні, — пробурмотів хтось. — Чи не вперше таке.

— Чи не вперше багато чого, — відповів гетьман спокійно. — Тимофію, ти відповідаєш.

Тимофій, що стояв праворуч від батька, кивнув.

Вероніка зрозуміла, що їй щойно дали шанс вижити в XVII столітті.

Вона не збиралася ним не скористатися.