Козацький табір

Його звали Остап. Просто Остап, без прізвища, без пояснень — козак гетьманського загону, який їхав нічним дозором і натрапив на дівчину, що впала з неба.

— Не перший раз бачу дивне, — сказав він, коли вони їхали до табору. Вероніка сиділа позаду на коні і намагалася не думати про те, що вона зараз їде верхи на справжньому козацькому коні через справжній козацький степ XVII століття. — Але таке — вперше.

— Я теж вперше, — відповіла вона щиро.

Табір виявився великим — кілька десятків наметів, кострища, вози з провізією. Над усім цим стояв запах диму, смоли і коней. Вероніка намагалася дихати крізь рот і намагалася не виглядати так, наче вона зараз упаде в непритомність.

Козаки, яких вони зустрічали по дорозі, дивилися на неї. По-різному: хтось із цікавістю, хтось із підозрою, хтось просто мовчки. Жінка в таборі — незвичайно. Жінка в таких дивних штанях і куртці — дуже незвичайно.

— Що скажуть про мій одяг? — прошепотіла вона Остапу.

— Вже кажуть, — відповів він так само тихо. — Але поки я тут, мовчатимуть.

Остап завів її до намету, де горіла свічка і сидів старий козак із сивою бородою — Хома, козацький лікар, що знався на травах і кістках. Він оглянув Вероніку без зайвих слів, переконався, що вона ціла, дав їй якийсь гіркий відвар і сказав:

— Ночуй тут. Вранці старшина вирішить.

— Яка старшина? — запитала вона.

— Гетьманська, — коротко відповів Хома. — Чия ж іще.

Вероніка не спала до ранку. Вона лежала під незнайомим небом і думала. Думала про те, що знала про 1648 рік. Думала про те, що треба буде пояснити, ким вона є, звідки. Думала про те, що сказала б науковому керівнику, якби міг її бачити зараз.

«Романтизована, кажеш? — подумала вона. — Зачекай, я тобі напишу розділ.»

Вранці прийшли двоє козаків і сказали, що вона має іти до старшини.

* * *

Шатро гетьмана Богдана Хмельницького було більшим за інші — широке, з кількома кімнатами-відсіками, прапором над входом. Перед входом стояла варта. Всередині пахло воском, тютюном і чимось ще — владою, подумала Вероніка. Владою і силою.

Вона побачила його не відразу.

Спочатку вона побачила двох молодих чоловіків, що стояли по боках від центрального столу. Одного — старшого, літ двадцяти шести чи двадцяти семи, з темним волоссям і очима, що одразу ж зупинилися на ній із виразом оцінки. Другого — молодшого, темнішого, з шрамом вздовж лівої щелепи, що стояв трохи осторонь і дивився не на неї, а в підлогу шатра, ніби думав про щось своє.

А потім вона побачила його.

Богдан Хмельницький був саме таким, яким його описували в документах і яким малювали на портретах — великий, широкоплечий, з обличчям людини, що звикла приймати рішення і нести їхній тягар. Сиве волосся, посічене сивиною вусами, глибокі очі. Він сидів за столом, на якому були розгорнуті карти, і дивився на Вероніку з вираженням людини, яка вже все оцінила і чекає на пояснення.

— Остап каже — впала з неба, — сказав він без привітання. Голос — низький, рівний. — Хто ти?

Вероніка зробила глибокий вдих.

Вона думала про це всю ніч. Що сказати. Як пояснити. Вона не могла говорити правду — не тут, не зараз. «Я з 2024 року, прилетіла з майбутнього під час ракетного обстрілу» звучало б навіть у XXI столітті непереконливо, а тут її б просто спалили або потопили як відьму.

— Мене звуть Вероніка, — сказала вона. — Я з... з далеких земель. Потрапила в бурю. Не знаю, як опинилася тут.

— З яких земель? — запитав старший з молодих козаків. Голос різкий, чіткий, трохи зневажливий. Або просто звиклий до влади.

— З... Слобожанщини, — сказала вона першу правдиву річ, яку могла сказати. Харків і справді був на Слобожанщині.

— Одягнута не по-нашому, — зауважив він.

— Я знаю. Так склалося.

Гетьман підняв руку — легко, але цього вистачило, щоб старший замовк.

— Говориш рідно, — сказав Хмельницький. — Вчена? — Не запитання — твердження. Очевидно, її мова видавала освіту.

— Так.

— Що знаєш?

Вероніка подивилася на гетьмана прямо.

— Знаю грамоту, — сказала вона. — Знаю кілька мов. Трохи — латину, польську, турецьку. — Завдяки роботам з архівних документів. — Знаю... знаю вашу справу. Вашу боротьбу. Знаю, що ви будуєте.

Пауза.

Гетьман переглянувся зі старшим сином.

— Тимофію, — сказав він, — влаштуй жінку. Нехай відпочине і вдягнеться по-людськи. Ввечері поговоримо знову.

Тимофій. Тимофій Хмельницький — старший син гетьмана. Він подивився на Вероніку ще раз — тим самим оцінюючим поглядом — і кивнув.

— Ходи, — сказав він.

Вероніка пішла.

Вже в дверях вона озирнулася. Молодший — той, зі шрамом — дивився на неї. Очі — темні, чуйні, з якоюсь тихою увагою в глибині.