ЧАСТИНА ПЕРША МІЖ ДВОМА СВІТАМИ

Розділ 1. Харків. Ніч розриву

Сирена завила о другій сімнадцять ночі — різко, надривно, як завжди.

Вероніка Гончарова вже не прокидалася від цього звуку. Вона навчилася спати крізь нього, звикла до нього так само, як до звуку дощу чи вуличних трамваїв. Але цієї ночі щось змусило її розплющити очі ще до того, як сирена встигла добігти свого першого завиву.

Щось у повітрі.

Вона лежала в темряві маленької квартири на вулиці Клочківській і вдивлялася в стелю. Двадцять чотири роки. Аспірантура з історії. Науковий керівник, який давно перестав вірити в її дисертацію. Хлопець, що поїхав три місяці тому і більше не телефонував. Мама в Полтаві, яка щодня питала: «Коли вже переїдеш?А коли онукі? Коли вийдеш заміж?» Ось воно — її життя, зібране в кілька рядків.

Не особливо багато, щоб ризикувати ним заради зручності залишитися в ліжку.

Вероніка встала.

Вона натягнула джинси прямо на піжамні штани — класика воєнного часу — і накинула куртку. Схопила сумку з документами, яку тепер тримала біля ліжка на постійній основі, і вийшла в темний коридор.

Сусідка з п'ятнадцятого, пані Галина, вже стояла біля ліфта в халаті і з котом під пахвою.

— Бачила прогноз? — запитала вона шепотом, наче ракети могли почути. — Кажуть, Дергачі вже горять.

— Кажуть багато чого, — відповіла Вероніка і натиснула кнопку сходів. Ліфтом під час тривоги вона не їздила ніколи.

Вони спустилися в підвал, де вже зібралося людей із двадцять. Бабусі на складних стільцях, дітей, загорнутих у ковдри, мовчазних чоловіків із телефонами. Хтось приніс термос з чаєм, надувний  матрас. Хтось — маленький радіоприймач. Побутова, звична, виснажлива вже-не-страх-а-просто-втома.

Вероніка притулилася до холодної стіни і відкрила на телефоні незакінчений розділ дисертації. «Участь козацьких жінок у суспільному житті Гетьманщини XVII століття». Її улюблена тема, яку науковий керівник називав «надто романтизованою».

— Романтизована, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Я просто кажу правду про те, що вони робили.

Вибух стався рівно о третій годині двадцяти двох хвилин.

Не просто вибух — звуковий удар, що змусив бетонні стіни підвалу завібрувати. Погасло світло. Хтось закричав. Дитина заплакала. Пані Галина стиснула кота так, що той теж видав звук — протяжний, незадоволений.

— Близько, — сказав хтось у темряві.

— Дуже близько.

А потім прийшло друге. Зовсім інакше. Не вибух — звук, ніби хтось розривав саму тканину неба. Тріск, що йшов згори, з-поміж хмар, і водночас знизу, з-під підлоги, і з середини голови. Вероніка притиснула долоні до вух, але це не допомогло.

Крізь стелю підвалу вдарило щось — не вогонь, не уламки — світло. Сліпуче, зеленкувато-біле, як блискавка всередині каменю.

Вона відчула, як підлога розходиться під ногами.

Не метафорично. Буквально.

Остання думка, яку Вероніка встигла подумати перед тим, як все стало тишею і темрявою: «Мама буде сердитися, що я не приїду...»

* * *

Вона прокинулася від запаху трави.

Це була перша думка — не де вона, не що сталося, а: звідки трава? У підвалі не було трави. У Харкові взагалі в жовтні вже майже не пахло травою.

Вероніка відкрила очі.

Небо над нею було темно-синє, важке від зірок. Не міське небо з помаранчевою підсвіткою вздовж горизонту — справжнє небо, таке, якого вона не бачила з дитинства, коли їздила до бабусі Алли в село. Зоряне небо, в якому можна було тонути.

Вона лежала в траві.

Не у підвалі. Не в Харкові. В траві, під відкритим небом, і навколо не було жодного будинку, жодного ліхтаря, жодного звуку сирени.

Тільки вітер. І стрекіт цвіркунів.

— О боже, — прошепотіла Вероніка і сіла.

Степ. Вона була в степу — широкому, темному, нескінченному. Трава сягала до плечей у деяких місцях, і вона відчувала, як роса з неї мочить рукав куртки. Десь далеко — дуже далеко — мерехтіли вогні. Не електричні вогні. Вогні багаття.

Вероніка зробила те, що зробила б будь-яка розумна людина в такій ситуації: перевірила телефон.

Мертвий. Не просто без зв'язку — мертвий, наче ніколи й не жив.

— Чудово.

Вона встала, обтрусила траву з куртки і спробувала зрозуміти, що сталося. Ракета. Вибух. Земля розійшлася. Вона непритомніла. Тепер вона тут.

Де — тут?

Степ. Вогні. Кінь.

Стоп.

Вона повільно повернула голову ліворуч.

За п'ятдесят кроків від неї стояв кінь — справжній, живий, гнідий кінь із сідлом — і дивився на неї великими темними очима. Поруч з конем стояв чоловік.

Чоловік був одягнений як — як козак. Буквально як козак. З підручника. Широкі шаровари, вишита сорочка, шабля на боці. Темне волосся, зібране в оселедець. Вилиці, від яких серце пропускало удар навіть у стані повного шоку.