Орден світанку

палах.
Я різко розплющила очі. Серце калатало так швидко, наче я щойно вирвалася з глибокого сну, хоча ще мить тому не відчувала нічого, крім спокою. Кімнату заливало м'яке місячне світло, а за вікном шелестили дерева. Та щось не давало мені заспокоїтися. Незрозуміла тривога стискала груди, наростаючи з шкірною секундою, наче наближалася буря, яку я поки не могла побачити.
Раптом у вікно тихенько постукали.
Я здригнулася й обернулася. На підвіконні сиділа Морі. Її смарагдові очі вирізнялися навіть у темряві, а в дзьобі вона тримала невеликий згорнутий аркуш, перев'язаний темно-зеленою стрічкою. Я швидко підвелася й відчинила вікно. Ворона поступила в середину, розправила крила й обережно поклала записку мені на долоню. Потім коротко каркнула, наче квапила мене прочитати.
На клаптику паперу було лише кілька рядків, написаних знайомим почерком:
«Війди на задній двір. Я чекатиму. — Твій світ».
Я завмерла, перечитуючи послання знову й знову. Пальці тремтіли, а в центрі змішалися тривога, радість і надія.
— Твій світ… — ледь чутно прошепотіла я. — Жадан.
Морі легенько торкнулася мого плеча крилом, ніби підштовхувала не зволікати. Я накинула на нічну сорочку легкий плащ і, не взуючи, вийшовши з кімнати. Сходи ледь чутно рипили під ногами, а крізь вікна проникала нічна прохолода. Коли я відчинила задні двері, місячне світло залило подвір'я, сріблястими відблисками лягло на траву й освітили стати чоловіка, який чекав біля дерева.
Жадан.
Він стояв нерухомо, і навіть здалеку я помітила, що з ним щось не так. Обличчя було напруженим, а в очах, які раніше дарували мені спокійно, причаївся біль.
— Мріє моя… будь ласка, вислухай мене, — промовив він, роблячи крок назустріч. Голос тремтів. — У нас майже не залишилося часу.
Я розгублено дивилася на нього, намагаючись збагнути, що так могло змінити його за одну мить.
— Про що ти говориш? Що сталося?
Він узяв мене за руки й міцно стиснув їх у своїх долонях.
— Тобі потрібно знову тікати звідси.
— Жадане…
— Будь ласка, не перебивай. — Він ковтнув, ніби кожне наступне слово далося йому з величезними труднощами. — Слухай уважно. Стеж за Морі. Вона знає дорогу й приведе тебе туди, де на тебе чекають. Біжи якомога далі в ліс. Там ти будеш у безпеці.
— А ти? — Я відчула, як до горла підступають сльози. — Ходімо зі мною. Прошу тебе.
Жадан похитав головою.
— Я не можу. Мені потрібно відвернути їхню увагу, поки ти не зникнеш.
— Кого відвернути? Від кого ми ховаємося?
Він на мить заплющив очі, а коли знову подівся на мене, в його погляді вже не залишилося жодного сумніву.
— Від мисливців. Вони побачили, хто ти, і ця ночі прийдуть до тебе.
Мені здалося, що земля зникла з-під ніг.
— Ні… Я не залишу тебе самого.
— Ти мусиш, Ведано. — Його пальці торкнулися моєї щоки. — Я не дозволю їм тебе знайти. Не все після, що сталося. Благаю, біжи.
Морі тривожно змахнула крилами й голосно каркнула над нашими головами, наче підтверджувала його слово. Я перевела погляд на Жадана й побачила, як по його щоках котяться сльози. Він більше не намагався приховати їх, не відвертався й не вдавав, що все під контролем. Переді мною стояв чоловік, який боявся втратити найдорожче, але вже вирішив пожертвувати собою, аби врятувати мене.
Його плечі ледь помітно здригнулися. Здавалося, він хоче сказати щось ще, пояснити те, про що мовчав, відкрити таємницю, яку носив у собі роками. Та слова застрягали в горлі. У його очах було стільки невимовного болю, що мені ставало важко дихати. Я розумію: він приховує від мене щось важливе, але зараз не мала ні часу, ні сил вимагати відповідей.
Вітер підхопив моє волосся, а перші краплі дощу впали на обличчя. Жадан дивився на мене так, наче намагався запам'ятати кожну рису, шкіру мить нашої близькості.
Я зробила крок до нього й обережно витерла сльозу з його щоками.
— Мріє… — прошепотів він.
У цій зверненні було все, чого він не зміг сказати: любов, страх, ніжність і відчай.
Я не відповіла. Лише потягнулася до нього й торкнулася його губа своїми. Поцілунок виявився гірким і водночас сповненим такої сили, що мені хотілося втримати його якомога більше. Я притискалася до Жадана, відчуваючи його руки на своїй спині, і намагалася запам'ятати цей дотик, його подих, знайомий запах. Мені не хотілося думати про те, що за кілька хвилин його відпустити.
Коли ми нарешті відсторонилися, він провів долонею по моєму волоссю й затримав погляд на моєму обличчі.
— Світ… — прошепотіла я, усміхнувшись крізь сльози.
Його губи ледь помітно здригнулися у відповідь.
Ми ще трохи постояли, тримаючись одне за одного, хоча обоє розуміє, що ця мить добігає кінця. Потім Жадан повністю відступив.
— Іди, — сказав він. — Поки не пізно.
Я не могла змусити себе рушити. Кожна частина мене протистояла думці залишити його тут, знаючи, що попереду на нього чекає небезпека. Але Морі вже нетерпляче каркнула з гілки, а Жадан повторив:
— Ведано, прошу тебе.
ваш разу його голос зламався. Я кивнула, востаннє торкнулася його руки й розвернулася. Біле вбрання майоріло позаду, коли я побігла в бік лісу. Сльози затуманювали зір, але я не зупинилася. Попереду летіла Морі, час від часу озираючись, щоб переконатися, що я не відстала.
Темні дерева зустріли мене прохолодою. Гілки шилялися над стежкою, а трава торкалася босих ніг. Десь далеко почулося тупотіння копіт, а за ним — гучні голоси й крики. Мисливці вже вирушили.
Я на мить озірнулася. Крізь дерева ще можна було розгледіти подвір'я, заліте місячним сяйвом, і поставте чоловіка, який залишився там заради мене. Жадан усе ще стояв на тому самому місці.
— Я повернувся, мій світе… — прошепотіла я, хоча знала, що він уже не почує.
Потім темрява поглинула його силует, а я знову кинулася вперед.
Я бігла щосили, ковтаючи холодне повітря, яке різало легені. Морі летіла попереду, її темне оперення виблискувало в місячному світлі. Гілки були мене по обличчю, чіплялися за волосся й рвали тканину сукні. На ногах з'являється подряпини, а подекуди проступила кров, та я майже не відчувала болю. Усі думки були лише про Жадана.
Я перечіплялася через коріння, падала на колину, здирала долоні об каміння, але щоразу підводилася й продовжувала бігти. У голові знову й знову прозвучало його слово: «Мріє… Біжи… Я тебе благаю…»
Я бігла, бо знала: якщо зупинюся, то можу втратити не тільки власне життя, а й останню надію знову побачити його.
Попереду Морі подала голос і злетіла вище. Між деревами проступало світло. Я вибігла на невелику галявину, де місяць заливав траву сріблом, і, зробивши ще кілька кроків, упала на колину. Шопилася за груди, намагаючись віддихатися, але раптом усередині щось надломилося. Хвиля енергії прокотилася тілом, змішавши біль, страх і силу, яку я більше не могла стримувати.
Вітер стих. Дерева завмерли, а ніч навколо наче затамувала підих.
Я підняла обличчя до неба й крізь сльози прошепотіла:
— Тільки б ти жив, мій світе…
Морі опустилася поруч і легенько торкнулася дзьобом мого плеча. Я хотіла заспокоїтися, зібратися з думками, але біль від розлуки виявився сильнішим за будь-які спроби опанувати себе.
— Чому?.. — мій голос рознісся галявиною, глухий і надломлений. — За що ви забираєте в мене все, що я люблю?!
Я стиснула кулаки. Земля під ногами здригнулася, а коріння дерев почало вириватися з обґрунтування. Дрібне каміння підстрибувало, повітря навколо ставало густим і важким. Із долонь вирвався потік жару, а за мить мене оточило півм'я. Воно не обпалювало траву й не торкалося дерев, лише здіймалося навколо, кружляючи в повітрі, наче відгукувалося на кожен спалах мого гніву.
Я відчула, як очі наповнюються золотим сяйвом, а волосся підхоплює невидимий порив вітру. Також Морі відступила на кілька кроків, схиливши голову перед силою, що вирувала назовні.
— Я не дам вам забрати його… — прошепотіла я.
Полум'я здійнялося ще вище, зливаючись із темним небом. Та невдовзі сили почали залишати мене. Серце калатало, перед очима все розпливалося, і я більше не могла втриматися на ногах. Останнє, що відчула перед тим, як упасти, — крило Морі, яке торкнулося моєї щоки, та її тихе каркання.
Темрява огорнула мене.
Коли я розплющила очі, навколо панувала тиша. Я лежала в печі, де пахло сухими травами, димом і вогнем. Невелике багаття біля стіни освітлювало кам'яні поверхні, на яких проступали стародавні символи. Під головою лежала стара вовняна хустка, стояв глечик із водою, а мій плащ сушився неподалік від вогнища.
Я повно підвелася, відчуваючи слабкість у кожній русі.
— Де я?.. — прошепотіла я.
Мій голос відійшов від кам'яних стін і розчинився в печерній тиші.
Неподалік сиділа Морі. Вона настовбурчила пір'я й уважно стежила за мною своїми смарагдовими очима.
— Ти привела мене сюди, так? — запитала я, намагаючись усміхнутися.
Ворона схилила голову, ніби підтверджуючи мої здогадки.
Я пересунулася ближче до вогню й обійняла колину. Тепло повернулося сили, а разом із ними приходило усвідомлення, що я більше не перебуваю серед мисливців. Принаймні зараз мені нічого не загрожувало. Та думки раз у раз повернулись до Жадана. Я не знала, що з ним сталося після моєї втечі, чи вдасться йому уникнути небезпеки, чився він живим.
— Жадане… — прошепотіла я, дивлячись на півм'я. — Я знаю тебе.
З глибини печери долинув шелест кроків. Морі насторожилася, повернувши голову в бік темного проходу, але не злетіла й не подала голосу.
За мить із темряви вийшов чоловік. Високий, широкоплечий, у темному плащі, з-під якого виднівся срібний талісман у формі півмісяця. Його обличчя було загартоване часом, коротка борода підкреслювала виразні риси, а спокійні очі випромінювали силу, проте не викликали страху.
— Як ти почуваєшся? — запитав він. Голос був глибоким, трохи хриплитим, але напрочуд заспокійливим.
Я здригнулася й підвелася, спираючись рукою на холодну стіну.
— Де я?
— У безпечному місці. Тут тебе ніхто не знайде.
Я озирилася, намагаючись розгледіти печеру.
— Це частина якогось поселення?
Чоловік ледь усміхнувся й підійшов ближче до вогнища, підкинувши у півм'я кілька сухих трісок.
— Не зовсім. Це територія нашого клану. Клану чаклунів. Ми стежили за тобою вже деякий час, Ведано.
Я здивовано подивилася на нього.
— Стежили за мною? Хто ви?
— Мене звати Тарен. Я відьмак нашого клану. Ми охороняємо тих, хто володіє силою, особливо тих, чия поява може змінити цей світ.
Я не відразу знайшла, що відповісти. Його слова викликали більше запитань, ніж давали відповідей.
— Чаклунів?.. Але я ж…
— Ти частина цього світу, — спокійно перебив він. — І, можливо, ключ до його рівноваги.
Морі злетіла з каменя й пересіла мені на плече. Тарен поглянув на неї, а потім знову звернувся до мене:
— Навіть вона знала про це раніше за тебе.
Я обережно торкнулася пір'я ворони. У її присутності я почувалася впевненіше, розумію, що хочу, що попереду ще багато незрозумілого.
Тарен сів навпроти, а півм'я відбилося в його очах.
— Є одна давня легенда, — почав він. — Вони передають із покоління в покоління ще з тих часів, коли чаклуни відкрито жили серед людей. Кажуть, настане день, коли небо й земля зійдуться в одному подиху й з'являться Верховна Відьма. Вона не носитиме старих знаків і не належатиме до жодного клану. Її сила буде не лише в закляттях, а й у самому серці. Вона пробудить стихії, з'єднає вогонь і воду та поведе тих, хто залишився в тіні, до світла.
Я слухала, не перебиваючи. У середовищі ворушилося дивне передчуття, наче частина мене вже знала цю історію.
— І ти… — Тарен нарешті підняв на мене погляд. — Ти народилась саме в той день, про який говорить легенда. Стихії вже відгукнулися на твій поклик.
Я мимоволі подивилася на свої долоні. Згадка про півм'я, що вирвалося з мене на галявині, змусила пальці здригнутися.
— Завтра вранці я познайомлю тебе з іншими, — продовжив відьмак. — Вони чекали на тебе багато років. Ми всі чекали.
Він підвівся, поправив темну накидку й затримав на мені погляд.
— Відпочивай, Верховна. Завтра почнеться твій шлях.
Ранкове світло пробивалося крізь вузьку тріщину в кам'яній стіні. Повітря в печі було прозорим і свіжим, пахло травами та димом. Коли я прокинулася, поруч із місцем, де спала, стояла глиняна чаша з теплим настоєм. Від напою пахло чебрецем, медом і лісом.
Я зробила кілька ковтків, накинула плащ і вийшла назовні.
Переді мною відкривається цілий прихований світ. Серед скель і старих дерев розкинулося поселення, у якому все здавалося продовженню природи. Хатини виростали просто з переплетеного коріння, кам'яні стежки вели до джерела, над якими клубочився легкий туман. Дерева утворювали природні арки, а поміж ними виднілися невеликі майданчики для навчання. Повітря було наповнене незвичною енергією — її не було видно, проте я відчувала кожним подихом.
Назустріч мені йшов Тарен. Його темно-руде волосся відблискувало на сонці, а в руці він тримав посох, прикрашений срібними знаками.
— Ти прокинулася, — привітався він із легкою усмішкою. — Ходімо. На тебе чекають.
Ми рушили вузькою стежкою між деревами. Довкола займалися своїми справами люди різного віку. Одні вправлялися в керуванні полум'ям, утримуючи маленькі вогники просто над долонями. Інші спілкувалися з тваринами, а неподалік кількох чаклунів малювали на землі складні кола й промовляли слова стародавньою мовою.
— Це наш клан, — пояснив Тарен. — Ті, хто залишився вірними старим силам, коли решта світу відвернулася від них. Ми називаємо себе Орденом Світанку.
Біля великого кам'яного вогнища стояла жінка в сивій накидці. Ваше обличчя було спокійним, а очі сяяли незвичайною ясністю, наче в них відбивалося саме небо.
— Це Елара, наставниця стихій, — представив її Тарен.
Жінка уважно подивилась на мене. У її погляді відчувалася мудрість, накопичена за довгі роки, проте дивилася вона лагідно, без зверхності.
— Ми знали, що ти прийдеш, — промовила вона. — Земля прошепотіла твоє ім'я ще до світанку.
Навколишній гамір збільшенням стих. Люди один за один вечір повернулися в наш бік, і незабаром я відчула на собі десятки поглядів. Мені стало ніяково від такої уваги, хоча я спробувала цього не показати. У ту мить вітер підняв пасмо мого волосся, а півм'я у великому вогнищі несподівано спалахнуло яскравіше.
Тарен нахилився до мене й тихо промовив:
— Вони всі чекали саме на тебе, Ведано.
Я ще не встигла відповісти, як із натовпу долинув гучний голос:
— Це вона? Верховна?
Попереду з'явилася руда дівчина. Висока, з гострими рисами обличчя та зухвалою усмішкою. Її волосся яскраво відсвічувало на сонці, а в очах вимірювали іскри, які видавали її вірш.
— І це та, що має нами керувати? — насмішкувато запитала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — Що в ній такого особливого? Звичайна дівчина. Навіть на руках жодного знаку сили.
Кілька учнів тихо засміялися. Я відчула, як у середині наростає роздратування, але залишилася на місці, не дозволяючи емоціям узяти гору.
Поруч зі мною виступила біля дівчини. Ваше обличчя було ніжним, проте в очах читалася рішучість. Щойно я зустрілася з нею поглядом, мене охопило дивне відчуття близькості, наче ми знали одну ще більше, ніж могли пам'ятати. У ній було щось рідне. Вона нагадувала мені Ольгу, хоча тут її звали Ліора.
— Обережніше, Арін, — спокійно промовила вона. — На твоєму місці я б не радила її дражнити.
Руда скривила губи.
— Та невже? І що вона мені зробила?
Арін наблизилася й простягнула руку, торкнувшись пальцями пасма мого волосся. Наступної миті між нами спалахнуло світло. Іскриста хвиля пройшла її рукою, нагадуючи короткий удар блискавки. Дівчина різко відсахнулася, а її очі округлилися від несподіванки.
Я не ворухнулася. Просто дивилася на неї, відчуваючи, як у середині прокидається знайома сила. Здавалося, стихія сама вирішила відповісти замість мене.
Арін першою відвела погляд.
— Я… не хотіла… — пробурмотіла вона, відступаючи.
Ліора ледь помітно всміхнулася.
— А я ж казала, не варто її зачіпати.
Тарен, який весь цей час спостерігав за нами, схвально ківнув.
— Що ж, шо, стихії вже самі обирають, кому коритися.
Він зробив крок уперед, і його голос набув урочистішого звучання.
— Є ще дещо, про що ти повинна знати, Ведано. Від моменту випробування ти стала Верховною не тільки за ім'ям, а й за своєю суттю. Церемонія лише підтвердила те, що давно жило в тобі.
Я слухалася, намагаючись осмислити почуту. Здавалося, відтепер повітря навколо мене мало іншу вагу.
— Ти більше не належиш годині, — продовжив він. — Твоє тіло не старітиме, а сила не згасне. Для світу ти станеш тінню, для історії — живою легендою.
— І назавжди залишуся сама? — запитала я, опустивши очі.
Тарен на мить замовк.
— Верховна ніколи не буває сама. Просто її шлях довший за шлях інших.
Я ледь усміхнулася, хоча в душі ворухнувся сум.
— Довший… або нескінченний.
Він ківнув.
— Твоя сила — це дар, але водночас і випробування. Ти повинен навчитися керувати нею, щоб одного дня вона не зробила тебе своєю полонянкою.
Спогад змінився.
Я сиділа на самотній галявині, далеко в глибині лісу, де ніщо не відволікало від власних думок. Ніч повно огортала дерева, а навколо звичне життя природи. Я заплющила очі й намагалася дослухатися до того, що відчувала.
Першу це був ледь помітний відгомін землі під долонями, наче вона перешиптувалася сама із собою. Тоді до нього долучився шелест листя, у якому вчувалися незрозумілі, але дивно близькі звуки. Десь поміж дерев прокотилася хвиля тепла, і я відчула, як вона торкається мене, проникає в середину й розливається тілом.
Я вдихнула глибше. Повітря навколо насичувалося силою, що відгукувалася у мене де виразніше. Небо над верхівками дерев ледь помітно засвітилося, наче відповідало на мій поклик. Я торкнулася долонею землі — коріння під нею заворушилося, впізнаючи мене. Простягнула руку до повітря, і воно заграло навколо пальців легким порухом.
Сила розросла не раптово, а розширилася, разом із моїм розумінням її природи. Я більше не почувалася сторонньою серед дерев, трав і води. Навпаки, далі де ясніше усвідомлювала, що не просто отримує енергію від природи. Я сама була її частиною — її глибиною, силою та продовженням.
І все ж серед цієї спокою мені не вдавалося забути Жадана.
Його сльози, зламаний голос, руки, які відпускали мене всупереч його бажанню, знову стали перед очима. Я згадала ту ніч, його останнє прохання бігти, і в середині щось обірвалося.
Я різко підвелася.
Земля під ногами здригнулася, а за мить наче вибухнула, викидаючи назовні хвилю сили. Повітря навколо розжарилося. Гілки над головою затріщали й відмовилися, не витримуючи магічного пориву. Я навіть не встигла злякатися: мене підкинуло вгору, і за мить ноги вже не торкалися землі.
Волосся злетіло догори, сукня затріпотіла від невидимого вітру, а навколо спалахували маленькі іскри, схожі на блискавки.
— Досить… ДОСИТЬ! — вирвалося з моїх грудей.
Мій голос прокотився лісом, відбився від дерев і знову повернувся луною. Сила навколо лише посилилася. На кілька мітей я зависла над землею, не розуміючи, що відбувається і як це зупинити.
А потім мене накрив страх.
— Що… я наробила?.. — прошепотіла я.
Магія обиралась так само раптово, як і виникла. Я впала вниз, ударилася об землю й ковзнула по траві. У грудях палало, пальці тремтіли, а серце було так сильно, що кожен удар віддавався болем.
Я лежала, намагаючись відновити дихання, і поступово усвідомлювала найстрашніше: я більше не контролювала себе. Моя сила реагувала на емоції, а отже, кожен спалах гнів чи відчаю міг обернутися небезпекою.
Та крізь страх пробивалося й інше почуття.
Я щойно піднялася в повітря. Не тому, що використала стихію чи промовила закляття. Я просто захотіла — і моє тіло відірвалося від землі.
Повільно піднявши тремтячі руки, я подивилась на долоні.
— Я… зробила це сама…
Трава під пальцями відгукнулася ледь відчутним теплом. Я торкнулася землі, вдихнула прохолодне повітря й відчула, як страх поступово відступає, поступаючись місцем рішучості.
— Я зможу більше, — промовила я вже впевненіше.
Мені потрібно було навчитися керувати цією силою. Не дозволяти їй володіти мною, не боятися її, а зрозуміти й підкорити власну волю. Я не хотіла залишитися безпорадною перед такими. Не хотіла знову тікати, не маючи змоги захистити тих, кого люблю.
Я витерла сльози й підвелася. Ноги твердо вперлися в землю, а вітер ковзнув по плечах, ворухнувши волосся.
— Я навчусь. Я стану тією, ким маю бути.
Заплющивши очі, я зосередилася. Відчула, як сила збільшується в середині, проте цього разу не дозволила емоціямувати кер нею. Я спрямувала її туди, куди хотіла, уявляючи, як повітря підхоплює моє тіло.
За мить ноги відірвалися від землі.
Я розплющила очі й поглянула вниз. Галявина залишилася на своєму місці, а я повно підіймалася над нею, утримуючи рівновагу. На губах з'явилася ледь помітна усмішка.
— Вийшло…
цьому разу я не піддалася випадковому пориву. Я сама обрала підняти й сама могла проблему, коли зміни.
Зосередившись, я спрямувала себе вниз. Моє тіло стрімко полетіло до землі, але за мить до зіткнення я сповільнила рух і торкнулася травами ногами. Проте сила виявилася більшою, ніж я розраховувала: земля під ступнями тріснула, а пил здійнявся навколо короткої хвилі. Тріщина розбіглася в інші боки, залишивши на галявині помітний слід.
Я завмерла, розглядаючи результат. Ліс знову стих, а вітер перестав ворушити листя.
Та цього разу я не злякалася.
— Так, — тихо сказала я. — Саме так це має працювати.
За мить із неба спустилася Морі. Вона безшумно опустилася на камінь, трохи постояла, а потім наблизилася до мене. Я присіла й торкнулася кінчиками пальців її м'якого пір'я. Ворона нахилила голову й притулилася до моєї долоні.
Ми вмостилися на землі поруч із тріщиною. Морі залишилася біля мене, наче вартова, а я спиралася плечем на дерево й поступово приходила до них. Серце заспокоювалося, страх відступав, а сила всередині вже не зійшлася чимось чужим. Я починала відчувати її як частину себе.
— Ну що, Морі… Я справді можу це, — промовила я майже пошепки.
Ворона тихо клекотнула й схилила голову набік. Її смарагдові очі відбивали світло, приховуючи безліч таємниць, про які я ще нічого не знала.
Ми просиділи так довго. Нарешті Морі злетіла, зробила невелике коло над галявиною й опустилася мені на плече. Її кігті обережно торкнулися тканини, не завдаючи болю. Пташка нахилилася ближче, зазирнула просто в очі, і я помітила, як змінюється її погляд. Смарагдовий блиск став глибшим, темнішим.
У повітрі раптом з'явився запах диму. Не лісового — міського.
Я завмерла.
Морі не ворухнула жодним пером, але в ту мить я відчула, як вона торкається моєї свідомості. Перед очима спалахнуло видіння.
Місто. Моє місто.
Та воно зовсім не було схожим на те, яке я залишила. Вулиці заповнили люди, що бігли в паниці. Хтось кричав, хтось молився, іншим поспіхом зачиняли вікна й двері, намагаючись сховатися від невідомої загрози. Повітря тремтіло від страху, а над будівлями нависали темні хмари. Вони не пливли з неба — виникали просто серед міста, наче простір розривався під дією сили, яку нікого не міг пояснити.
Площа спорожніла. Двір королівської варти також. Сторожові вежі ледь освітлювалися тьмяними відблисками факелів. Усюди лунав один і той самий наказ:
— Де вона?
— Знайдіть дівчину!
— Вона небезпечна!
— Верхівка наказала знайти її відразу!
Я відчула, як стискається горло. Морі сильніше притулилася до моєї щоки, наче намагалася підтримати мене й водночас змусити дивитися далі.
Видіння змінилося. Я вдивлялася в натовп, шукала знайомі риси, намагалася розгледіти бодай тінь чоловіка, заради якого була готова змінити це місто. Але Жадана ніде не було.
Ні серед людей, ні біля королівської варти, ні на спорожнілих вулицях. Лише порожнеча там, де мав би бути він.
Я різко вдихнула, наче після удару. Видіння розвіялося, але від побаченого не стало легше. Морі залишилася на моєму плечі, не відводячи очей.
Я звелася на ноги.
— Де він?! — мій голос пролунав так різко, що дерева навколо здригнулися.
Морі розправила крила й коротко каркнула.
Це був не звичайний пташиний крик. У ньому відчувалося попередження, яке я зрозуміла без жодних слів.
Він у небезпеці.
У грудях все обірвалося, а потім стиснулося болючим вузлом.
— У небезпеці… Жадане…
Повітря навколо наче стало важчим. Земля під ногами тихо загуділа, а Морі міцніше вчепилася кігтями в моє плече.
— Скажи мені ще, — попросила я, піднявши руку до пташки. — Ти знаєш, де він? Ти бачила його?
Морі схилила голову. Її на мить спалахнули жовтим, а з дзьоба вирвався низький, протяжний звук.
Я не могла пояснити, звідки взялось це розуміння, але відчула: Жадан не просто зник. Його щось утримувало. Щось сильніше й темне, що не збиралося відпускати його добровільно.
— Покажи мені, — прошепотіла я. — Будь ласка, покажи, де він.
Морі спустилася з плеча на мою руку й притулилася чолом до долоні. Простір навколо почав тьмянити, наче хтось стирав його мокрою тканиною. Дерева, галявина, світло — усе збільшення втрачало обриси.
І переді мною знову відкрився спогад.
Темрява зімкнулася навколо, а мене ніби сильно викинуло в інше місце. Першу я почула глухий шелест, схожий на звірине гарчання, потім відчула холод. Сирий, пронизливий, такий, що пробирався під продаж.
Коли видіння прояснилося, я завмерла.
Переді мною було кам'яне приміщення без жодного вікна. Єдине джерело світла — факел у кутку, полум’я якого чаділо й кидало на стіні тремтливі жовті відблиски. Навколо стояли чоловіки. Їх було багато. Одні мовчали, інші перешіптувалися, дехто сміявся тихим, неприємним сміхом. У їхній поведінці відчувалася впевненість людей, які викликали наказувати й не сумнівалися, що їм усе дозволено.
А посеред приміщення…
— О Боже… — видихнула я.
Жадан.
Він сидів на підлозі масивної металевої клітки. Волосся було розпатлане, руки вкривали підряпини, а на розбитій губі запеклася кров. Та найбільше мене вразили його очі. У них не було покори чи капітуляції. Навпаки, вони палали люттю й напругою загнаного в кут звіра, який усе ще шукає нагоди вирватися.
Один із чоловіків підійшов до клітки й ударив ногою по металевих прутах. Гучний денькіт розітнув приміщення.
— Бач, який гордий, — пробурмотів він. — А казали, буде впертим.
Жадан не відповів. Лише стиснув кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців.
Я відчула, як під шкірою здіймається хвиля жару. Сила відгукнулася на побачене миттєво, і мені довелося додати зусиль, щоб не дозволити їй вирвати назовні.
Морі нервово тріпнула крилами, нагадуючи, що це лише видіння. Але хіба можна було спокійно дивитися на те, як кохану людину тримають у клітці?
— Тримайте його міцніше, — кинув інший чоловік. — Нам сказали, що вона скоро прийде.
Мене наче прошило холодом.
Вони чекали на мене. Жадана тримали тут як приманку, розраховуючи, що я сама прийду до них.
Лють піднялася в грудях, і земля під ногами в реальному світі, здавалося, знову відгукнулася на мій гнів.
— Я вас знайду… — прошепотіла я. — Знайду кожного з вас.
У клітці Жадан раптом підняв голову. Його ковзнув темним видом на приміщення і зупинився десь попереду, наче він намагався побачити когось крізь стіни й саму відстань між нами.
Він не міг мене бачити. не міг знати напевно, що я тут. Та я відчула: він усе одно шукає мене. Можливо, вірити, що я жива. Можливо, досі сподівається, що я прийду.
І я прийду.
Тепер я знала, де він, і не збиралася залишити його в своїх руках. Я повернув свого світу. Навіть якщо заради цього стати ще сильнішою, ніж будь-коли.