Мрія

Ранкове світло пробивалося крізь легкі штори, розсипаючись золотавими відблисками на дзеркалі, у якому відбивалося моє обличчя. Мати вже давно не знаходила собі місця: то поправляла складки сукні, то відступала на кілька кроків, аби оцінити результат, а потім знову поверталася до мене. На її обличчі сяяла усмішка, повнена хвилювання й очікування.
— Доню, сьогодні особливий день, — промовила вона, розправляючи тонку тканину сукні кольору нічного неба. — Ти маєш виглядати як найкраще. Хто знає, можливо, саме сьогодні серед гостей з'являється твоя доля.
Я промовчала, опустивши очі на кулон, що лежав на грудях. Пальці мимоволі торкнулися холодного металу. Це був подарунок Жадана, і сама думка про нього змушувала мене забути про все довкола. Я зовсім не хотіла цього балу, не хотіла знайомитися з чоловіками, які батьки вважали гідними моїми руками. Моє серце вже зробило вибір, і ніякі домовленості не могли цього змінити.
— Мамо… — почала я, але слова застрягли в горлі.
Вона не відразу помітила моє вагання. Зосереджено вплітала в моє волосся тонку срібну стрічку й тихенько наспівувала якусь мелодію.
— Ти така гарна, — сказала вона, милуючись своєю роботою. — Кожна мати мріє бачити доньку щасливою.
Я глибоко вдихнула й накрила її руку свою.
— Мамо, будь ласка, послухай мене. Я зустріла чоловіка. Він дуже хороший. Він кохає мене, а я кохаю його. Поруч із ним я щаслива. Мені не потрібен цей бал, бо я вже знайшла того, з ким хочу бути.
Мати завмерла й повно повернулась до мене. У її очах не було гніву, лише щире здивування та материнське занепокоєння.
— Чоловіка? — перепитала вона. — Де ж ти зустріла його, дитино?
— У лісі, — відповіла я, і на губах сама собою з'явилася усмішка. — На галявині, серед трав і пташиного співу. Ми знайомі вже давно.
Вона відклала срібну стрічку й прислала поруч, уважно розглядаючи моє обличчя.
— У лісі… І хто ж цей чоловік, яким прийшов так глибоко торкнутися твого серця?
Я опустила очі. Назвати його ім'я вголос перед матір'ю вийшло складніше, ніж я очікувала. Та приховувати правду більше не хотілося.
— Його звучить Жадан, — нарешті промовила я.
Між нами запала коротка тиша. Мати вдивлялася в мене, наче намагалася зрозуміти, серйозними були моє почуття.
— Я бачу, ти не просто закохана, — промовила вона з ледь помітною усмішкою. — Ти наче світишся зсередини. Так буває, коли людина знаходиться когось, поруч із ним може бути собою.
Я зніяковіло всміхнулася. Вперше за весь ранок напруження трохи відступило, але мати, здається, ще не закінчила розмову. Її став уважнішим, а погляд голос — тихішим.
— Цей Жадан… Він не такий, як усі, правда?
Я не відразу знайшла відповідь. Перед очима промайнули наші зустрічі, його уроки, розмови біля озера, дотики, у яких було більше щирості, ніж у сотнях обіцянок.
— Не знаю, як пояснити, — зізналася я. — Але поруч із ним я відчуваю спокійно і водночас силу. Іноді мені здається, що він частина чого значно більшого, ніж я можу осягнути.
Мати лагідно торкнулася моєї щоки.
— Якщо він справді твоя доля, вона сама тебе знайде, доню. Але будь обережна. Також найчистіше кохання може мати тінь.
Ваші слова залишилися в мені незрозумілий неспокій. Я хотіла запевнити матір, що все буде добре, та не змогла. Десь глибоко в середині й сама відчувала: попереду на нас чекає щось, до чого ми ще не готові.
Бал вже почався. У великій залі пахло медовими свічками, трояндами й вином. Музика лилася згори, переплітаючись із шелестом дорогих суконь, дзвоном келихів та приглушеним сміхом гостей. Кришталеві люстри відкидали на підлозі химерні відблиски, а численні вогники свічок зробили приміщення, схоже на казковий палац.
Я трималася осторонь, біля високих вікон, і спостерігала за присутніми, намагаючись не привертати зайвої уваги. Пальці раз у раз торкались кулона, ніби він міг нагадати мені, заради кого я взагалі погодилася прийти до сюди. Усміхалася тим, хто вітався, відповідала на ці питання, але думками залишилася далеко звiдси.
Раптом мені стало важко дихати. Серце забилося швидше, а шкірою пробігло знайоме тепло. Я підняла голову й повно оглянула залу. Обличчя гостей, свічки, яскраві вбрання — усе злилося в одну строку картини, аж поки мій погляд не зупинився на чоловікові біля колони.
Жадан.
Він стояв трохи осторонь, у затінку, і дивився просто на мене. На мить я забула, де перебуваю. Музика, розмови, сміх — усе відступило, залишивши тільки його очі й шалений стукіт мого серця. У пам'яті виразно пролунав його голос, слова, сказані колись біля озера: «Я не віддам тебе нікому».
Я ледь не розплакалася від полегшення. Він прийшов. Попри всі перешкоди, попри батьківські наміри й чужі домовленості, він знайшов спосіб бути поруч.
Ми не звели очі одне з одного. У його погляді читалися спокійно і рішучість, а ще та сама обіцянка, яку я вже давно носила в серці. Я зробила невеликий крок назад, намагаючись опанувати хвилювання, але він рушив до мене. Неквапливо, впевнено, не звертаючи увагу на присутніх.
Коли Жадан зупинився, я відчула знайомий аромат диму, лісу й траву, який завжди нагадував про наші зустрічі.
— Дозволиш мені цей танець, Ведано? — запитав він, трохи схиливши голову.
Я не змогла приховати усмішки.
— Звісно.
Він простягнув руку, і я вклала свою долоню в його. Жадан обережно притягнув мене ближче, і ми рушили під повну мелодію. Його рука лягла мені на спину, друга тримала мою долоню. Я відчувала кожен рух, кожен дотик, але найбільше — його близькість. Вперше за весь вечір мені не хотілося ні про що думати й нічого боятися.
Ми рухалися серед інших пар, проте для мене існували лише ми двоє. Я бачила перед собою його обличчя, темне волосся, знайомий вираз очей. Він дивився на мене так, наче хотів переконатися, що я справді тут, що мене не забрали й не змусили піти з кимось іншим.
Коли музика стихла, Жадан нахилився до мого вуха.
— Я ж казав, що нікому тебе не віддам.
Я хотіла відповісти, але не встигла. З боку гостей до нас наблизився чоловік, якого я відразу впізнала. Арден Реймар, син впливового радника короля. Його родина мала стати новим союзником нашого дому, а сам він прибув на бал не просто як гість. Усі знали, що сьогодні він збирається претендувати на мою руку.
Високий, у темному камзолі, з бездоганною постановою та холодним, певним виглядом, він зупинився перед нами. Першу подівся на наші руки, які ще не встигли роз'єднатися, а потім перевів погляд на Жадана.
— Здається, я приїхав якраз вчасно, — промовив він із ледь помітною посмішкою.
Я відчула, як у середині все напружилося. Жадан не відпустив моєї руки, але й не став відповідати на провокацію. Його обличчя залишилося спокійним, хоча я добре знала, скільки сили він стрімував за цю зовнішню незворушність.
Арден жестом запросив мене пройти до великої зали. Я озірнулася на Жадана. Його пальці на мить сильніше стиснули мою долоню, а потім він її повністю відпустив. У його очах не було залишитися чи страху перед тим, що могло статися далі. Лише довіра й обіцянка, яку я розумію без слів: він не стане вирішувати за мене, але й не дозволить жодному позбавити мене права на вибір.
Я зробила кілька кроків слідом за Арденом, відчуваючи на себе погляд Жадана.
Коли ми увійшли до великої зали, там уже були мої батьки. Арден відразу підійшов до них і шанобливо вклонився.
— Пане й пані Дорн, я кажу, ваша донька справила на мене незабутнє враження, — почав він. — Я чув багато про її розум і красу, але реальність перевершила будь-які очікування.
Мати відповіла чемною усмішкою.
— Дякуємо за таке слово, Ардене. Ведана справді має добре серце й гострий розум, вона хоча ще зовсім юна.
— Саме тому я й хотів би поговорити про її майбутнє, — продовжив він. — Ваша донька варта більшого, ніж життя серед лісів і трав. Я міг би дати їй місце поруч із собою, гідне її походження.
Батько ледь помітно ківнув, уважно оцінюючи слова гостя. Я ж стояла поруч, відчуваючи, як напружуються плечі. Вони говорили про моє життя так, наче мене тут не було, наче моя думка нічого не важила.
За спинами присутніх я помітила Жадана. Він не втручався, проте його погляд не відривався від мене. Руки були опущені вздовж тіла, але пальці мимоволі стиснулися. Здавалося, навіть повітря довкола його стало напруженим.
Арден повернувся до мене. Його голос пом'якшав, однак упевненість нікуди не зникла.
— Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною. Першу до мого маєтку, аби познайомитися з моїм світом, а далі… якщо сама це забажаєш, ми можемо обговорити наше майбутнє.
— Ні, — відповіла я раніше, ніж устигла обдумати слово.
У залі запала тиша. Мати здивовано повернулася до мене, а Арден звів брови, очевидно, некуючи такої відповіді. Я ж відчула, як із плечей спадає частину напруження. Вперше за весь вечір я сказала вголос те, що справді хотіла.
За спиною Жадан ледь помітно всміхнувся. У його очах промайнуло щось шось на гордість.
Мелодія змінилася, і в цей момент Жадан ступив уперед. Його хода залишилася спокійною, проте гості мимоволі розступалися перед ним. Він зупинився перед моїми батьками й чемно вклонився.
— Пані Дорн. Пане Дорн. Маю честь познайомитися.
Мати перевела погляд із ним на мене. У її очах промайнув здогад.
— Ви, певно, знайомі з нашою Веданою?
— Так, — без вагань відповів Жадан. — Ми зустрілися нещодавно. Я мандрівник і дослідник стародавніх знань. Ваша донька зацікавила мене глибиною думок і незвичайною душею.
Батько примружився.
— Дослідник, кажеш? І звідки ж ти родом, юначе?
— З південних земель. Я багато подорожую, збираю стародавні історії та знання про цілющі властивості рослин. Люди часто називають мене знахарем, хоча я радше вважаю себе дослідником, ніж цілителем.
Мати відклала келих і з цікавістю подивилася на нього.
— А скажи, Жадане, чи часто тобі трапляються такі дівчата, як моя донька?
Він повернувся до мене. У його очах я побачила ніжність і ту глибину почуттів, яку він слабо показав перед іншими.
— Ніколи, — відповів він. — Вона єдина.
Мати на мить затримала на ньому погляд. Здавалося, вона намагалася розгледіти за його словами щось більше, ніж звичайне знайомство закоханого чоловіка. І, можливо, саме тоді розуміється, що між нами існує зв’язок, який не пояснити кількома словами.
Арден усе ще стояв поруч. Його усмішка залишилася ввічливою, проте в очах з'явилася холодна злость. Мати помітила це. Вона вільно повернулася до нього.
— Пане Ардене, ми вдячні вам за цікавість нашою донькою, але, боюся, ми поспішили з домовленостями. Мені здається, серце Ведани вже зробило свій вибір.
Арден помітно напружився.
— Ви певні? — запитав він, і в його голосі вже не залишилося колишньої м'якості. — Ви відмовляєтеся представнику роду, що має вплив у трьох провінціях?
Мати випросталася й подивилась йому просто в очі.
— Вплив не має нічого спільного з доброю. І я не дозволю, щоб моя донька стала частиною союзу, в якому її почуття не має жодного значення.
Навколо запала тиша. Гості перезиралися, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Жадан стояв неподалік, і я відчувала його присутність, наче захист, якого не потрібно було просити.
Мати повернулася до нього.
— Бережи її, Жадане. Я не знаю, хто ти насправді, але бачу, що ти не хочеш нанести їй біль.
У мене защеміло в грудях. Я не сподівалася, що мати так швидко зрозуміє мене й стане на мій бік.
— Дякую, мамо, — прошепотіла я.
Вона торкнулася моєї руки.
— Любов — не слабкість, доню. Але нею треба вміти володіти.
Я міцно стиснула її долоню, намагаючись стримати сльози. Та саме тоді до нас підійшов Зорель.
Він першу подівся на мене, і в його очах було щось незвичне — тепло, змішане з тихим сумом. Потім перевів погляд на Жадана.
— То ось він, — промовив Зорель. — Той, заради кого ти готова все залишити?
Я ледь кивнула.
— Так.
Він зітхнув. У його голосі не було ані злості, ані докору — лише втома людини, яка нарешті прийняла те, що давно відчувала.
— Я знаю, що цей день колись настане. І, мабуть, уперше в житті радий, що помилявся.
Зорель підійшов до Жадана й затримав на ньому погляд.
— Бережи її. У ній знайшов більше, ніж ти можеш уявити.
Жадан стримано ківнув.
— Я знаю.
Зорль повернувся до мене й ледь усміхнувся.
— Іди, Ведано. Справжнє кохання не можна втримати силомити.
Я обійняла його, відчуваючи вдячність і сум водночас. Колись я й сама не знала, як відповідати нашим стосункам, але тепер зрозуміла: він відпускає мене не тому, що йому байдуже, а тому, що поважає мій вибір.
Коли я повернулася до Жадана, він уже чекав на мене. Його погляд зустрів мій, і всі слова, які ще хвилину тому здавалися такими дорогами, втратили сенс.
— Ходімо, — прошепотів він, нахилившись до мене. — Зараз.
Я кивнула.
Ми вийшли через бокові двері, залишивши позаду музику й гомін гостей. У прохолодному коридорі тремтіли вогники свічок, а з великої зали ще долинав сміх. Жадан узяв мене за руку, і я відразу відчула, як напруження, що супроводжувало мене весь вечір, почати відступати.
Ми швидко спустилися сходами й опинилися в саду. Нічне повітря було свіжим, над замком висів місяць, а з глибини лісу долинуло далекого ухання сови.
— Ми втечемо? — запитала я, стискаючи його руку.
Жадан подивився на мене й усміхнувся.
— Не втечемо. Просто підемо туди, де нас ніхто не знайде.
Ми рушили вузькою доріжкою поміж дерев. Гілки торкалися плечей, під ногами шелестило опале листя, а нічний вітер розвивав моє волосся. Над нами пролетіла Морі, зробила коло й покликала нас великим карканням, наче теж поспішала залишити замок позаду.
Невдовзі ми дісталися озера — того самого місця, де колись уперше торкнулися однією рукою. Жадан зупинка біля берега й подівся на воду, в якій відбивалося місячне сяйво.
— Звідси почалося все, що тепер маємо, — тихо промовив він.
Я торкнулася його щоки.
— І тут ми почнемо знову.
Він повернувся до мене. Місячне світло лягло на його обличчя, підкреслюючи знайомі риси, а темне волосся ледь ворушилося від вітру. У цю мить я відчувала себе так, наче нарешті повернулася назад.
— Ведано… — прошепотів він.
Жадан провів пальцями по моїй щоці, затримавшись біля вилиці, а потім нахилився й поцілував мене. У цю поцілунку було все, що ми не могли сказати впродовж вечора: радість від зустрічі, полегшення, ніжність і пристрасть, яку вже не потрібно було приховувати.
Я обійняла його за шию, відповідаючи на поцілунок. Коли ми нарешті відсторонилися, Жадан ще довго дивився на мене, наче хотів запам'ятати кожну рису.
— Ти єдина, хто мені потрібен, — промовив він. — Усе, що було до тебе, тепер здається далеким. А все, що буде попереду, я хочу розділити тільки з тобою.
Він торкнувся губами мого чола.
— Ти моя мрія, Ведано. Моя єдина мрія.
Я поклала йому долоню на груди, відчуваючи під нею рівне серцебиття.
— А ти — мій світ, — відповіла я. — Я навіть не уявляю свого життя без тебе.
Він обійняв мене, і я притулилася до нього, слухаючи його дихання. Над озером кружляла Морі, а ліс навколо здавався таким далеким від усього, що залишилося за мурами замку. Тут не було чужих очікувань, домовленостей і титулів. Лише ми, ніч і можливість нарешті бути разом.
Жадан знову поцілував мене. Його руки ковзнули по моїй спині, затрималися на талії, а я відчула, як хвиля ніжності поступово поступає місцем сильному бажанню. Усе, що ми так довго стримували, тепер не мало причин залишатися прихованим.
Він обережно опустив мене на м'яку траву галявини й на мить затримався, дивлячись у моє обличчя.
— Мрія… — прошепотів він, торкнувшись чолом мого чола. — Ти лише моя.
Я всміхнулася й провела долонями по його плечах. Він нахилився до мене, і наші губи знову зустрілися. Я відчувала його близькість, тепло шкіри під пальцями й те особливе хвилювання, яке виникало щоразу, коли він був поруч. Жадан допоміг мені позбутися верхнього вбрання, а я сама стягнула з його плечей сорочку, не відводячи очей.
Вітер ворушив наше волосся, місячне світло торкалося облич, а навколо панувала нічна тиша. Ми більше не поспішали й не намагалися стримати почуття. Кожен дотик був сповнений довіри, кожен поцілунок — бажанням залишитися поруч. Я бачила в його очах любов і пристрасть, але водночас помічала щось глибше — ту вразливість, яку він недостатньо дозволяв собі показувати.
Я обійняла його, і він притиснув мене до себе. Наші рухи ставали дедалі ближчими, поки між нами не залишилося нічого, що могло б розділити. У ту ніч ми віддали одне одному не лише своє тіло, а й усю ніжність, довіру та любов, які накопичилися між нами. Я не думала про завтрашній день, про можливості слідки чи небезпеки. Хотіла тільки запам'ятати цю мить, кожен його дотик і кожне тихе слово, сказано мені на вухо.
Згодом я вмостилася поруч, поклавши щоку йому на плече. Дихання розширення вирівнялося, а втома приємно розлилася тілом. Над мірою намихтіли зорі, між гілками пропливав місяць, і нічне повітря пахло травами та вологою землею.
Жадан обережно провів пальцями по моєму волоссю, заплутавшись у довгих пасмах.
— Ти моя тиша, — прошепотів він. — І мій вогонь водночас.
Я всміхнулася, не розплющивши очі. Його голос був таким близьким і рідним, що мені хотілося слухати його без кінця.
— Якщо це сон, я не хочу прокидатися, — тихо сказала я.
Він нахилився, торкнувшись чолом мого чола.
— Це не сон. Це ми.
Я засміялася, коли прохолодний вітер торкнувся плечей. Жадан уже збирався накинути на мене свій плащ, але раптом над нами гучно каркнуло. Ми обоє підняли голови. З темряви вилетіла Морі й приземлилася на гілку просто над нами, розправивши чорні крила.
— О, ну звісно, ​​— усміхнувся Жадан. — Наша вірна глядачка знову вирішила, що ми без неї не впораємося.
Я прикрила обличчя долонею, стримуючи сміх.
— Мабуть, ревнує.
— До кого? До тебе чи до мене? — підхопив він.
Морі голосно каркнула й перестрибнула на сусідню гілку. Потім струснула крилами, і кілька крапель роси впали просто на Жадана.
Він подівся вгору з удаваною формою.
— От бачиш. Це вже офіційна декларація її незадоволення.
Я засміялася ще дужче.
— Думаю, вона просто хоче нагадати, хто тут головна.
Жадан підняв голову й звернувся до ворони із досить серйозним виглядом:
— Гаразд, пані Морі, дозвольте нам хоча б трохи побути закоханими. А потім наглядайте скільки завгодно.
Морі нахохлилася, наче справді образилася, хоча в її поведінці було щось кумедне. За мить вона злетіла з гілки й розчинилася серед дерева, розрізавши крилами сріблясте місячне сяйво.
Я ще деякий час дивилася їй услід.
— Тепер вона точно запам'ятає цей вечір, — промовила я.
Жадан обійняв мене міцніше й поцілував у скроню.
— Головне, щоб ти його запам'ятала. Бо такі миті не повторюються.
Я повернулась до нього й поклала долоню на його щоку.
— Я не забуду, — прошепотіла я.
І тоді мені здавалося, що попереду на нас чекає ціле життя. Що ми можемо пройти крізь будь-які випробування, якщо тримаємось одного. Я ще не знала, скільки нам дорого заплатити за це кохання, і не могла уявити, що навіть найщасливіші спогади колись можуть стати болем.
Але тієї ночі я просто була щаслива. Поруч із Жаданом. Під зоряним небом. У місці, де почалася наша історія.