Верховна відьма

Ми ще довго залишилися біля річки. Я не хотіла, щоб ця мить закінчилась. Все навколо здавалося таким справжнім, що навіть думка про сон не могла зруйнувати відчуття реальності. Я чула плескіт води, відчувала прохолоду вечірнього повітря на шкірі й тепло руками Жадана, яка торкалася моєї. Поруч із ним мені не хотілося ні про що запитувати, нічого не з'ясовувати. Здавалося, ми могли б залишитися тут нескінченно.
Та згодом він підвівся й простягнув мені руку.
— Ходімо. Хочу показати тобі дещо.
Я прийняла його долоню, і ми рушили стежкою поміж деревом. Ліс перетворювався: старі ялини ставали вищими, їхні розлоги гілки перепліталися над нашими головами, утворюючи темний склепінчастий коридор. Під ногами хрускотіли сухі гілочки, а повітря ставало прохолодним, наповнюючись запахом вологої землі та хвої. Попереду крізь дерево пробивалося слабке світло, і невдовзі ми вийшли до невеликого озера, оточеного густим лісом.
Вода була майже нерухомою. На її поверхні відбивалися вечірнє небо й темні силуети ялин, а подекуди між деревами розмірами тіли поодинокі золотаві іскрі. Я зупинилась, розглядаючи незвичайне місце. Тут було щось особливе, хоча я не могла пояснити, що саме. Здавалося, навіть повітря мало власний характер, а кожен підих лісу відчувався поруч.
— Це моє місце, — промовив Жадан, помітивши мою цікавість. — Я часто приходжу сюди, коли хочу побути наодинці або просто послухати природу.
— Тут справді красиво, — відповіла я, не відводячи погляду від озера. — Але є щось дивне. Не знаю, як пояснити… Наче ліс живий і знає, що ми тут.
Він ледь усміхнувся.
— Бо так і є. Просто великих людей перестали це помічати. Вони дивляться на дерево, чують шелест листя, відчувають вітер, але не намагаються зрозуміти, що за цим стоїть.
Жадан підійшов до старої ялини, який стовбур був настільки широким, що обхопити його руками навряд чи стане навіть у двох дорослих людей. Він поклав долоню на шорстку кору, і майже одразу поміж її тріщинами прочинив ледь помітне золотаве сяйво. Воно повно розтікалося тонкими лініями, наче під поверхнею дерева прокинулися тисячі крихітних вогників.
Я затамувала подих.
— Як ти це зробив?
— Не я, — спокійно відповів він. — Я лише допоміг тобі побачити те, що тут було завжди.
Він забрав руку, але сяйво ще кілька митей залишилося на корі, перш ніж рости зникнути.
— Спробуй і ти. Не просто подивись на дерево. Відчуй його. Уяви, що ти не стоїш перед ним, а є частиною всього, що тебе оточує. Не намагайся змусити природу відповісти. Дозволь їй самий до тебе знайти.
Я несміливо підійшла ближче й торкнулася стовбура. Спочатку нічого не відбулося. Лише прохолодна кора під пальцями та легкий вітер, що ворушив моє волосся. Я заплющила очі, намагаючись зосередитися, але не знала, що саме слід відчути. Минуло кілька секунд, і раптом десь глибоко в мене щось відгукнулося. Не голосом і не думкою — радше незнайомим відчуттям, яке неможливо було сплутати ні з чим іншим.
Я розплющила очі. Золотове світло проступило під корою саме там, де лежала моя долоня.
— Бачиш? — тихо промовив Жадан.
Я відсахнулася, не вірячи власним очам.
— Це я зробила?
— Ти лише дозволила своїй силі проявитися.
— Але як? Я нічого не вмію.
— Тобі не обов'язково знати, як це працює, щоб відчути, що воно існує. Світло є всюди, Ведано. Просто не кожен здатен його побачити.
Я хотіла запитати ще щось, але в ту мить почула знайоме каркання. З-за дерев вилетіла Морі й опустилася на гілку неподалік. Вона нахилила голову, уважно спостерігаючи за нами, а потім легко злетіла й перебралася на нижню голку, звідки могла краще мене бачити.
— Здається, вона знову не хоче залишити мене без нагляду, — усміхнулася я.
— Вона відчуває тебе краще, ніж ти сама себе, — відповів Жадан. — Морі не просто твоя супутниця. Вона стала твоєю помічницею ще тоді, коли ти сама не зрозуміла, ким є насправді.
Я поглянула на ворону. Вона розпушила пір'я, наче результат погоджувалася з його словами.
— Ти говориш так, ніби знаєш про мене щось, чого я не знаю.
— Саме тому ми тут.
Я повернулася до нього.
— Жадане, звідки в мені ця сила? Чому я можу те робити, чого раніше ніколи не вміла?
Він на мить замислився, наче вирішував, із чого почати пояснення.
— Я розповім тобі про себе. Можливо, тоді ти краще зрозумієш, що відбувається з тобою.
Ми присіли на повалений стовбур неподалік від озера. Морі перелетіла ближче й вмостилася на гільці над нами. Жадан дивився на воду, а я чекала, поки він заговорив.
— Мої здібності починаються проявлятися ще в підлітковому віці. Спочатку я не надавав це значення. Просто помічав, що природа реагує на мене. Коли я сердився, вітер став сильнішим, а коли заспокоювався — навколо знову панувала тиша. Я міг годинами сидіти біля старого дуба в лісі й відчувати, як він оглядається на мій дотик. Іноді здавалося, що сама земля дихає через його коріння.
Він на мить замовк, пригадуючи щось далеко.
— Одного разу я був у полі. День видався нестерпно спекотним, земля потріскалася від посухи, а небо залишилося чистим. Я підняв руки й подумав, як сильно хочу би, щоб пішов дощ. За кілька хвилин небо затягнуло хмари. Спочатку впали поодинокі краплі, а потім почалася справжня злива. Я стояв посеред поля й не міг повірити, що це сталося через мене.
— І ти не злякався?
— Злякався. Особливо тоді, коли зрозумів, що можна не лише відчути зміни в природі, а й впливати на них. Згодом навчився керувати вітром, Звертатися до неба, відчувати наближення негоди. Але найдивнішим для мене завжди був зв'язок із тваринами. Я розумів їх краще, ніж людей. Міг знайти пораненого птаха серед густого лісу, допомогти зайченяти, яке потрапило в пастку, або заспокоїти налякану істоту одним дотиком.
— І ти просто прийняв це?
— Не одразу. Довгий час я не знав, що зі мною відбувається. Думав, що зі мною щось не так. Не розумів, чому світ реагує на моє почуття, чому я можу те робити, чого не здатні інші. А потім, десять років тому, мене знайшов чоловік, який, здавалося, давно знав, кого шукає.
— Хто він?
— Мій наставник. Він не став пояснювати, звідки знає про мене. Лише сказав, що мої можливості — не випадковість і що я маю навчитися ними користуватися. Пам'ятаю, як запитав його, чи не є це якоюсь карою. А він відповів: «Це не кара. Це дар. І його треба навчитися нести».
Я слухала, не перебиваючи. У голосі не було ані жалю до себе, ані бажання його похизуватися тим, що він умів. Він просто розповідав про всю свою життя, яка колись здавалася йому незрозумілою.
— Він навчив слухати менети світ, відчувати місце сили, працювати з енергією землі та допомагати живому. Ми подорожували лісами, відвідували стародавні святилища, покинули храми й місця, про які давно забули люди. Там я побачив багато того, що не знайшов у звичайних книгах. Саме від наставника я вперше відчуваю про пророцтво, яке стосується тебе.
Я відчула, як у середині наростає хвилювання.
— Мене?
Жадан ківнув.
— Він розповідав про верховну відьму, яка повернеться у тоді світ, коли порушитися давня рівного. Вона з'являється серед тих, хто шукає істину, але не пам'ятатиме, ким була до свого повернення. Її душа старша за саме сонце, хоча житиме вона в людському тілі. Минуле відкриватиметься їй через сни, незрозумілі бачення та відчуття, яким вона не може знайти пояснення. А разом із нею починаються пробуджуватися те, що століттями залишилося прихованим.
Я повно перевела погляд на озеро. У його темній поверхні відбилося небо, а поміж деревами знову промайнуло кілька золотих іскор.
— Ти думаєш, це пророцтво про мене?
— Спочатку я не був певен. Але тепер усе стає на своє місце. Природа реагує на тебе, коли ти цього не помічаєш. Морі відчула твою силу задовго до того, як ти сама почала її усвідомлювати. А те, що відбувається навколо тебе, вже не можна пояснити випадковістю.
— Але чому саме я? — запитала я. — Чому не хтось інший?
Жадан повернувся до мене. Його обличчя стало серйознішим, а голос набув тієї впевненості, яка не залишила місця для сумнівів.
— Тому що тебе обрали вищі сили, Ведано. На тебе покладено відповідальність за рівне всього світу. Ти стоїш між світлом і тінню, між тим, що люди бачать, і тим, що приховане від їхніх очей. Тобі слід з'єднати те, що давно розділилося, і повернути лад там, де запанував хаос.
Я похитала головою. Усе це здавалося надто великим, надто неймовірним, щоб стосуватися мене.
— Ти говориш про мене так, наче я якась обрана правителька магічного світу.
— Ти значно більше, ніж можеш уявити.
— Жадане…
— Ти не просто відьма. Ти — верховна відьма.
Ці слова зависли між нами. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він вірить у те, що говорить, чи просто намагається підготувати мене до чогось, чого я поки не здатна осягнути.
— Що це означає?
— Твоя сила не обмежується тим, що ти можеш відчувати природу або розуміти тварин. Тобі підвладні стихії. Вогонь, вода, земля й повітря відгукуватися на твій поклик. Ти можеш вибрати дощ, змінити напрямок вітру, пробуджувати силу землі й керувати вогнем. Але це лише частина того, на що ти здатна.
— Усе це звучить так, ніби я маю стати кимось, ким ніколи не була.
— Ти вже була нею. Просто забула.
Він ненадовго замовк, а тоді продовжив:
— Хто володіє магією, усі відчувають твою силу. Відьми, відьмаки та інші магічні істоти визнають твою владу, адже ніхто з ними не стоїть вище за тебе. Але це не означає, що ти повинен змушувати їх шилятися перед собою. Твоя сила не для того, щоб підкорювати заробіток власної забаганки. Вона потрібна, аби зберегти рівновагу.
— А якщо я не зможу?
— Ти можешш. Тобі інший об'єднати світи, які давно мають окремо один від одного: світ людей і світ тіней, магії та землі. Відновити порядок, який було пошкоджено. Ти станеш тією, хто не дозволить темряві поглинути все живе.
Я опустила очі на свої долоні. Вони здавалися такими самими, як завжди. Звичайні руки, якими можна торкатися дерев, тримати чашку, обіймати близьких. І мені було важко повірити, що в них прихована сила, здатна змінити цілий світ.
— Я не знаю, чи хочу цього, — зізналася я. — Не знаю, чи зможу нести таку відповідальність. Ти говориш про долю, яка вже начебто вирішена за мене, але я навіть не розумію, ким маю стати.
Жадан накрив мою долоню свою.
— Неможливого не буває. Є лише ті, хто ще не згадав були, ким вони.
Його слова змусили мене замислитися. Можливо, саме тому мені останнім часом снилися дивовижні речі, а знайомі місця іноді викликали незрозуміле відчуття впізнання. Можливо, частина мене справді пам'ятала щось таке, до чого свідомість ще не могла дістатися.
Та наступні слова Жадана знову повернули мене до реальності.
— Є ще дещо, про що ти повинна знати.
Я помітила, як змінився його вираз обличчя. У ньому з'явилася стриманість, якої раніше не було.
— Що саме?
— Існує лише одна річ, здатна знищити верховну відьму. Золота стріла.
Я здивовано подивилася на нього.
— Стріла? Але ж ти щойно сказав, що моя сила більша за силу будь-якої магічної істоти. Як звичайна зброя може мені зашкодити?
— Вона не звичайна. Ваша сила прокидається тільки тоді, коли в неї вкладене справжнє кохання. Не захоплення, не пристрасть і не миттєве почуття, а глибока любов, яка здатна змінити людину середини. Саме вона стає ключем до сили стріли. якщо її вістря торкнеться твого серця, жодна магія вже не зможе тебе врятувати.
Я відчула, як у середині тягнеться обуревання.
— Ти хочеш сказати, що мене може вбити кохання?
— Не саме кохання, — м'яко заперечив він. — Стріла використовує його силу. Почуття, яке мало б захистити й давати життя, може стати провідником для того, хто захоче тебе знищити.
— Але це неправильно. Хіба кохання не повинні робити нас кращими? Хіба людина, яка по-справжньому любить, здатна завдати болю тому, хто для неї важливий?
Жадан не відповів одразу. Він подівся на озеро, де вітер почав ледь помітно здіймати хвилі.
— Я хотів би, щоб усе було саме так. І не хочу, аби ти після цих слів почала боятися власних почуттів або відмовлялася від кохання. Але світ не завжди справедливий. Існують давні сили, прокляття та ті, хто готовий застосувати найдорожче проти тебе. Золота стріла не означає, що людина, яку ти покохаєш, неодмінно захоче твоєї смерті. Вона означає, що твоє кохання може стати зброєю в чужих руках.
Я опустила погляд. Мені не хотілося думати про те, що колись найсвітліше почуття в моєму житті може обернутися загрозою. Я не могла зрозуміти, як можна поєднати такі протилежні речі — любов і смерть, ніжність і небезпеку.
— То мені тепер не можна нікого кохати?
— Ні, Ведано. Навпаки. Я не хочу, щоб ти забороняла себе відчувати. Кохання може стати твоєю найбільшою силою, якщо ти навчишся його захистити. Не дозволяй страху вирішувати за тебе, кого впустити в своє серце.
Я подивилась на нього. У його голосі було стільки щирості, що мені захотілося повірити кожному слову.
— Ти допоможеш мені? — запитала я. — Навчиш все, що знаєш?
— Саме для цього я й розповідаю тобі все це. Тобі потрібно навчитися керувати своєю силою, розуміти вірші та відчувати, коли світ потребує твого втручання. Ти не повинен прокидати один день з усвідомленням, що здатна змінити все навколо, але не знаєш, як зупинити власну силу.
— А якщо я не впораюся?
— Тоді ми шукаємо інший шлях. Я не дозволю тобі залишитися самим із цим тягарем.
Я ще кілька мітей мовчала, дивлячись у його обличчя. Мені хотілося запитати так багато, але серед усіх думок одна не давала спокою.
— Навіщо ти ризикуєш? Ти ж знаєш, наскільки небезпечним може бути те, про що говориш. Якщо я справді така важлива для рівноваги світу, хіба тобі не краще триматися осторонь?
Жадан повернувся до мене й ледь усміхнувся.
— Тому що я бачу в тобі не загрозу і не зброю, яку хтось повинен використати за порятунок світу. Я бачу людину, яка здатна зберегти життя там, де інші обрали б руйнування. Ти ще не знаєш власних можливостей, але я вірю, що можна допомогти тобі їх відкрити.
— Навіть якщо все виявиться значно складнішим, ніж ти думаєш?
— Тоді тоді. Ми впораємося разом.
Я не знала, чи справді все буде так просто, як він говорив. Попереду чекали незвідані сили, таємниці минулого й небезпека, про яку я поки майже нічого не знала. Але вперше від самої думки про це мені не хотілося тікати. Поруч був той, кого я могла довіритися, і, можливо, цього поки вистачало.
Морі змахнула крилами й перелетіла на ближню гілку. Вона уважно подивилась на мене, а тоді тихо каркнула, наче нагадувала, що також нікуди не збирається зникати.
Я простягнула руку й дозволила їй торкнутися дзьобом моїх пальців.
— Принаймні я не залишуся зовсім сама, — промовила я.
— У цьому можеш не сумніватися, — відповів Жадан.
Вітер пробігся травою, торкнувся гілок старих ялин і приніс із собою запах озерної води. Десь у глибині лісу озвався птах, а золотаві іскри знову спалахнули поміж деревами. Я дивилася на них і починала розуміти, що цей світ набагато більший і складніший, ніж йому здавалося раніше.
І, можливо, він уже давно чекав на моє повернення.