Тиха радість

Тії ночі я заснула майже відразу. Подаровані Жаданом троянди стояли у вазі біля ліжка, і щоразу, коли я заплющувала очі, переді мною виникав їхній насичений червоний колір. Вперше за довгий час мене не переслідували тривожні думки, а сон прийшов легко й непомітно.
цьому разу він був особливим.
Я знову опинилася поруч із Жаданом, але вже не в знайомій мені кімнаті чи серед міських вулиць. Ми лежали на м'якій траві посеред простору зеленої галявини. Над нами простягалося безкрає блакитне небо, а сонячне проміння пробивалося крізь гілля дерев, розсипаючись золотими плямами навколо. Десь неподалік співали птахи, легкий вітерець ворушив траву й приносив із собою запах квітів та нагрітого сонця землі.
Я простягнула руки до неба, і Жадан зробив те саме. Наші пальці переплелися, затуливши частину сонця, а проміни просочилися крізь проміжки між ними. Я засміялася, коли він спробував дотягнутися до найяскравішого промінчика, і чоловік повернувся до мене з такою усмішкою, що я мимоволі притулилася ближче. Він обійняв мене за плечі, а я вмостилася поруч, поклавши голову йому на груди. У цій митті нічого не було, про що варто було б турбуватися. Лише ми, сонце й дивовижне відчуття, щастя якого не хотілося відпускати.
— Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися? — запитала я, повернувшись до нього.
Жадан подивився на мене, і його усмішка стала м'якшою.
— Хіба таке можна забути?
Від цих слів у мене щось відгукнулося. Спогад, досі прихований десь глибоко, почав поволі проступати крізь сонячне марево. Я заплющила очі, і галявина навколо змінилася.
Того дня я теж була тут сама. Лежала на траві, розглядала хмарини й час від часу проводила пальцями по зелених стеблах, що торкалися долонь. Це місце давно стало моїм прихистком від усього, що вимагало уваги, рішень і пояснень. Тут можна було просто бути собою, не думаючи про те, що чекає за межами лісу.
Саме тоді я почула кроки.
З-поміж дерев вийшов чоловік. Спочатку його постать звільненням, і я мимоволі підвелася, намагаючись розгледіти незнайомця. Він рухався неквапно, не порушуючи спокою лісу, а коли нарешті вийшов на відкриту ділянку, наші очі зустрілися.
Я не знала його імені, не знала, звідки він прийшов і що привело його сюди. Та в його погляді не було загрози. Навпаки, від нього віяло такою впевненістю й спокоєм, що моя настороженість швидко поступилася місцем цікавості.
Чоловік зупинився за кілька кроків від мене й трохи схилив голову.
— Добрий день.
— Добрий, — відповіла я, посміхнувшись.
Він озірнувся довкола, ніби вперше помітив, чим гарним було це місце.
— Тут дуже гарно.
— Я часто сюди приходжу. Особливо коли хочеться побути подалі від усіх.
— Розумію. Іноді тиша потрібна більше, ніж будь-які слова.
Він присів неподалік, залишивши між нами достатньо простору, або я не відчула ніякого. Деякий час ми просто дивилися на галявину. Мене не бентежила його присутність хоча, раніше я не надто охоче заводила розмови з незнайомцями.
— Ти часто буваєш тут? — запитав він, не відводячи очей від дерева.
— Коли хочу відпочити від усього. Тут легко дихати. Іноді мені здається, що цей луг зберігає щось своє, щось таке, чого не знайдеш більше ніде.
Чоловік ледь помітно усміхнувся.
— Я теж шукаю такі місця. Далекі від шуму й чужих турбот. Там можна нарешті почути власні думки.
— І знайшов таке місце?
Вінв повернув голову до мене.
— Схоже, так.
Його була відповідь простою, проте в ній прозвучало щось, чого я тоді ще не могла зрозуміти. Я відвела очі й знову взялася перебирати травинки, хоча думками вже була далеко від них. Ми познайомилися зовсім випадково, обмінялися кількома словами, але чужа присутність дивним чином перестала здаватися чужою. Коли наші руки майже торкнулися в траві, я не поспішила відсунути свою.
Згодом спогад розчинився, повернувши мене до теперішньої миті сну.
Ми з Жаданом знову лежали на галявині. Він дивився на мене, а я намагалася втримати в пам'яті шкірну подробицю того дня. Тепер я знала його ім'я, знала його звички й могла впізнати серед сотень інших людей. Таке відчуття, яке виникло під час першої зустрічі, залишилося незмінним.
— У мене є для тебе дещо, — промовив він.
Жадан підвівся, дістав невелику згортку з тонкої темної тканини й простягнув мене. Я сила поруч і обережно розгорнула подарунок.
Усередині лежала чорна сукня. Легка, майже невагома, з відкритою спиною та м'якими складками, що спадали донизу. Тканина відливала ледь помітним блиском, наче в її темряві причаїлися крихітні зорі.
— Вона неймовірна, — прошепотіла я, торкаючись матеріал.
— Я побачив її й відразу подумав про тебе, — відповів Жадан. — Хочів, щоб у ній ти почувалася собою. Сильною і красивою.
Я підняла на його очі, не приховуючи радості.
— Ти справді думаєш, що вона мені пасуватиме?
— Я в цьому не сумніваюся.
Не знаю, що саме підштовхнуло мене до наступного вчинку, але вже за кілька хвилин я приміряла сукню просто посеред галявини. Вона справді сиділа так, наче була пошита спеціально для мене. Я провела долонями по тканині, поправила волосся й повернулася до Жадана.
— Ну як?
Він не відразу відповів. Його затримався на мені, а погляд на обличчі з'явилася усмішка, яку я вже встигла навчитися впізнавати.
— Саме так, як я й уявляв.
Я простягнула руку йому й, не чекаючи відповіді, потягнула за собою до лісу. Ми побігли босоніж, змішуючись і перестрибуючи через коріння, що виступало з-під землі. Сухе листя шарудило під ногами, гілки торкалися плечей, а сонячні промені супроводжували нас крізь густі крони. Жадан не відпускав моєї руки хоча, я кілька разів намагалася вирти вперед, щоб змусити його наздоганяти.
Нарешті ми зупинилися в глибині лісу, де дерево виросло щільніше, а сонце пробилося крізь листя вузькими золотими смугами. Я відпустила його долоню й розкрила руки, вдихаючи прохолодне повітря. Сукня легко ворухнулася від вітру, а волосся розсипалося по плечах.
Коли я озірнулася, Жадан усе ще стояв на тому самому місці. Він не поспішав наближатися, лише дивився на мене з такими захопленнями, що я відчула легке збентеження.
— Що? — запитала я, усміхаючись.
— Нічого, — відповів він. — Просто милуюся.
Я підійшла до нього, і наші руки знову зустрілися. цей разу пальці переплелися без жодних вагань. Мені подобалося, як природно ми торкалися одне одного, наче давно знали всі звички й рухи. Жадан нахилився трохи ближче, але не поспішав. Очі його затрималися на моїх губах, а потім знову піднялися до очей, залишаючи мені час захворювання, що я хочу цього.
Я не відступила.
Наш поцілунок вийшов обережним і ніжним. Першу ледь відчутним, наче ми обоє боялися порушити щось крихке, а потім став упевненішим. Я стиснула його руку, відчуваючи, як швидко б'ється моє серце. Коли ми нарешті відсторонилися, Жадан не відпустив мене, а я й не збиралася забирати свою долоню.
Ми усміхнулися одному, і в цю мить все навколо раптом спалахнуло світлом.
Ліс не зник, але змінився. Дерева навколо стали вищими й густішими, а сонячні промені, що пробивалися крізь їхні крони, набули золотавого відтінку. Я озірвалася, намагаючись зрозуміти, що сталося, та Жадан лише м'яко стиснув мою руку.
— Хочу тобі дещо показати.
Він відпустив мене й зробив кілька кроків убік. Протягнув долоню до повітря, і навколо наче щось змінилося. Листя на гілках затремтіло, хоча вітру не було, а сонячний промінь, що падав між деревами, почав переливатися, розсипаючись на дрібні золоті іскри.
Я завмерла, спостерігаючи за цим дивним явищем.
— Не бійся, — промовив Жадан. — Підійди ближче.
У голосі не було ані натяку на небезпеку, тож я зробила кілька його кроків і стала поруч. Він простягнув мені руку, допоміг опуститися на траву й сів навпроти.
— Так краще, — сказав він. — Тепер дивись.
Жадан повно розкрив долоню. Спочатку над нею з'явилося лише м'яке сяйво, та невдовзі в ньому почали спалахувати крихітні вогники. Вони збільшилися в повітря, кружляли довкола його пальців і перетворювалися на маленьких світлячків. Їх ставало дедалі більше, і за мить золоті цятки заповнили простір між нами.
Слідом за ними з' нападають метелики. Їхні напівпрозорі крила відбивали світло, залишаючи за собою тонкі мірні сліди. Вони кружляли серед світлячків, переплітаючи свої рухи в химерному танці.
Я не могла відвести очі.
— Вони справжні? — нарешті прошепотіла я.
Жадан усміхнувся.
Жадан усміхнувся.
— А ти як думаєш?
— Не знаю. Але мені хочеться вірити, що так.
— Вони відчувають твій подих, — пояснив він. — Спробуй усміхнутися.
Я несміливо простягнула руку. Щойно на моїх губах з'явилася усмішка, кілька світлячків відокремилися від гурту й підлетіли ближче. Один із них опустився на долоню, залишивши після себе ледь помітне тепло. Метелики теж почали кружляти навколо моїх пальців, і на мить здалося, що я тримаю в руках цілий маленький всесвіт.
— Вони слухають тебе, — тихо сказав Жадан. — У тобі немає страху. Ти їм подобаєшся.
Я повернулася до нього, все ще не в змозі повністю усвідомити побачене. Мені хотілося розпитати його про все відразу, але слова були втрачені серед захоплення. Жадан відкриває мені частинку свого світу, показав те, що раніше я навіть не могла уявити. І тепер мені теж хотілося поділитися з ним чимось особливим.
— Я теж хочу тобі дещо показати, — промовила я.
Віно цікавився на мене.
Я підняла руку й заплющила. У цій миті мені не потрібно було шукати слова чи думати, що робити далі. Я просто знала, кого кликати.
З глибини лісу пролунав широкий карк.
Жадан здивовано озірнулась, а я розплющила очі й усміхнулася. За мить між деревами з'явилася велика чорна ворона. Вона летіла низько, впевнено розтинаючи повітря широкими помахами крил. Зробивши кілька кіл над нашими головами, птах плавно опустився на мою простягнуту руку.
Я обережно провела пальцями по її блискучому пір’ю. Ворона не зрушила з місця, лише схилила голову, важливо роздивляючись чоловіка поруч.
— Жадане, познайомся. Це Морі.
Птах мав незвично великі розміри, а його чорне пір'я відливало синюватим блиском. Та найбільше привертали очі — смарагдові, проникливі й напрочуд розумні.
— Вона дивиться на мене так, наче вирішує, чи варто знайомитися, — зауважив Жадан.
— Так і є, — засміялася я. — Протягни руку. Тільки не поспішай. Вона сама вирішить, чи хоче до тебе наблизитися.
Він обережно простягнув долоню. Морі ще кілька секунд уважно вивчала його, а тоді нахилилася й торкнулася пальців дзьобом. Жадан завмер, а я не стримала задоволеної усмішки.
— Вона тебе прийняла.
— Це честь для мене, — відповів він, обережно торкнувшись її крила.
Я погладила Морі по шиї. Вона трохи нахилила голову до моєї руки, і я мимоволі згадала день, коли вперше побачила її.
— Я знайшла її зовсім маленькою, — почала я. — Вона заплуталася в милівській пастці. Одне крило було пошкоджене, і я тоді ще не знала, чи вдасться її врятувати. Довелося забрати додому, доглядати, годувати, лікувати. Я часто приносила її до джерела, розмовляла з нею, співала, коли вона боялася залишатися сама в темряві.
Морі тихо каркнула, наче впізнала знайому історію.
— Вона виросла поруч зі мною й відтоді майже ніколи не відходила далеко. Колись я допомогла їй вижити, а тепер вона сама оберігає мене.
Жадан слухав уважно, не перебиваючи. Його пальці обережно торкнулися чорного пір'я, і ​​ворона спокійно дозволила йому це.
— Тепер я розумію, чому вона така особлива, — промовив він. — Вона не просто твоя супутниця. У ній є частинка тебе.
Я поглянула на нього, відчуваючи, як приємно мені було чути це слово.
— Можливо, саме тому вона так добре мене розуміє.
— Ти довірила мені те, що для тебе найдорожче, — сказав Жадан. — Я цього не забуду.
Він ще раз провів пальцями по крилу Морі. Ворона розправила його, а потім змахнула крилами й піднялася у повітря. Кілька разів облетіла нас, здіймаючи легкий вітер, що ворухнув траву та гілки дерев.
Ми обоє підвели голову, проводячи її поглядом. Смарагдові очі на мить блиснули в сонячному світлі, перш ніж птах зник між кронами.
— Здається, вона схвалила наше знайомство, — усміхнувся Жадан.
— Не сумнівайся. Морі нечасто помиляється в людях.
Він узяв мене за руку, і ми ще якийсь час сиділи поруч, слухаючи ліс. Світлячки поступово розліталися, метелики зникали серед листя, а сонячне сяйво ставало дедалі м'якшим. Здавалося, сам ліс спостерігав за нами, зберігаючи те, що відбулося.
Я повернулась до Жадана й зустріла його усмішку. Він нічого не сказав, лише стиснув мою долоню, і цього було достатньо.
Коли я знову кліпнула очима, ми вже стояли на вузькій стежці, що вела до невеликої річки. Перехід був таким непомітним, що я навіть не відразу зрозуміла, коли саме змінилося місце. Ліс навколо став тихим, повітря — прохолоднішим, а крізь гілля пробивалося сріблясте світло місяця.
Перед нами відкривалася дивовижна картина. Вода повно текла між берегами, відбиваючи нічне небо. На її поверхні поверхнево відтіли світли відблиски, наче у хвилях втратилися зорі. Над річкою здіймався легкий туман, що поволі стелився поміж травою та каміннем.
Жадан не відпускав моєї руки. Він подівся на мене, а потім перевів погляд на воду.
— Схоже, наш світ вирішив нам показати ще одну таємницю.
Я зробила крок ближче до берега й завмерла, милуючись краєвидом. Усе тут здавалося незвичайним, але водночас напрочуд знайомим. Наче я вже була в цьому місці, хоча не могла пригадати коли.
— Тут так гарно… — прошепотіла я. — Ніби час зупинився.
Жадан став поруч, і наші плечі торкнулися одного. Ми дивилися на річку, не поспішаючи порушувати тишу. Я ще не знала, куди приведе нас ця стежка і що приховує нічний берег, але мені хотілося побачити все, що він мав показати.
Особливо тепер, коли ми були разом.