Теплий подих троянд

День минав напрочуд легко. Я встигла розібрати всі документи, відповіді на листи й навіть допомогла Ользі з матеріалами, які вона ніяк не могла впорядкувати. Дивно, але після останніх подій у мене нарешті вистачало сил на все, що раніше здавалося виснажливим. Голова була ясною, настрій — незвично піднесеним, а думки більше не плуталися через нескінченні нічні видіння.
Та ближче до вечора, коли робочі справи закінчилися до кінця, я знову почала думати про Жадана.
Його спокійний голос, уважний погляд, тепло долонь, коли він підтримує мене в музеї… І, звісно, ​​той самий трав’яний чай, після якого я вперше за довгий час прокинулася без відчуття виснаження. Явувала нашу вчорашню розмову, його турботу й те, як легко мені було поруч із ним. Здавалося, він непомітно зайняв у моїх думках значно більше місць, ніж я готова була побачити.
Я кілька разів брала телефон до рук, знаходила його номер, а потім знову відкладала пристрій на стіл. Не знала, як почати розмову. Зрештою, можна було просто написати повідомлення, але чомусь мені хотілося почути його голос.
ову, його турботу й те, як легко мені було поруч із ним. Здавалося, він непомітно зайняв у моїх думках значно більше місць, ніж я готова була побачити.
Я кілька разів брала телефон до рук, знаходила його номер, а потім знову відкладала пристрій на стіл. Не знала, як почати розмову. Зрештою, можна було просто написати повідомлення, але чомусь мені хотілося почути його голос.
Набравшись смішності, я натиснула кнопку виклику. Після кількох гудків у слухавці пролунав знайомий низький голос:
— Слухаю.
— Привіт, Жадане. Це я, — трохи ніяково почала я. — Хотіла подякувати тобі за вчорашній вечір. І за чай теж. Я справді добре спала. Напевно, краще, ніж за останні кілька тижнів.
На другому кінці запала коротка тиша.
— Радий це чути, Маріє. Для мене важливо знати, що тобі краще.
Його голос звучав так само тепло, як і під час нашої останньої розмови. Я мимоволі усміхнулася.
— Власне, я ще хотіла запропонувати дещо. Може, дозволиш мені віддячити тобі за турботу? Запрошую на каву.
— Залюбки, — відповів він без вагань.
Я відчула полегшення, хоча й не розуміла, чому так хвилювалася через звичайне запрошення.
— Тоді, може, зустрінемося на вихідних?
— Домовилися. Я знаю одне гарне місце, думаю, тобі подобається.
— Чудово. Тоді чекатиму.
— І ще дещо, — додав Жадан. — Я підготував для тебе невеликий трав'яний збір. Він трохи від попереднього. Думаю, допоможе зберегти спокійний сон.
— Ти наче читаєш мої думки, — засміялася я. — Дякую.
— Просто хочу, щоб ти почувалася добре. Бережи себе, Маріє.
— І ти.
Коли розмова завершилася, я ще кілька секунд дивилася на екран телефону. Звичайний короткий дзвінок, нічого особливого, але настрій помітно покращився. Я відклала телефон і повернулася до роботи, хоча тепер вже точно знала, що до кінця кількох днів подуми повертаються до нашої майбутньої зустрічі.
Увечері, повернувшись додому, я переодягнулася й відразу попрямувала на кухню. На столі лежав невеликий згорток із травами, який Жадан залишив мені перед від'їздом. Я розгорнула папір, обережно перебрала суші листочки й піднесла їх до обличчя. У повітрі змішалися знайомі аромати м'яти, меліси та чебрецю, а поміж ними здавалося, що якась тонка, незнайома нотка.
Я заварила чай і силу біля вікна. За склом поволі темніло місто, у вікнах сусідніх будинків спалахували вогні, а в кімнаті ставало дедалі затишніше. Обхопивши чашку долонями, я дивилася на пару, що підіймалася над нею, і знову згадувала Жадана.
повітрі змішалися знайомі аромати м'яти, меліси та чебрецю, а поміж ними здавалося, що якась тонка, незнайома нотка.
Я заварила чай і силу біля вікна. За склом поволі темніло місто, у вікнах сусідніх будинків спалахували вогні, а в кімнаті ставало дедалі затишніше. Обхопивши чашку долонями, я дивилася на пару, що підіймалася над нею, і знову згадувала Жадана.
Його усмішку, коли він побачив, що я прокинулася. Турботу, з якою приготуванням він сніданок. Крім того, як він розмовляв із Меморі, коли думав, що я його не чую.
Мені раптом стало зрозуміло, що я сумую за ним. Не за чаєм і не за його вмінням знаходити потрібні слова, а саме за ним — за людиною, поруч із якою мені було спокійно й водночас хотілося знати більше.
Я зробила ковток і тихо засміялася сама до себе.
— Я навіть у трав’яному чаї відчуваю тебе…
Меморі, яка до цього лежала на підвіконні, повернула голову й подивилася на мене своїми смарагдовими очима. Я простягнула руку й погладила її по спині.
— Що скажеш, дівчинко? Здається, я потрапила в халепу?
Кішка ліниво замуркотіла, а я знову всміхнулася. Можливо, Ольга мала рацію: я справді змінилася за останні дні. І, здається, мені це подобалося.
Наступні два дні промайнули майже непомітно. Я працювала з незвичною енергією раніше, приходила до редакції для інших, швидко впорядковувала документи й без зайвих зусиль справлялася з поточними завданнями. Крім того, колеги почали жартувати, що я нарешті знайшла невичерпне джерело натхнення.
Мабуть, вони не надто помилялися.
Трав'яний збір Жадана я брала із собою в термокружці. Час від часу зробила кілька ковтків, і знайомий аромат повернув мене до спогадів про той вечір. Я вже навіть звикла до маленького ритуалу: під час перерви відклала документи, підійшла до вікна й дозволила собі кілька хвилин спокою.
Тим часом Ольга помітила мою незвичну жвавість, але поки що не поспішала розпитувати. Вона й сама останніми днями була чимось зайнята. Кілька разів я ловила її на тому, що вона відволікається від роботи, дивлячись у телефон, а потім усміхається до екрана, намагаючись приховати це за досить серйозним виразом обличчя.
Щоразу, коли я запитувала, у чому річ, вона лише відмахувалася.
Увечері третього дня ми вирішили не поспішати додому й зайти до кав'ярні Райана. Після насиченого робочого тижня обом хотілося трохи відпочити, а його заклад давно став одним із наших улюблених місць.
Коли ми відчинили двері, нас зустріли аромат свіжозмеленої кави, кориця й тиха музика. У залі було небагато відвідувачів: біля вікна сиділа пара, за дальнім столиком хто читав книжку, а біля барної стійки чоловік чекав на замовлення.
Райан саме працював за кавомашиною. Побачивши нас, він відразу усміхнувся, відклав рушник і вийшов з-за стійки.
— О, кого я бачу! — привітався він. — Нарешті згадали, що в місті є моя кав'ярня.
— Не перебільшуй, — засміялася Ольга. — Ми просто були дуже зайняті.
— Настільки, що не могли знайти годинку для хорошої кави?
— Саме так.
— Жорстоко, — театрально зітхнув він, приклавши руку до грудей. — А я вже почав думати, що втрачаю найвідданіших клієнтів.
— Не хвилюйся, — втрутилася я. — Твоя кава поки що поза конкуренцією.
— Ось це вже приємно чути!
Раян провів нас до столика біля вікна. Ольга силою першою, а я влаштовувалася навпроти. Він затримався поруч, ніби хотів ще щось сказати, і на мить його погляд зустрівся з поглядом подруги.
— Тобі, як завжди? — запитав він, звертаючись до неї.
— А ти пам'ятаєш? — здивувалася Ольга.
— Звісно. Я ж не можу дозволити собі забути чергову клієнтку.
Він усміхнувся, але в його голосі промайнуло щось м'якше за звичайну привітність. Ольга на мить затримала на ньому погляд, а потім відвела очі до меню.
— Тоді здивуй мене чимось новим, — відповіла вона.
— Із задоволенням.
Раян повернувся за стійку, а я подивилася на подругу з легкою усмішкою.
— Що? — відразу запитала вона.
— Нічого.
— Машо…
— Я мовчу.
Ольга похитала головою, але приховати усмішку не змогла.
За кілька хвилин Райан приніс нам дві чашки ароматного латте й тарілку невеликих тістечок. Для Ольги він приготував напій із легкою ноткою карамелі, а для мене — звичайний латте з ніжною молочною пінкою.
ві фаворити, — пояснив він, поставивши чашки на стіл. — Скуштуйте й скажіть, чи варто залишити їх у меню.
Ольга зробила ковток і задоволено примружилася.
— Дуже смачно.
— Я радий, що тобі сподобалося, — відповів Райан, і його усмішка стала ширшою.
— А якщо не сподобалося б? — поцікавилася вона.
— Тоді довелося б готувати тобі інший, поки не вгадав би.
Ольга засміялася, а він ще мить дивився на неї, перш ніж працювати до роботи.
Я відпила кави й відчула, як приємне тепло розливається всередині. Збоку все виглядало звичайною дружньою зустріччю, але мені подобалося спостерігати за тим, як ці двоє спілкуються. Вони постійно підхоплювали жарти одного, сперечалися через дрібниці й часом навіть говорили одночасно, ніби давно навчилися розуміти одне без зайвих пояснень.
Зрештою Райан підійшов до нашого столика й глянув на годинник.
— Дівчата, я на кілька хвилин відійду. Треба перевірити постачання, а то мій працівник сьогодні вирішує, що може самостійно змінити замовлення.
— Іди, ми впораємося, — відмахнулася Ольга.
— Я в жодному не сумніваюся.
Він усміхнувся й пішов до підсобного приміщення. Ольга проводила його погляд трохи довше, ніж потрібно, а потім повернулася до своєї чашки.
Я не втрималася:
— Тобі подобається його новий латте?
— Так. А що?
— Нічого. Просто ти так уважно його слухала, що я вже подумала, ніби він розповідав тобі щось надзвичайно важливе.
— Маріє, не починай.
Я засміялася, але вирішила не дражнити її далі. Натомість пригадала про свою зустріч із Жаданом.
— До речі, завтра ми з ним зустрічаємося. Підемо на каву.
Ольга миттєвола повернулась до мене голову.
— Ого! То це вже побачення?
— Не знаю, — зізналася я, відчувши, як на щоках з'являється тепло. — Ми просто домовилися зустрітися. Але… мені справді хочеться його побачити.
Ольга відставила чашку й уважно подивилась на мене.
— Маш, я тебе знаю надто добре, щоб не помітити, як ти змінилася. Ти останніми днями ходиш і усміхаєшся сама до себе. А тепер ще й сама телефонуєш чоловікові, щоб запросити його на каву.
— Коли ти так говориш, усе звучить серйозно серйозніше.
— А хіба ні?
Я опустила очі й провела пальцем по краю чашки.
— Не знаю, що з цим вийде. Просто поруч із ним мені добре. Навіть дивно, наскільки добре, якщо врахувати, що ми знайомі зовсім недовго.
Ольга простягнула руку й торкнулася моєї долоні.
— Іноді не потрібно відразу знати, чим усе закінчитися. Просто дозволь собі насолодитися тим, що відчуваєш. Ти заслуговуєш на щось хороше, Маріє.
Я вдячно всміхнулася їй.
— Ти завжди знаєш, що сказати.
— Бо я твоя подруга. Це входить у мої обов'язки.
Ми засмія, а невдовзі до наслась повернулася Райан. Він запитав, чи все сподобалося, і ще трохи посидів із нами, поки в залі не з'явиться новим відвідувачам. Я помітила, що Ольга знову пожвавилася, що він сів поруч, але цього разу нічого не сказала.
Зрештою ми попрощалися й вийшли на вечірню вулицю. Раян провів нас поглядом із-за барної стійкості, а Ольга, вже біля дверей, озирилася й помахала йому рукою. Він відповів усмішкою.
— Гарний у нього настрій сьогодні, — зауважила я, коли двері зачинилися за нами.
— У нього завжди такий, — швидко відповіла Ольга.
— Звісно.
— Навіть не думай.
Я лише засміялася.
Наступного дня я прокинулася раніше, ніж раніше. За вікном стояла ясна погода, сонце заливало кімнату м'яким світлом, а на підвіконні вже вмостилася Меморі, спостерігаючи за птахами. Я потягнулася, сила на ліжку й одразу згадала про зустріч із Жаданом.
Несподівано відчула хвилювання, майже таке саме, як перед важливою співбесідою. Усміхнувшись власною думкою, я підвелася й почала збиратися.
Я не хотіла надто старатися, але й виглядати так, ніби просто вийшла по хлібу, теж не збиралася. Обрала сукню, яка пасувала до погоди, залишила волосся розпущеним і обмежилася легким макіяжем. Коли поглянула на себе в дзеркало, залишилася задоволена результатом.
Жадан чекав на мене входу біля кав'ярні. Його було легко помітити навіть серед перехожих: висока постава, певна постава, темне волосся й той самий спокійний вираз обличчя, який я вже встигла пізнати здалеку.
Побачивши мене, він усміхнувся й зробив кілька кроків назустріч.
— Радію, що ти прийшла.
— А я вже почала хвилюватися, що запізнилася.
— Ні, усе чудово. Я теж щойно приїхав.
Він відчинив переді мною двері.
— Минулого разу ми були в тому затишному місці, яке ти показала мені. Тепер хочу познайомити тебе з одним із моїх улюблених закладів.
Кав'ярня справді відрізнялася від тієї, де ми зустрічалися раніше. Високі вікна пропускали багато денного світла, темне дерево гармоніювало зі шкіряними кріслами, а на тлі тихо грала джазова мелодія. Тут було менше домашнього затишку й більше стриманої елегантності. Чому я відразу подумала, що це місце дуже пасує Жаданові.
Він провів мене до столика біля вікна й запропонував звернути напої. Ми замовили каву, а поки чекали, роздивлялися людей на вулиці. День був напрочуд гарним: перехожі неквапливо прогулювалися, неподалік дітей гралися біля деревини, а сонце позолотило верхівки будинків.
— Ти часто сюди приходиш? — запитала я.
— Коли випадає вільна хвилина. Тут можна побути наодинці з думками, навіть якщо навколо багато людей.
— Тобі подобається самотність?
— Іноді вона необхідна. Але це не означає, що я завжди хочу бути сам.
Він подівся на мене, і я відчула, як у щось середнє ледь помітно здригнулося.
— А сьогодні? — запитала я, намагаючись приховати усмішку.
— Сьогодні я радий, що ти поруч.
Я опустила погляд до чашки, яка саме з'явилася перед мною. Від його слів стало ніяково й водночас приємно.
Розмова швидко повернулася до звичних тем. Ми говорили про роботу, книги, подорожі й місця, які хочуть відвідати. Жадан розповідав про свої студентські роки, про те, як захопився медициною та рослинами, а я ділилася історіями з редакції. Часом ми сміялися, часом просто слухали одне одного. Мені подобалося, що не потрібно було вдавати когось іншого чи добирати слова, аби справити враження.
Та коли я потягнулася за чашкою, мій погляд знову зупинився на його руці.
На пальці Жадана був той самий перстень із темно-червоним каменем. Старовинний, трохи потемнілий від часу, але напрочуд виразний. Я вже бачила його раніше — у своїх снах, у виданих, а потім і в музеї. І щоразу він викликав у мені незрозуміле відчуття впізнання.
— Можна запитати? — промовила я.
— Звичайно.
— Твій перстень… Він має якесь особливе значення?
Жадан опустив погляд на руку. Кілька секунд мовчав, обережно повертаючи прикрасу на пальці.
— Так. Це сімейна реліквія. Вона перебувала в нашій родині з покоління в покоління.
— Давно?
— Дуже давно. Я не знаю у всій її історії, але завжди відчував, що вона для мене значно важлива, ніж просто прикраса.
Я уважніше придивилася до каменя.
— Ти ніколи її не знімаєш?
— Практично ніколи.
— Чому?
Він трохи замислився, а тоді підняв на мене очі.
— Мабуть, тому, що деякі речі стають частиною тебе. Навіть якщо ти не завершишся, чому.
Його лише відповідь посилила мою цікавість. Я пригадала сон, у якому бачила цей самий перстень на його руці. Тоді віндався звичайною деталлю, але тепер я дедалі частіше задумувалася, чи справді все це випадковість.
— Можна роздивитися ближче? — несміливо запитала я.
Жадан простягнув руку через стіл.
— Звісно.
Я обережно торкнулася його пальців. Метал був прохолодним, проте щойно мої пальці торкнулися персня, я відчула дивне тепло. Воно швидко розлилося по долоні, ніби прикраса на мить прокинулася після довгого сну.
Перед очима спалахнули уривки незнайомих картин: старовинні кам'яні стіни, вимірювання свічок, тіні на високих стелях. А потім я почула жіночий голос. Він співав чи промовляв слова незнайомою мовою, і в його звучанні було щось водночас прекрасне й тривожне.
Я різко відсмикнула руку.
— Маріє? — Жадан відразу нахилився ближче. — Що сталося?
Я кілька разів кліпнула, намагаючись позбутися образів, які ще мить тому стояли перед очима.
— Нічого… Просто дивне відчуття.
— Яке саме?
Я подивилась на перстень, а потім на нього.
— Коли я до нього торкнулася, мені здалося, що він… теплий. І я побачила дещо. Наче спогади, але зовсім не мої.
Жадан не відповів одразу. Його обличчя залишилося спокійним, однак у погляді промайнуло щось насторожене.
— Що саме ти побачила?
— Старовинне приміщення, свічки… І почула чийсь голос. Жіночий. Я не зрозуміла жодного слова.
Він безкоштовно опустив руку на стіл.
— Можливо, ти просто втомилася після всього, що сталося останніми днями.
— Можливо, — погодилася я, хоча сама не надто вірила в це пояснення.
Жадан дивився на мене ще кілька секунд, а тоді ледь усміхнулась.
— У будь-якому випадку не варто себе накручувати. Якщо щось подібне повториться, обов'язково розкажи мені.
Я кивнула. Мені хотілося розпитати його про перстень докладніше, але водночас я боялася почути відповідь, яка лише додасть нових запитань.
Тому милися повернулися до розмови звичайні речі. Обговорювали книжки, згадували кумедні випадки з подорожчами, ділилися планами на майбутнє. З кожною хвилиною напруга відступала, і я знову почувалася невимушено.
Час минув непомітно. Коли ми нарешті вийшли з кав'ярні, сонце вже ховалося за дахами будинків, а вечірнє повітря стало прохолоднішим.
— Дозволиш провести тебе додому? — запитав Жадан.
— Буду вдячна.
Ми рушили вулицею, неквапливо розмовляючи. Він розповідав щось про свою роботу, а я слухала, час від часу вставляючи запитання. Мені подобалося йти поруч, відчувати його присутність і ловити на собі його погляд, коли він усміхався у відповідь на моє слово.
Біля мого будинку ми зупинилися. Я вже збиралася попрощатися, коли Жадан подівся на мене трохи довше, ніж традиційно.
— Гарний вечір, — сказав він.
— Так. Мені дуже сподобалося.
— Я радій.
На мить здалося, що він хоче щось додати, але передумав.
— Тоді відпочивай. І не забувай про свій чай, — промовив він із легкою усмішкою.
— Постараюся не забути.
Я зробила крок до під'їзду, але, коли вже наступила сходами, почула його голос:
— Маріє!
Обернувшись, побачила, що Жадан усе ще стоїть біля автомобіля. Він виглядав трохи розгубленим, ніби щойно згадав про щось важливе.
— Зовсім забув, — сказав він і відчинив багажник.
За мить він дістав звідти великий букет червоних троянд. Квіти були неймовірно красивими: оксамитові пелюстки здавалися майже темними в сутінках, а їхній насичений аромат відчувався навіть на відстані.
Я завмерла, не приховуючи здивування.
— Це тобі, — промовив Жадан, простягаючи букет. — Хотів подарувати ще на початку зустрічі, але, здається, зовсім про нього забув.
Я обережно прийняла квіти. Їхній аромат огорнув мене, і на мить я навіть не знайшла слів.
— Вони неймовірні…
— Я радій, що тобі подобаються.
Я підняла на нього очі. Він усміхався, але в цій усмішці було ледь помітне хвилювання, яке зовсім не пасувало його звичних стриманості.
— Дякую, Жадане. Вони дуже красиві.
— Як і ти, — тихо відповів він.
Між нами запала коротка тиша. Я міцніше притиснула букет до себе, відчуваючи, як щоки знову починають палати. Жадан не поспішав відводити погляд, і мені здалося, що в цю мить він хоче сказати сказати більше, ніж дозволив собі.
— На добраніч, Маріє.
— На добраніч.
Я ще раз усміхнулася й попрямувала до під'їзду. цей разу він не покликав мене знову.
Удома я поставила букет на кухонний стіл і довго не могла відірвати від його погляду. Червоні троянди зовсім змінили кімнату, додавши їй особливого тепла й урочистості. Я знайшла в штаті велику прозору вазу, наповнила її водою й обережно розставила квіти.
Меморі відразу зацікавилася незвичним предметом. Вона підійшла до вази, понюхала одну з троянд і, здається, залишилася не надто задоволеною.
— Навіть не думай їх гризти, — попередила я, легенько відсунувши її мордочку від пелюсток.
Кішка незадоволено нявкнула й пішла до свого улюбленого місця на підвіконні.
Я ще раз поглянула на букет і всміхнулася. У голові знову вирінув образ Жадана біля автомобіля, його трохи розгублений вираз обличчя й слова, якими він супроводив подарунок. Це був простий жорсткий, але чомусь він торкнувся мене значно сильніше, ніж я очікувала.
Пізніше, коли я вже вмостилася в ліжку, аромат троянд усе ще відчувся в кімнаті. Я лежала, дивлячись на тіні, що рухалися стелею від світла вуличного ліхтаря, і подумки поверталася до нашої зустрічі.
До його усмішки. До розмови про перстень. До дивних образів, які промайнули перед очима, щойно я торкнулася старовинного металу.
Мене досі непокоїло те, що я побачила. Я не розумію, чому речі, пов'язані з Жаданом, викликали в мене таке сильне відчуття. Але сьогодні вперше за довгий час тривога не переважала над радістю.
Я повернула голову до троянд і тихо прошепотіла:
— Яке ж щастя, що ти з’явився в моєму житті…
Пам’яті згорнула клубочком поруч, а я заплющила очі. Сон прийшов швидко й непомітно. це разу я не боялася побачити минуле. Та десь глибоко в середині вже знала: воно нікуди не зникло. Просто на якийсь час дозволило мені перепочити.
А на столі тим часом стояли троянди, наповнюючи квартиру своїм теплим, густим ароматом. І мені здавалося, що разом із ними Жадан залишив тут частинку себе.