Трави й магія

Ми ще деякий час стояли на балконі, не поспішаючи переривати тишу, що виникла між нами. Меморі крутилася біля ніг, час від часу торкаючись хвостом моєї щиколотки. Я дивилася на Жадана й ловила себе на думці, що після всього пережитого мені зовсім не хочеться, аби віншов. Його присутність заспокоювала, хоча я й досі не могла пояснити, чому поруч із ним виникало таке дивне відчуття близькості.
— Тобі вже час повернутися на диван, — нарешті промовив він, уважно подивившись на мене. — Ти ще не повністю відновилася.
— Почуваюся значно краще, — запевнила я, хоча й сама помічала, що втома досі видаються взнаки.
— Не сумніваюся. Але це не означає, що сьогодні варто випробовувати свій організм на міцність.
Я всміхнулася й рушила за ним до життєво. На столику досі стояла чашка з трав'яним чаєм, від якої ледь відчутно тягнуло м'ятою та малисою. Жадан помітив мій погляд і запропонував налити свіжого.
— Можливо, ще трохи чаю? — запитав він. — Тобі не завадить.
— Залюбки. До речі, я так і не запитала, що саме ти мені приготував.
Він узяв чашку й подав мені, а сам сів навпроти.
— Мій власний збір. Меліса, звіробій, трохи липи, ромашка та м'ята. Усі ці рослини мають свої властивості, головне — правильно їх поєднати.
Я обережно вдихнула аромат. Він був приємним, трохи солодкуватим, із легкою свіжістю м'яти.
— Ти завжди так добре розумівся на травах?
— Можна сказати й так. Мене давно цікавить їхній вплив на організм. Не всі, що люди прийняті, обов'язково мають бути створені в лабораторії.
— Звучить майже як реклама твоєї клініки.
Жадан усміхнувся.
— Можливо, колись варто буде використати цю фразу.
Я зробила ковток. Тепло повільно розлилося всередині, а знайомий із попереднім чаєм ароматів повернув приємне відчуття спокою, якого він так одружував останнім часом.
— А ще ти казав про магію, — нагадала я, трохи примружившись. — Не збираєшся пояснити, що мав на увазі?
Він ледь помітно всміхнувся, але цього разу не поспішив із відповіддю.
— А ти не віриш у магію?
— Я журналістка. Звикла спочатку шукати докази, а вже потім зробити висновки.
— Розумний підхід, — погодився він. — Але іноді є речі, які не так легко пояснити звичними методами.
— наприклад?
— Наприклад, чому одна й сама рослина в одних руках стає звичайною частиною збору, а в інших — відмовитися від сили навіть тоді, коли людина вже майже не має надії.
Я подивилась на цю поверхню чашки.
— Ти зараз говориш як травник із казки.
— А ти очікувала від мене лекції з ботаніки?
Я засміялася. Жадан теж усміхнувся, але в його очах промайнуло щось незвичне. На мить мені здалося, що за його жартами ховається значно серйозніший зміст. Наче він справді знав про магію більше, ніж хотів розповідати.
— Можливо, у твоєму чаї й справді є щось особливе, — сказала я, поставивши чашку на столик. — Після нього я почуваюся так, ніби нарешті можу побачити.
— Тоді пам’ятайте, що моя маленька магія спрацювала.
Я всміхнулася, але не стала продовжувати розмову. Мені подобалося слухати його, проте повіки важчали, а думки втрачали звичну чіткість. Утома, яку я намагалася ігнорувати, нарешті нагадала про себе.
Жадан помітив це раніше за мене.
— Тобі потрібно поспати, Маріє. Сьогодні ти пережила достатньо.
— Знаю, — тихо відповіла я.
Я відвела погляд, розуміючи, що він має рацію. Та щойно подумала, що невдовзі він піде, як у середині з'явилося небажання залишитися самою.
— Ти ж не збираєшся зараз їхати? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.
Жадан на мить замовк.
— Не хотів би залишити тебе самого, але й не впевнений, що мені варто затриматися.
— У кабінеті є диван, — сказала я, трохи знітившись від власної пропозиції. — Якщо тобі зручно, можеш переночувати там. Принаймні я знаю, що ти поруч, якщо мені знову стане погано.
Він уважно подівся на мене. У його погляді промайнула ніжність, яку він, здається, не надто хоче демонструвати.
— Якщо ти справді цього хочеш, я залишуся.
— Хочу, — відповіла я тихіше, ніж збиралася.
Жадан підвівся й допоміг мені влаштуватися зручніше на дивані. Я підтягнула плед до плечей, а Меморі відразу вмостилася поруч, згорнувшись калачиком біля моїх ніг.
— Добраніч, — прошепотіла я, відчуваючи, як сон де далі сильніше огортає мене.
— Спи спокійно, Маріє.
Я ще встигла помітити його стати біля дверей, перш ніж заплющити очі. цей разу мені не хотілося боротися зі сном чи боятися того, що він принесе із собою. Я знала, що Жадан залишився, і це виявилося достатньо, або нарешті розслабитися.
Коли я прокинулася, за вікном уже світало. Кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, чому почуваюся настільки добре. Голова була ясною, тіло більше не здавалося важким, а в пам'яті не залишилося жодного тривожного сновидіння. Не було ні темних силуетів, ні крику ворони, ні дивних уривків чужого життя.
Лише спокійно.
Меморі, помітивши, що я прокинулася, потягнулася й тихо нявкнула. Я погладила її по спині, а потім підвелася з дивана. З кабінету не долинало жодного звуку. Зазірнувши в середину, я побачила, що Жадан ще спить, лежачи на розкладеному дивані під пледом.
Я не стала його будити й тихо пішла вмитися.
Коли вийшла до кухні, мене зустрів приємний аромат свіжоприготованої їжі та трав'яного чаю. Жадан уже не спав. Він стояв біля плити, готуючи щось на сніданок, а на столі вже чекали тарілки й чашки.
— Доброго ранку, — привіталася я, зупинившись у дверях.
Він озірнувся й усміхнувся.
— Доброго. Як почуваєшся?
— Значно краще. Навіть дивно, якщо чесно.
— Чому?
— Учора мені здавалося, що я ще довго не зможу нормально підвестися, а сьогодні почуваюся так, ніби нічого й не стало.
— Організму іноді просто потрібно трохи допомогти, — відповів він, викладаючи омлет на тарілку. — Особливо після такого стресу.
Я підійшла до столу й помітила, що сніданок він приготував із того, що знайшов у моєму холодильнику. На тарілці лежав омлет із зеленню, поруч — нарізані овочі та підсмажений хліб. Біля кожного місця стояла чашка з чаєм.
— Ти ще й сніданок приготував? — здивувалася я.
— Не міг же я залишити тебе голодною.
— Ти завжди такий турботливий?
— Не завжди, — відповів він із легкою усмішкою. — Але сьогодні в мене була важлива причина.
Я сила навпроти й узяла чашку. цей разу аромат був дещо іншим: відчувалася м'ята, чебрець і щось ягідне.
— Знову твій особливий збір?
— Цей трохи інший. М'ята, меліса, чебрець, шипшина та зовсім трохи звірою. Для відновлення сил.
— Ти, здається, носиш із собою цілу аптеку з травами.
— Було б непогано, — засміявся Жадан. — Але поки що доводиться завольнятися власними запасами.
Я зробила ковток і відчула приємний смак. Не могла сказати, чи справді справа була в травах, чи просто в тому, що вперше за довгий час я прокинулася без відчуття виснаження.
— Я давно так добре не спала, — зізналася я. — І навіть нічого не снилося.
Жадан на мить затримав на мені погляд.
— Це добре. Тобі зараз потрібен спокійний сон, а не нове переживання.
— Мабуть, ти маєш рацію.
Я відпила ще трохи чаю, а потім подивилася на нього.
— Дякую тобі. За вчорашній вечір, за те, що залишився, і за сніданок. Не знаю, як би я впоралася сама.
— Не варто про це думати, — відповів він. — Я радий, що тобі краще.
Між нами на мить запала тиша. Я дивилася на нього й помічала дрібниці, на які раніше, можливо, не звертала уваги: ​​трохи втомлений погляд, небагато поправлене волосся, спокійні рухи. Він провів поруч зі мною цілу ніч, а тепер готував сніданок у моїй кухні так невимушено, ніби це було повністю виконано.
І, що найдивніше, мені подобалося це відчуття.
Після сніданку я пішла зібратися на роботу. Жадан тим часом прибрав зі столу й наполіг, щоб підвезти мене.
— Я можу дістатися сама, — намагалася заперечити я.
— Можеш. Але навіщо, якщо я все одно іду в той бік?
Я підозріло примружилася.
— Ти справді їдеш у той бік?
— Майже, — відповів він із такою невинною усмішкою, що я не втрималася від сміху.
Зрештою я погодилася. Він забрав мою сумку, поки я перевіряла, чи нічого не забула, і ми разом вийшли з квартири.
Дорогою до редакції ми майже не розмовляли. Ранкове місто прокидалося: на вулицях ставало більше машин, біля кав'ярень збиралися перші відвідувачі, а сонячне світло пробивалося крізь будинки, освітлюючи фасади. Я дивилась у вікно й ловила себе на думці, що мені зовсім не хочеться, аби ця поїздка закінчилась.
Поруч із Жаданом було легко. Не потрібно було вигадувати теми для розмови чи спробувати заповнити шкірну паузу. Також мовчання між нами не здавалося незручним.

Біля редакції він зупинив автомобіль і вийшов, щоб відчинити мені двері. Я вже збиралася подякувати й попрощатися, коли помітила Ольгу біля входу. Вона щойно завершила телефонну розмову й тепер із неприйнятим здивуванням спостерігала за нами.
Я відчула, як щоки починають палати.
— Гарного дня, Маріє, — промовив Жадан, поправивши край моєї сорочки, що трохи загнулась під сумкою.
— Дякую. І тобі.
Він усміхнувся, сів за кермо й невдовзі зник за поворотом.
Ольга не поспішала відвести від погляду мене. Навпаки, на її обличчі з'явилася та сама хитра усмішка, яка ніколи не віщувала нічого доброго.
— Ну, подруго, — промовила вона, підходячи ближче. — Бачу, ранок у тебе видався цікавим.
— Тільки не починай.
— А я ще нічого не сказала.
— Але вже все подумала, — зітхнула я.
Ольга засміялася й оглянула мене з ніг до голови.
— То, може, поясниш, чому тебе на роботу привозить такого чоловіка?
— Він просто хвилювався за мене. Я знепритомніла в музеї.
Усмішка подруги митьєво зникла.
— Що? Маріє, ти серйозно? Чому ти мене не зателефонувала?
— Усе вже добре. Просто стало зле, а Жадан не захотів залишити мене саму.
— І ти зараз тільки про це розповідаєш?
— Не хотіла тебе лякати. До того ж я вже почуваюся нормально.
Ольга ще кілька секунд уважно вдивлялася в моє обличчя, ніби намагалася переконатися, що я не приховую, чогось важливого.
— Гаразд. Але наступного разу відразу телефонуй мені, домовилися?
— Домовилися.
Вона кивнула, а потім її погляд знову став лукавим.
— Хоч, мушу визнати, твій рятівник справляє враження. Ще й особисто привіз тебе додому, залишився на ніч, а тепер доставив на роботу. І, судячи з того, як він на тебе дивиться, справа тут не лише в лікарській турботі.
Я відчула, як знову червонію.
— Він приготував мені чай зі своїми травами. І сніданок, до речі.
— Ого! — Ольга підняла брови. — Тобто він ще й травник?
— Не смійся. У нього справді власні збори. Каже, що добре розвиватися на рослинах.
— Я й не сміюся. Просто намагаюся зрозуміти, коли саме ти встигла знайти чоловіка, який не тільки рятує тебе від непритомності, а й рокує сніданками.
— Олю…
— Що? Я ж нічого поганого не кажу.
Вона дружно обійняла мене за плечі, і ми разом рушили до редакції.
— Просто будь обережною, добре? — уже серйозніше додала подруга. — Не поспішай із висновками, але й не відштовхуй людину лише тому, що боїшся чогось нового.
Я глянула на неї й усміхнулася.
— Постараюся.
— Ось і чудово. А тепер ходимо працювати, поки твій таємничий травник не відволік тебе остаточно.
Я лише похитала голову, але її слова ще довго відлунювали в моїй пам'яті.
У своїй кімнаті я нарешті залишилася одиниці з думками. На столі чекали документи, які потрібно було переглянути, а в пошті накопичені повідомлення. зазвичай я відразу занурювалася в роботу, намагаючись не відволіктися на дрібниці, але сьогодні зосередитися було непросто.
Мої думки раз у раз повернулися до вчорашнього вечора.
До музею. До портрета жінки, яка мала моє обличчя. До золотої стріли, від самого вигляду якого мене охопив незрозумілий жах. А ще — до побачення, що накрили мене після втрати свідомості.
Я пригадувала озеро, місячне світло, квіти й Жадана, який дивився на мене так, ніби ми були знайомі цілу вічність. Усе це здавалося настільки реальним, що я вже не могла переконувати себе, ніби йдеться про звичайні сни.
Та сьогодні вночі нічого подібного не стало.
Жодної ворони. Жодних незнайомих облич. Жодних спогадів, які не належали моєму теперішньому життю.

Я відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. У пам'яті знову вирінув аромат чаю, який приготував Жадан. Він справді мав щось особливе. Після цього я вперше за довгий час заснула спокійно й прокинулася без звичайної важкості в голові.
Але чи могли самі лише трави вплінути на те, що відбувається зі мною?
Я згадала його слово про магію. Тоді вони здалися мені жартом, проте тепер я вже не була в цьому настільки впевнена. Особливо після того, що побачила в музеї.
Можливо, Жадан знав про рослини значно більше, ніж розповідав. А можливо, його знання сягали швидко далі за звичайну медицину.
Я поглянула на чашку, яку принесла із собою з кухні, й ледь усміхнулася.
— То це все через чай… чи все-таки через тебе? — прошепотіла я.
Відповіді, звiсно, не було.
Я повернулася до документів, змушуючи себе зосередитися на роботі. Та десь глибоко в середині вже зрозуміла: Жадан з'явився в моєму житті не просто так. І чим більше я намагалася пояснити дивні події звичайними збігами, тим сильніше відчувала, що за ними приховується щось значно більше.
А найстрашніше було те, що частина мене зовсім не хотіла відступати й шукати спокою осторонь від нього.