У полоні видіння

Темрява поглинула мене, щойно свідомість почала вислизати з рук. Я вже не відчувала ані власного тіла, ані голосів людей довкола, ані дотику чиїхось рук. Здавалося, я провалювалася кудись дуже глибоко, туди, де не існувало ні часу, ні простору. Та замість порожнечі мене зустріли спогади.
Першу з'явилось озеро. Його гладенька поверхня сріблилася під місячним сяйвом, а вода мірила так, наче в її глибині ховалися тисячі маленьких зірок. На березі розквітали квіти, і мені здавалося, що вони тягнуться до мене, ледь помітно шиляючи голівки. Я знала це місце. Знала його так добре, ніби була тут усі розів, хоча не могла пригадати жодної справжньої зустрічі з ним у своєму житті.
Потім переді мною постав Жадан. Його усмішка була такою теплою, такою знайомою, що від самого її вигляду в грудях щось болісно стислося. Він стояв зовсім близько, торкався моїх плечей, а я відчувала тепло його долоні навіть крізь цю первинну відстань між сном і реальністю. Хотілося простягнути руки й обійняти його, затримати, не дозволити зникнути.
Я знову побачила галявину. Ми з Жаданом сміялися серед квітів, і в його погляді було стільки ніжності, що я мимоволі усміхнулася. Він дивився на мене так, ніби навколо не існувало нікого й нічого, крім нас двох. Я відчувала щастя, але разом із ним приходило щось інше — тривожне передчуття, від якого не вдавалося відмахнутися. Наче за цю мить спокою вже чекало щось неминуче.
На його руці блиснув перстень із темно-червоним каменем. Я впізнала його одразу. Той самий перстень, який бачила раніше у своїх снах, і той самий, що був на пальці Жадана в нашому теперішньому житті. Ця деталь зведена надто очевидною, щоб бути випадковістю. Спогади накочувалися один за одним, уривками показуючи те, чого я досі не могла зрозуміти: його усмішку, наші зустрічі, обіцянку знову побачите. Любов, яку я відчувала, була настільки сильною, що зросла частиною мене самої. І водночас десь глибоко жила тривога, ніби я знала, що наше щастя не триватиме вічно.
Раптом небо потемніло. Над озером з'явилася ворона. Вона зробила широке коло над деревами, а потім різко змахнула чорними крилами. Її крик розітнув тишу, і я відчула, як по тілу пробіг холод. У цьому звучанні було щось моторошно знайоме. Він ніби вирвав із глибини пам’яті давно забуте попередження, якого я не могла пригадати, але якого боялася всім єством.
Образи почали змінюватися швидше. Щойно я бачила Жадана поруч із собою, як наступної миті перед очима поставало озеро, потім знову галявина, його перстень, наші переплетені руки. Мені здавалося, що я ось-ось згадую щось надзвичайно важливе. Що таке, що пояснити, чому ці види переслідують мене, чому я впізнаю місце, в якому ніколи не було, і чому чоловік, якого я зустріла лише щось давно, відчуваю себе в своєму почутті, ніби моя знайома цілу вічність.
Серед цього хаосу раптом пролунав голос.
— Маріє… прокинься…
Я завмерла. Голос був тихим, але я впізнала його відразу. Жадан. Вінав мене звідкись здалеку, ніби намагався пробитися крізь товщу води, яка відділяла мене від реального світу.
— Маріє, чуєш мене? Прокинься…
Мені захотілося відповісти, сказати, що я чую його, що намагаюся застосувати. Я потягнулася до голосу, шукаючи бодай найменший промінь світла серед темряви. І вже майже відчула тепло, яке мало б повернути мене назад, коли знову пролунав крик ворони.
Вона з'явилася просто перед мною, розправивши величезні чорні крила. На мить вони закрили все навколо, поглинувши навіть слабке світло, до якого я так відчайдушно потягнулася. Мене наче відкинуло назад, у вір спогадів, і голос Жадана почав віддалятися.
Я намагалася втриматися за нього, не дозволити йому зникнути, але темрява знову затягувала мене. Останнє, що я почула, був віддалений шурхіт крил, а потім усе стихло.
Коли я знову почала відчувати власне тіло, навколо було тепло. Під спиною я відчувала м'яку поверхню, а на плечах — щось важке й затишне. У повітрі стояв приємний трав'яний аромат, який нагадував мені вечірні чаювання вдома. Я повно розплющила очі, але відразу заплющила їх знову: голова була важкою, а перед очима все ще пливли нечіткі плями світла.
Я не відразу зрозуміла, де перебуваю. Останнє, що пам'ятала, — музей, портрет жінки, схожої на мене, золота стріла за склом і раптовий біль, який накрив мене зсередини. А потім — голос. Голос, що кликав мене крізь темряву.
Я намагалася підвестися, але тіло відгукнулося слабкістю. Тоді почула знайомі кроки й повернула голову.
Жадан стояв неподалік, біля балконних дверей. Побачивши, що я розплющила, він одразу повернувся до мене. На його обличчі відбилося полегшення, хоча занепокоєння нікуди не зникло.
— Нарешті, — тихо промовив він і швидко підійшов ближче. — Як ти почуваєшся?
— Де я? — мій голос прозвучав хрипко.
— У тебе вдома. Ти знепритомніла в музеї, пам'ятаєш?
Я повiльно кивнула. Спогади про портрет і стрілу повернулися відразу, але за ними знову потягнулися уривки дивного видіння. Озеро, квіти, Жадан… і ворона.
— Я довго була непритомною? — запитала я, намагаючись зібрати думки докупи.
— Достатньо, щоб я встиг добряче перелякатися, — відповів він, сідаючи поруч. — Я привіз тебе додому, бо не хочу залишити саму. Ти була дуже бліда, майже не реагувала на голос.
Він обережно торкнувся моєї руки. Його долоня була теплою, і цей простий дотик чомусь повернувся в мене до того самого відчуття, яке я переживала у видінні. Я подивилась на нього, намагаючись зрозуміти, чи не здалося мені все це лише через дивний сон.
— Ти кликав мене, — прошепотіла я.
Жадан на мить затримав погляд на моєму обличчі.
— Так. У музеї. Я не знаю, що ще робити, тому просто говорив із тобою. Ти ніби чула мене, але ніяк не могла прокинутися.
Я опустила очі. Його голос справді долинав до мене крізь темряву. Я пам'ятала, як намагалася працювати, як тягнулася до нього, але щоразу щось відкидало мене назад.
— Дякую, що привіз мене, — тихо сказала я.
— Не варто дякувати. Головне, щоб із тобою все було гаразд.
Я помітила на столику чашку. Від неї підіймалася тоненька цівка пари, а приємний запах малиси й м'яти наповнювала кімнату.
— Це ти приготував?
— Так. Побачив у тебе трави на кухні й вирішив, що теплий чай не завадить. Не хочеш будити тебе, поки ти не прийдеш до них.
Я усміхнулася йому, відчуваючи, як повертаються сили. Саме тоді з-за крісла визирнула знайому чорну мордочку. Меморі неквапливо підійшла до дивана й потерлася об мою руку, голосно замуркотівши.
— Привіт, моя дівчинко, — прошепотіла я, погладжуючи її за вушком.
Жадан подівся на кішку, а потім на мене.
— Вона, здається, весь цей час не відходила від тебе. Щойно я поклав тебе на диван, відразу прибігла. Я навіть спробував із нею познайомитися.
— І як? — запитала я, трохи пожвавившись.
— Спочатку я назвав її маленьку , — усміхнувся він. — А потім помітив напис на місочці. Пам'яті, так?
— Так. Але я часто називаю її просто Мем.
— Гарне ім'я, — промовив він, дивлячись на кішку. — Вона дуже прив'язана до тебе.
— Вона завжди поруч. Навіть коли мені здається, що весь світ кудись зник, Меморі залишається зі мною.
Жадан нічого не відповів, лише провів руку по її спинці. Кішка прийняла його увагу напрочуд спокійно, наче знала його вже давно. Я помітила, як він затримав на ній погляд, і мимоволі всміхнулася.
— Здається, ти їй сподобалась.
— Сподіваюся, — відповів він. — Бо я вже встиг до неї прив'язуватися.
Я зручніше вмостилася на дивані, підтягнувши до себе плед. Жадан залишився поруч, час від часу дивлячись на мене, ніби боявся, що я знову знепритомнію. Його турбота була приємною, але водночас викликала дивне відчуття. Я не могла пояснити, чому мені здавалося, що він хвилюється не просто через випадок у музеї. У його погляді ховалося щось глибше, чого він не поспішав показувати.
— Тобі краще трохи відпочити, — сказав він, підводячись. — Я побуду тут, поки ти не почуватимешся краще.
— Ти можеш не залишитися, якщо маєш справи. Я вже прийшла до них.
— Маю справи, але зараз вони очікують.
Він промовив це так спокійно, що я не стала сперечатися. Коли Жадан вийшов на балкон, я залишилася з Меморі, яка вмостилася біля моїх ніг. Заплющивши очі, я намагалася пригадати сон, але окремі образи вислизали, щойно я намагалася зосередитися на них.
Особливо чітко пам'ятала ворону.
Не знала чому, але її крик досі відлунював у моїй голові.
Трохи згодом я відчула, що повернулися, і вирішила підвестися. Плед зісковзнув із плечей, тож я прихопила його із собою й повно випрямляла до балкона. Звідти долинав голос Жадана. Він говорив неголосно, і першу я не розібрала слів, аж поки не почула знайоме ім'я.
— Дякую, що оберігаєш її, Меморі, — промовив він. — Я б віддав усе, аби завжди бути поруч, але не завжди можу.
Я зупинилася біля дверей.
Меморі сиділа в нього на колинах, а він ніжно гладив її чорну шерсть. У місячному світлі його обличчя здавалося незвично спокійним. Не було тієї стриманості, яку я помічала під час наших розмов, не було звичної впевненості чоловіка, який завжди знає, що робити. Зараз він виглядає інакше — відкритим, задумливим і трохи сумним.
— Я сумував за тобою, — продовжив він, погладжуючи кішку між вушками. — За цим твоїм смарагдовим поглядом.
Я завмерла. Він говорив із Меморі так, наче вона була не просто домашньою улюбленицею, а чимось, кого він давно знав і кому міг довірити те, про що не наважувався сказати мені.
Кішка уважно дивилася на своїх зелених очима, а тоді вмостилася зручніше.
— Дякую, що оберігаєш її, — знову тихо промовив Жадан. — Також коли мене немає поруч.
У словах було щось таке, від чого моє його серце здригнулося. Я не знала, чому він говорив про мене так, ніби мав причини хвилюватися за мене просто довше, ніж ми були знайомі. І чому його голос звучав настільки щиро, що мені захотілося підійти й обійняти його.
Я несвідомо зробила крок вперед. Двері ледь чутно скрипнули, і Жадан підняв голову. Наші погляди зустрілися. Його рука завмерла на спині коти, а Меморі тихо нявкнула, ніби теж помітила мою появу.
— Я… — почав він, але на мить замовк. —Тобі вже краще?
— Як бачиш.
Я ледь усміхнулася, хоча в грудях усе ще було неспокійно.
— Я чула, що ти говорив.
Жадан відвів погляд, ніби не знав, як пояснити своє слово.
— Це… я просто розмовляв із нею.
— Я знаю.
Він знову подівся на мене, і я помітила в його очах легку розгубленість. Здавалося, він звик тримати своє почуття під контролем, але зараз ця звичка йому не допомогла.
Меморі зістрибнула з його колин і попрямувала до мене. Я присіла, погладила її, а тоді підійшла ближче й поклала долоню на плече Жадана. Він ледь помітно здригнувся від несподіваного дотику, але не відсторонився.
— Знаєш, я часто з нею розмовляю, — сказала я, дивлячись на кішку. — Розповідаю їй усе, про що не можу поговорити з іншими. Іноді мені здається, що вона розуміє мене краще за будь-якого. Вона моя рідна душа.
Меморі потерлася об мої ноги й голосно замуркотіла, наче погоджувалася з кожним словом.
Жадан повільно повернув голову до мене. Його затримався на моєму погляді обличчі, а потім опустився до рук, що лежала на його плечі. У цю мить між нами виникла тиша, але вона вже не з'явилася незручною. Навпаки, у них було щось дуже особисте, майже довірливе.
— Тоді бережи її, — тихо промовив він. — Бо, бережучи її, ти бережеш і самого себе.
Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що саме він хоче сказати. Його слова прозвучали просто, але чомусь відгукнулися в нього набагато глибше, ніж мали б.
Я знову назвала сон. Озеро, місячне світло, Жадана поруч зі мною та вороном, яка раз у раз повернулася, щойно я намагалася наблизитися до нього.
Мені хотілося запитати, звідки він знає Меморі, чому назвав її так, ніби давно сумував за нею, і що означали його слова про те, що він завжди не може бути поруч. Але я не наважилася. Можливо, тому що боялася почути відповідь. А можливо, тому що десь глибоко в центрі вже відчувала: між нами є щось, чого я поки не здатна осягнути.
І вперше за весь цей час мене не налякала думка про те, що я можу втратити контроль над власними спогадами.
Мене налякало відчуття, що Жадан пам'ятає набагато більше, ніж говорити.