Доторкнувшись до минулого

Увечері я ще раз поглянула на себе в дзеркало, поправляючи комір світлого костюма. Хотілося мати гарний вигляд, хоча я й не збиралася на якусь особливу подію. Принаймні саме так я намагалася себе переконати. Насправді ж від самого ранку думки раз у раз повернулися до майбутньої зустрічі з Жаданом. Я не знала, чого від неї очікувати, але десь глибоко в Європі відчувала приємне хвилювання.
Меморі крутилася біля моїх ніг, час від часу торкаючись хвостом щиколоток. Я нахилилася, погладила її між вухами й усміхнулася.
— Ну що, залишаєшся сьогодні за паном? Тільки не рознеси тут усе, поки мене не буде.
Кішка у відповідь голосно замуркотіла й потерлася об мою руку. Я взяла сумочку, перевірила, чи не забула телефон, і вже збиралася виходити, коли з вулиці долинув звук автомобіля. Меморі раптом насторожилась, підняла голову й прожогом застрибнула на підвіконня. Вона візирнула крізь вікно, уважно дивлячись униз, а тоді почала неспокійно переступати лапами.
— Що там у тебе? — запитала я, підходячи ближче.
Достатньо було одного погляду у вікно, щоб зрозуміти причину її цікавості. Біля під'їзду стояв автомобіль Жадана. Сам чоловік сперся на дверцята й дивився в бік входу, ніби чекав, коли я з'явилася.
Я мимоволі усміхнулася. Він прийшов раніше, ніж я очікувала.
Останнім часом Пам'яті дивним чином реагувала на його присутність. Можливо, мені лише здавалося, але щоразу, коли Жадан опинилася поруч, кішка приводилася не так, як зазвичай. Вона могла довго спостерігати за ним, не відводячи своїх смарагдових очей, наче намагалася щось зрозуміти. Сьогоднішня реакція теж була доброю промовистою.
Я ще раз погладила її й попрямувала до дверей.
Вийшовши з під'їзду, я відразу відчула прохолоду вечірнього повітря. Ліхтарі вже освітлювали подвір'я, а небо над будинками набувало темно-синього відтінку. Жадан помітив мене майже відразу. Він випрямився, відштовхнувшись від автомобіля, і зробив кілька кроків назустріч.
Я підняла очі й зустрілася з його поглядом.
На одну коротку мить навколишній світ ніби зник.
Переді мною знову стала та галявина. Високі дерева, зелена трава, легка сукня, що розвивалася на вітрі. Я знову побачила чоловіка, який ішов мені назустріч, а потім простягав руки, щоб обійняти. Його обличчя було іншим, одяг — зовсім не таким, як тепер, але очі залишилися тими самими.
Я кліпнула, намагаючись відігнати видіння. Усе залишилося лише мить, проте відчуття було настільки сильним, що я навіть забула, що збиралася сказати.
— Добрий вечір, — привітався Жадан, і знайомий голос повернув мені реальну достоїнство.
— Добрий вечір, — відповіла я, трохи ніяковіючи.
Він усміхнувся, затримавши на мені погляд.
— Маєш чудовий вигляд.
— Дякую. Ти теж.
— Тоді, гадаю, обіцяє вечір бути вдалим.
Я усміхнулася у відповідь і попрямувала до автомобіля. Він відчинив перед мною дверцята, дочекався, поки я влаштовуюся на сидінні, а тоді сів за кермо.
Машина плавно рушила з місця. У салоні тихо грала інструментальна музика, а за вікном змінилися знайомі вулиці. Я дивилася на вечірнє місто, намагаючись зосередитися на звичайних речах, але думки знову повернулися до щойно побаченого.
Мені не давало спокою те, наскільки легко я впізнала його в тому сні. Це вже не вперше відбулося, але сьогодні все було інакше. Я не просто згадала сон, побачивши знайоме обличчя. На мить мені здалося, що я справді повернулася в минуле й зустріла людину, яку давно чекала.
Мій погляд випадково опустився на його руку, що лежала на кермі.
Я завмерла.
На пальці був перстень із темно-червоним каменем. той самий. Я пам'ятала його до найменших деталей: темний відблиск каменя, металеву оправу, те, як він виблискував у місячному світлі біля озера.
У горлі пересохло.
Я знову побачила його руку уві сні. Згадала, як лежала поруч із ним у високій траві, як помітила прикрасу й відчула дивне хвилювання, якого тоді не змогла пояснити.
Але це вже не було просто схожістю. Переді мною сидів той самий чоловік, і на його руці був той самий перстень.
Я швидко відвела погляд до вікна, сподіваючись, що він не помітив моєї реакції. Та довго приховувати хвилювання невдома.
— Усе гаразд? — запитав Жадан, на мить повернувши голову в мій бік.
Я повернулася до нього.
— Так. Просто задумалася.
— Про щось цікаве?
— Поки що сама не знаю.
Він ледь усміхнувся, але не став розпитувати. Я була вдячна йому за це, хоча водночас хотіла, щоб він сам пояснив мені, звідки в моєму житті з'явилося стільки дивних збігів.
Я знову подивилась у вікно. У середовищі сформувалося відчуття, якого я не могла позбутися: моя сни й реальність пов’язана з розумом сильніше, ніж я досі наважувалася припустити.
Коли автомобіль зупинився, я підняла очі й побачила перед собою старовинну будівлю. Високі арочні вікна, темний кам'яний фасад і масивні двері створювали враження місця, яке зберігало чимало таємниць. На тлі сучасних будівель навколо музей здався частиною іншої епохи, ніби час навмисно оминув його стороною.
— Ми вже приїхали, — озвався Жадан.
Він вийшов із машини й обійшов її, щоб відчинити мені дверцята. Я прийняла простягнуту руку й обережно поступила на тротуар. Його долоня була теплою, а дотик викликав знайоме обличчя, від якого я досі не могла позбутися.
На мить я затримала руку в його долоні, перш ніж відпустити.
— Ти казав, що це особливий музей, — нагадала я, розглядаючи будівлю.
— Так і є. Тут зібрано чимало рідкісних речей, деякі з них мають досить цікаві історії. Думаю, тобі подобається.
— Тепер мені ще цікавіше.
— Тоді не будемо змушувати тебе чекати.
Він запропонував мені руку, і ми разом піднялися сходами до входу.
Щойно важкі двері зачинилися за нашими спинами, я відчула зміну атмосфери. Усередині було прохолодно, пахло старим деревом, каменем і чимось терпким, що йде на ладан. Приглушене освітлення падало на експонати, відкидаючи довгі тіні на стіні. У високій залі панувала тиша, яку годину від порушили приглушені оцінки відвідувачів.
Я повно озірнулася.
— Тут справді незвично.
— Саме за це я його й люблю.
Жадан говорив спокійно, але в його голосі відчувається щира прихильність до цього місця. Він не поспішав вести мене далі, дозволяючи роздивитися інтер'єр. Ми пройшли повз кілька великих полотен, старовинні меблі й скляні вітрини, в яких зберігалися речі, які колись належали людям із усіх інших світів.
— Ти часто тут був? — запитала я.
— Ще зі студентських років. Коли приходив сюди мало не щотижня. Мені подобалося розглядати старовинні речі й уявляти, скільки всього вони могли б розповісти, якби вміли говорити.
— Тобто ти з тих людей, які можуть годинами розглядати старі предмети?
— Можливо, — усміхнувся він. — Але, погодься, у кожного з них є своя історія. Іноді досить цікаво для вас, яку нам розповідають.
Я подивилась на нього з легкою усмішкою.
— Ти так розповідаєш, наче працюєш тут екскурсоводом.
— Просто добре знаю це місце. А ще мені приємно показати його комусь, хто справді цікавиться.
Мені сподобалось його бачити таким. У звичному житті він здавався людиною, яка завжди знає, що робить, на жаль виявляє зайві емоції й звикла тримати все під контролем. Тут же я бачила іншу сторону його характеру — спокійну, захоплену й навіть трохи мрійливу.
Ми йшли широким коридором, уздовж якого розташовувалися вітрини зі старовинною зброєю, прикрасами та рукописами. Жадан час від часу зупинявся, розповідаючи про окремі експонати. Я слухала його, ставила запитання, а іноді просто мовчки розглядала речі, намагаючись уявити своїх колишніх власників.
Біля одного з вітрин ми затрималися більше. За склом лежав старовинний меч із витонченим руками, прикрашеним металевими візерунками.
— Кажуть, він належав одному з воєначальників давнього королівства, — пояснив Жадан. — Його знайшли під час розкопок неподалік руїн старої фортеці.
— Цікаво, чи справді він колись був у бою?
— Цілком можливо. Але достеменно цього ніхто не знає.
Я ще раз оглянула меч і рушила далі. Мені подобалося слухати таку історію, але водночас я помітила, що деякі експонати викликали в мене незрозуміле відчуття тривоги. Ніби я вже колись бачила їх, хоча розум підказував, що це неможливо.
Ми звернули до наступної зали. Там було значно менше відвідувачів, а експонати розташувалися на більшій відстані один від одного. У центрі стояли кілька скляних вітрин, а на стінах висіли картини в масивних рамах.
Я вільно розглядала їх, коли помітила одну з вітрин, розташовану трохи осторонь. Усередині на темному оксамитовому покритті лежала стріла. Її наконечник був виготовлений із золота, а дерево мало темний, майже чорний відтінок. Вона виглядала незвично навіть серед інших старовинних предметів.
Я підійшла ближче.
— Вона справжня? — запитала, не відводячи погляду від експоната.
— Наскільки відмовити судити дослідження, так.
— Дивно. Здається, у ній є щось моторошне.
— Ти ще не бачила найцікавішого.
Я повернула голову до Жадана, але він дивився не на мене, а трохи вище вітрини.
Я простежила за його поглядом.
І тоді побачила картину.
Спочатку мені здалося, що я просто неважливо розглядала залу й не помітила її раніше. Але щойно погляд зупинився на полотні, я відчула, як у середині все похололо.
На картині була зображена молода жінка.
Вона стояла серед зеленої галявини, на тлі густого лісу. Її довге темне волосся спадало на плечі, а легка зелена сукня ледь торкалася трави. Обличчя було спокійним, майже безтурботним, але в очах ховалась якась особлива глибина.
Я перестала дихати.
Це було моє обличчя.
Не просто схожа зовнішність, не випадкова подібність. На мене дивилася я сама. Так, якою бачила себе в снах. Та сама зелена сукня, те саме волосся, самі ті риси обличчя.
Ведана.
Ім'я спалахнуло в голові досить чітко, що я мимоволі зробила крок назад.
Перед очима промайнула галявина. Я знову відчула траву під ногами, почула знайомий голос, побачила темний камзол із золотим оздобленням. Згадала озеро, сміх, теплі обійми й прощання, яке залишилось на собі стільки туги.
Це не могло бути випадковістю.
Я повно підняла руку й торкнулася скла вітрини, ніби намагалася переконатися, що картина справжня. Мені здавалося, що ще мить — і жінка на полотні поворухнеться, усміхнеться або промовити щось, що я давно мала почути.
— Маріє?
Голос Жадана долинув наче здалеку.
Я не відповіла.
— Тобі погано?
Я насилу відірвала погляд від портрета й повернулася до нього. Жадан стояв поруч і уважно спостерігав за мною. На його обличчі не було звичайної усмішки. Він здався зосередженим, навіть його напруженим, але водночас у погляді читалося щось таке, чого раніше не помічала.
Ніби він чекав саме на цю мить.
— Хто це? — запитала я, знову глянувши на картинку.
Мій голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.
Жадан не відразу відповів. Його ковзнув від мого вигляду до портрета, а потім зупинився на стрілі за склом.
— Її звали Ведана, — нарешті промовив він.
У мене перехопило подих.
Ведана.
Те саме ім'я, яке я чула уві сні. Те, яким мене називав чоловік, що обіймав мене біля озера. Тепер воно прозвучало не в моїй уяви, а тут, серед музейної тиші.
Я подивилась на Жадана, намагаючись зрозуміти, чи не відчув його, як змінилося моє дихання.
— А хто вона була?
Він на кілька секунд затримав погляд на портреті.
— За переказами, одна з найзагадковіших жінок свого часу. Її історія пов'язана з давньою легендою, яку досі вивчають історики. Одні вважали її цілителькою, інші — відьмою.
Я знову подивилася на картину. У грудях неприємно стислося.
— Відьмою?
— Саме так.
Я перевела погляд на золоту стрілу.
— А вона якось пов'язана з цією зброєю?
Жадан повiльно видихнув.
— Це та сама стріла, якою, за легендою, убили першу відьму.
Його слова прозвучали тихо, але відлуння від них ніби розійшлося всією залою.
Я знову подивилася на наконечник, що виблискував під світлом лампи. Раптом стало важко дихати. Перед очима починаються змінюватися образи: спочатку музейна зала, потім галявина, озеро, обличчя чоловіка, його руки, темно-червоний камінь на персі.
А потім щось інше.
Незнайомий голос. Чужі крики. Відчуття небезпеки, що наближалася звідусіль. І гострий біль, який пронизав тіло настільки раптово, що я мимоволі схопилася за груди.
Я похитнулася.
— Маріє! — голос Жадана став різкішим.
Я намагалася відповісти, але повітря ніби застрягло в горлі. Зображення перед очима розпливалося, світло лампи поверталося на нечіткі плями. Я відчула, як ноги перестають мене слухатися.
Останнє, що я побачила перед тим, як усе навколо потемніло, — Жадан кинувся до мене, простягаючи руки.
Його обличчя було зовсім близько. У погляді більше не залишилося спокою. Лише тривога, яку він навіть не намагався приховати.
— Маріє, дивись на мене!
Я відчула, як він підхопив мене, не дозволивши впасти на холодну підлогу.
А потім темрява поглинула все.
І десь на межі свідомості я почула голос, який не міг належати теперішньому Жадану.
«Ведано… тільки не знову».