Пробуджені спогади

Щойно я заплющила очі, сон непомітно огорнув мене, віддаляючи від звичного світу. Здавалося, я просто провалилася в м'яку темряву, але вже за мить опинилася там, де була неодноразово. На тій самій галявині, серед високої трави й квітів, що погойдувалися від легкого вітру. Повітря було напоєне ароматами лісу, вологої землі та польових рослин. Десь неподалік чулось пташине щебетання, а крізь густі крони дерев пробивалися золотаві промені сонця.
На мені була легка зелена сукня, тканина якої ніжно торкалася ніг, коли я робила кроки. Довге волосся вільно спадало на плечі, а босі ступні відчували прохолоду трави. Все навколо здавалося всім знайомим, що я навіть не замислювалася, звідки знаю це місце. Тут не було звичного відчуття, ніби я сплю. Навпаки, я почувалася так, наче нарешті повернулася туди, де мала бути.
Я повно рушила стежкою, що вела до узлісся, коли раптом відчула на собі чийсь погляд. Зупинилася й озірнулася. Між деревами майнула темна постава. Першу я не змогла розгледіти її обличчя, але чомусь серце забилося швидше. Це було дивне відчуття — суміш хвилювання, радості й нетерпіння, ніби я чекала на цій зустрічі досвід довше, ніж могла собі уявити.
Чоловік вийшов із тіні дерев і попрямував до мене. Високий, із рівною постановою та впевненою ходою, мав вигляд людини, яка звикла до поваги й не потребувала нагадувати свій статус. На ньому був довгий темно-смарагдовий камзол із золотим оздобленням по краях, під яким виднілася біла сорочка, застібнута під горло. На поясі кріпився тонкий меч, а темне трохи хвилясте волосся спадало на плечі. Його обличчя було мені до болю знайомим. Особливо — очі глибокі, уважні, сповнені самої спокійної впевненості, яку я вже бачила в іншому місці, за інші потреби.
Я не знала, як пояснити цю схожість. Переді мною стояв чоловік із мого теперішнього життя, але водночас він був зовсім іншим. Не було ані звичного одягу, ані знайомого сучасного світу. І все ж я впізнала його так само легко, як упізнають близьку людину серед сотень незнайомців.
Він зупинився за кілька кроків, і на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
— Ведано… Нарешті.
Від одного цього слова в середині щось здригнулося. Ведана. Саме так він мене назвав. І найдивніше було те, що я не здивувалася, не перепитала, звідки йому відомо це ім'я. Воно прозвучало настільки природно, наче я чула його все життя.
— Ти довго змусив мене чекати, — відповіла я, і сама не впізнала свого голосу. У ньому було стільки ніжності, що мені на мить перехопило підих.
Він зробив крок назустріч, простягаючи руки, і я більше не змогла стримуватися. Майже побігла до нього, не думаючи ні про те, куди йду, ні про те, чому так сильно хочу опинитися поруч. Він підхопив мене в обійми, міцно притиснувши до себе, і в ту мить все навколо ніби втратило значення.
Я заплющила очі, відчуваючи тепло його тіла, знайомий запах і сильні руки, що обіймали мене так, наче відпускати було небезпечно. Моє обличчя торкнулося його грудьми, і я почула рівне, впевнене життя серця. Воно було настільки близьким, що здавалося, моє власне піддається аналізуванню під нього.
— Я скучив за тобою, — прошепотів він, торкаючись губами мого волосся. — Ти навіть не у показуєш, велику.
Я підняла голову й подивилась йому в очі. У них не було звичної стриманості, яку я бачила в сучасному житті. Тут він дозволив бути собі іншим — відкритим, ніжним, навіть трохи вразливим. І я раптом зрозуміла, що він мене любить. Не просто відчуває симпатію чи прихильність. Це було щось набагато глибше, що не потребувало пояснень.
Найбільше мене лякало те, що я відповідала йому тим самим.
— Мені здавалося, що ти вже не прийдеш, — тихо промовила я, проводячи пальцями по його щоці.
Він накрив мою долоню свою і на мить притулився до неї.
— Я завжди повертаюся до тебе. Хіба ти ще не зрозуміла?
Я ледь усміхнулася, але не встигла відповісти. Він знову обійняв мене, а я притулилася до нього, намагаючись запам'ятати шкіру мить. Чомусь у середині жевріла думка, що наша зустріч не триватиме довго. Що зовсім скоро він знову піде, залишивши мене чекати.
— Де ти була весь цей час? — запитав він, трохи відсторонившись. — Я шукав тебе. Приїжджав, питав, намагався знайти бодай щось, але ніхто не міг сказати, де ти.
— Мені потрібно було побути сам, — відповіла я. — Я втекла до старого замку. Там, на галявині, усе здавалося простим. Ніхто не ставив запитань, ніхто не вимагав від мене пояснення. Я просто хотіла трохи тиші.
Він невдоволено похітав голову, хоча в його погляді не було справжнього суду.
— Ти могла б попередити мене. Я вже почав думати про найгірше.
— Ти надто хвилюєшся.
— А ти надто легко зникаєш, — відповів він, і в кутиках його губи з'явилася усмішка.
Я засміялася й знову торкнулася його обличчя. Мені хотілося залишитися в цій миті якомога більше. Не думати про обов'язки, відстань чи причини, через які ми не могли бути разом зі стільки, скільки задоволені.
— Знаєш, — промовила я, дивлячись на нього, — іноді мені здається, що я можу впізнати тебе навіть із заплющеними очима.
Він уважно подівся на мене, і його усмішка стала якоюсь особливою.
— Ніколи не заплющую їх надовго.
Я не встигла запитати, що він мав на увазі, бо чоловік нахилився й торкнувся чолом мого чола. Ми стояли так кілька секунд, слухаючи шелест листя та далекий спів птахів. А потім він раптом узяв мене за руку й повів стежкою в бік озера.
Я охоче пішла за ним. Дорогою він розповідав щось про свою останню поїздку, про людей, з якими йому довелося зустрічатися, та про справи, які не дозволили залишитися тут більше. Я слухала, час від часу перепитувала й ловила себе на тому, що мені зовсім не важливо, про що саме він говорить. Мені просто подобався його голос.
Коли ми дісталися озера, сонце вже почало ховатися за верхівками дерев. Вода відбивала вечірнє небо, а легкий вітер здіймав на її поверхні дрібні хвилі. Я зняла взуття, залишене біля стежки, і поступила на вологу траву.
— Тільки не кажи, що знову збираєшся заходити у воду, — промовив він, спостерігаючи за мною.
Я обернулася й усміхнулася.
— А що, боїшся намочити свій шляхетний одяг?
— Більше хвилююся, що іншим повертатися до міста в мокрому камзолі.
— Тоді не відставай.
Я побігла до води, сміючись, а він лише похітав головою й рушивом. Холодна вода торкнулася моїх ступнів, і я мимоволі скрикнула, але відступати вже не збиралася. Нахилившись, зачерпнула долонями воду й бризнула в його бік.
— Ведано! — обурено вигукнув його, коли кілька крапель потрапили йому на обличчя.
— Що? Я нічого не робила!
— Звісно. Тоді, мабуть, це озеро вирішило напасти на мене.
Я засміялася так голосно, що сміх розлетівся над водою. Він зробив крок до мене, і я спробувала втекти, але далеко не просунулася. За мить його руки вже обіймали мене за талію, а я, не припиняючи сміятися, намагалася звільнитися.
— Спіймав, — тихо сказав він.
— Це ще нічого не означає.
— Невже?
Він нахилився ближче, і я на мить забула про все, що хотіла відповісти. Його затримався на моїх поглядах губах, а потім він обережно торкнувся чолом мого чола. Я відчула, як у середині розливається тепло, зовсім не схоже на те, що приносило сонце.
Ми ще довго не хочемо залишати озеро. Зрештою, вибравшись на берег, упали в густу траву й дивилися на небо, де вже почали з'являтися перші зорі. Він лежав поруч, поклавши одну руку під голову, а другою тримав мою долоню. Час від його часу пальці легенько торкалися моїх, і я щоразу повернулася до його погляду.
Я знав, що йому не належить до тих людей, які можуть просто залишити всі справи й оселитися тут. Він приїхав із далекого міста, де мав високе становище й чимало обов'язків. Його життя було зовсім іншим, і саме тому наші зустрічі траплялися так погано. Я ніколи не запитувала, чи міг би він усе змінити заробіть мене. Можливо, боялася почути відповідь. Та коли він був поруч, усі ці думки відступали, залишаючи місце лише для нас двох.
Я повернула голову й подивилась на нього. У місячному світі його риси здавалися м'якшими, а темне волосся розсипалося по траві. Він щось помітив у моєму погляді й усміхнувся.
— Про що задумалась?
— Про те, що ти знову скоро поїдеш.
Його усмішка повно згасла.
— Не сьогодні.
— Але скоро.
Він нічого не відповів, лише підніс мою руку до губ і залишив на ній нижній поцілунок. Саме тоді я помітила перстень на його пальці. Темно-червоний камінь у металевій оправі відбив місячне сяйво, і мені здалося, що я вже бачила його раніше. Не в цьому місці, не в цьому житті. Я затримала погляд на прикрасі, намагаючись зрозуміти, звідки мені знайома ця деталь.
— Щось не так? — запитав він.
Я похитала головою.
— Ні. Просто гарний перстень.
Він глянув на свою руку, а потім знову на мене.
— Ти вже бачила його.
Я здивовано підняла брови.
— Коли?
— Колись ти сама сказала, що він мені пасує.
Я хотіла запитати, коли саме це було, але слова застрягли в горлі. Дивне відчуття охопило мене: ніби між нами існувала ціла історія, яку я мала б пам'ятати, але чомусь не могла пригадати до кінця.
Він помітив мою задумливість і провів руку по моєму волоссю.
— Не шукай відповідей там, де їх поки немає, — тихо промовив він. — Просто побудь зі мною.
Я не стала сперечатися. Притулилася до його плеча й заплющила очі, дозволяючи собі повірити, що ця ніч триватиме вічно.
Та час невблаганно наближав момент прощання.
Коли ми підвелися, небо вже потемніло, а над озером стелився легкий туман. Я стояла навпроти нього, тримаючи його за руки, і зовсім не хотіла відпускати.
— Тобі вже час? — запитала, хоча й без того знала відповідь.
— Так. Мене чекають.
— Завжди хтось чекає на тебе там, — тихо зауважила я.
— А тут чекаєш ти. І повір, для мене це важливоше.
Я опустила погляд, намагаючись приховати смуток. Мені хотілося попросити його залишитися, але я знала, що не маю такого права. Натомість міцніше стиснула його долоню.
— Ми знову довго не побачимося.
— Я повернувся раніше, ніж ти думаєш.
— Ти завжди так кажеш.
Він усміхнувся, але цього разу в його очах було щось серйозне.
— Тоді повір мені ще раз. Я знаю спосіб частіше бути поруч. Не хочу, щоб наше життя складалося лише з коротких зустрічей і прощань.
Я підняла на нього очі. У цих словах виглядає обіцянка, яку він не збирався порушувати. Він притягнув мене до себе, обійнявши так міцно, що я почула його серцебиття.
— Бережи себе, Ведано.
— Ти теж.
Він відстороннився, ще раз торкнувся моєї щоки й рушив стежкою, що вела до лісу. Я залишилася стояти біля озера, спостерігаючи, як його стала зникає між деревами. Мені хотілося покликати його, побігти слідом, зупинити бодай на кілька хвилин, але я цього не зробила.
Я знала, що він повернеться.
Принаймні тоді я в це вірила.
Розплющивши очі, я кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. Наді мною була стеля власної спальні, крізь фіранки пробивалося ранкове світло, а поруч, згорнувшись клубочком, спокійно спав Меморі. Кіт ледь поворухнув вухом, коли я змінила положення, але навіть не розплющив очей.
Я повільно силу на ліжку й провела долонями по обличчю. Серце досі було швидше, ніж раніше, а відчуття його обіймів було настільки виразним, що я мимоволі торкнулася власного плеча.
Це був не звичайний сон.
Я пам'ятала кожну деталь: траву під ногами, прохолодну воду, його голос, усмішку й те, як він дивився на мене. Найдивніше — я пам'ятала своє почуття. Вони не здавалися вигаданими чи перебільшеними. Я справді сумувала за ним, справді чекала на його повернення й боялася кожного прощання.
Але чому?
Я ніколи не зустрічала цього чоловіка в такій одязі, не була в тому замку й не знала жодної людини на ім'я Ведана. І все ж це ім'я відлунювало в голові так, наче колись було моїм.
Я перевела погляд на вікно. Ранок обіцяв бути теплим, і сьогодні я могла нікуди не поспішати. Це був вихідний, тож я вирішила не мучити себе запитаннями, хоча найближчу годину. Підвелася, поправила ковдру, яку Меморі вже встиг зім'яти, і пішла на кухню. Там ще зберігався легкий аромат м'яти після вчорашнього чаювання.
Приготувавши собі сніданок, я довго сиділа біля вікна, намагаючись намагатися до звичного настрою. Та думки раз у раз повернулися до нічного сновидіння. Особливо до моменту, коли я побачила перстень. Темно-червоний камінь, знайома форма оправи… Я могла б заприсягтися, що вже бачила його насправді.
І раптом згадала Жадана Вейра.
Його перстень. Той самий, який я помічала під час наших зустрічей.
Я відклала чашку й насупилася. Збіг? Можливо. Але чому тоді уві сні я бачила саме його обличчя? Чому чула голос, який так легко впізнала б серед сотень інших? І звідки взялося це дивне відчуття близькості?
Зрештою, я вирішила трохи прогулятися. Ольга мала незаплановану робочу зустріч, тому домовлятися про спільну прогулянку не було сенсу. Я вдягнула легку сукню, взяла сумочку й вийшла з квартири.
На вулиці вже відчувалася прохолода кінця літа. Сонце не пекло, а лише лагідно торкалося шкіри, вітер ворушив волосся, а повітря пахло пожовклим листям і свіжою травою. Я неквапливо прямувала до парку, спостерігаючи за людьми, які проводили вихідний у своїх звичних справах.
Хтось вигулював собаку, діти бігали алеями, час від часу долинав сміх із дитячого майданчика. На лавках сиділи літні люди, про щось розмовляючи між собою. Здавалося, світ жив своїм звичайним життям, і тільки я нічого не могла діяти до власного.
Я наступила повільніше, ніж раніше, раз у раз згадуючи сон. Чим більше намагалася відволіктися, тим виразніше повернулися його образи. Галявина, озеро, темне волосся, теплі руки. І те неймовірне відчуття, що я нарешті зустріла людину, на яку дуже довго чекала.
Мені бракувало не самого чоловіка, адже я знала його лише зі сну. Мені бракувало того, якою я почувалася поруч із ним. Спокійною, щасливою, потрібною. У тому місці навіть звичайні речі здавалися хвилинами особливими, а кожна мала значення. Натомість теперішнього життя, яке ще вчора здавалося досить звичним і комфортним, раптом втратило частину своїх барв.
Я знайшла вільну лавку під розлогою кроною дерева й сила. Крізь листя виднілося блакитне небо, а легкий вітер час від часу приніс запах квітів із клубком неподалік.
Чому я сумую за тим, чого ніколи не мала? — подумала я.
Можливо, сни просто створюються досить реалістичні історії, що ми починаємо вірити в них навіть після пробудження. Але чому тоді деякі деталі збігалися з моїм справжнім життям? Чому обличчя чоловіка було таким знайомим? І найголовніше — чому ім'я Ведана досі не виходило з голови?
Я дістала телефон, щоб перевірити час, і помітила нове повідомлення.
На екрані висвітилося ім'я Жадана.
«Привіт. Є одна ідея. Може, сходимо разом у музей? Думаю, тобі буде цікаво».
Я перечитала повідомлення декілька разів. Пропозиція була звичайною, нічого особливого, але чомусь від неї в мене перехопило подих. Я знову назвала сон і мимоволі уявила чоловіка з темно-смарагдовим камзолом. Того, хто називав мене Веданою, хто обіймав так, ніби боявся втратити.
Тепер мені пропонував зустрітися з його сучасним двійником.
Я не знала, як правильно реагувати. Чи справді це просто дружнє запрошення? Чи він натякає на щось більше? І чи не надто багато значення я надаю звичайному відомленню лише через дивний сон?
Замість того, щоб відразу відповісти, я відкрила контакти й набрала Ольгу. Мабуть, думка її зараз була саме тим, що мені потрібно.
— Привіт, Олю. Я тебе не відволікаю? — запитала, щойно вона відповіла.
— Привіт! Ні, я вже закінчила зустріч, якраз збираюся додому. Щось трапилось? У тебе такий голос, ніби ти хочеш про щось запитати, але не знаєш, із чого почати.
Я тихо засміялася.
— Ти мене надто добре знаєш.
— Це точно. То що сталося?
Я ще раз глянула на повідомлення.
— Мені написав Жадан. Запропонував разом зійти в музей.
На другому кінці запала коротка пауза, а потім Ольга весело промовила:
— І що тут такого? Ти ж не збираєшся сказати, що відмовишся?
— Я не знаю. Просто не розумію, як це сприймати. Це побачення чи звичайна прогулянка?
— Маріє, ну ти серйозно? — засміялася подруга. — Чоловік сам запрошує провести тебе одночасно вихідний, пропонує сходити в музей і ще й пише особисто. На що це шо?
— Ти думаєш, він цікавий мною?
— А ти сама як думаєш?
Я замовкла. Ольга, здається, чекала на відповідь, але я не поспішала її давати.
— Він мені цікавий, — нарешті зізналася я. — Просто не хочу нічого вигадувати раніше часу.
— Тоді й не вигадуй. Просто погодься та подивися, як усе складеться. І, будь ласка, не шукайте прихованого змісту в кожному його слові. Іноді чоловіки справді просто хочуть запросити дівчину на побачення.
— Ти вмієш заспокоїти.
— Для цього й потрібні подруги. А тепер іди й відповідай, поки він не передумав.
Я усміхнулася.
— Добре, дякую тобі.
— Завжди будь ласка. І потім усе мені розкажеш!
Ми попрощалися, і я поклала телефон на колину. Після розмови з Ольгою вагань стало трохи менше, хоча хвилювання нікуди не зникло.
Я знову відкрила повідомлення. Кілька секунд дивилася на порожнє поле для відповіді, обмірковуючи слова, а потім вибрала:
«Добре, я зручна. Скажи, коли саме?»

Перечитала, переконалася, що нічого зайвого не написала, і натиснула «надіслати».
Усередині розлилося приємне тепло. Я відкинулася на спинку лавки й подивилася на небо, відчуваючи водночас радість і незрозуміле хвилювання.
Можливо, це буде просто цікава прогулянка. Можливо, початок чогось нового.
Та я ще не знала, що ця зустріч змусить мене поставити набагато більше запитань, ніж я могла собі уявити. Одне іноді минуле не залишається позаду. Воно просто чекає слушної миті, щоб нагадати про себе.