Перший контакт

Понеділок настав швидше, ніж я очікувала.
З самого ранку хвилювання сиділо під ребрами тугою, гарячою грудкою. Я прокинулася ще до будильника і довго лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Мем спала в мене на грудях — важка, гаряча, жива. її зазвичай муркотіння заспокоювало. Сьогодні не заспокоїло. У таксі пальці злегка тремтіли, коли я гортала нотатки. Я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся в одне й те саме речення і нічого не бачу. За вікном пливла рання Норвейра. Мокрі вулиці, люди з кавою, звичайне життя. А я їхала до людини, про яку майже нічого не знала. І саме це незнання чомусь найбільше збудовувало.
Будівля LIFE зустріла мене склом і холодним блиском. На прийомі дівчина швидко знайшла моє ім'я.
— Містер Вейр уже чекає. Я проведу вас.
Ліфт збільшив надто швидко. У вухах заклало. Коли двері роз'їхалися, попереду лежав довгий світлий коридор. За склом місто здавалося далеким і маленьким. У кінці коридору темніли масивні двері. Я зупинилася, зробила глибокий вдих і лише тоді увійшла.
Він сидів за столом із темного дерева.
Високий. широкоплечий. Густе хвилясте волосся до плечей. Коли він підняв голову, я зустрілася з темно-зеленими очима — спокійними, уважними, майже нестерпно проникливими. Таким чином, від яких хотілося відвести погляд і водночас було неможливо. На правій руці масивний перстень із темно-червоним каменем. Камінь на мить ніби вибрав світло з вікна і спалахнув середини.
— Маріє, — голос низький, глибокий, без найменшого поспіху. — Прошу.
Він сам підвівся і відсунув мені стілець. Коли простягнув руку, я мимоволі затримала погляд на персні. Пальці торкнулися його долоні. Тепло. Сухі. сильні. Щось у цю дотику пройшло глибше, ніж мало б. Ніби під шкірою хтось коротко й різко смикнув стару струну.
Я сила. Розгорнула блокнот. Голос спочатку трохи здригнувся, але швидко вирівнявся.. Питання, яке я готувала кілька днів, раптом здавалися пласкими й чужими. Він відповідав неквапливо. Говорив про Норвейру так, ніби місто не було для нього живим. Про предків, які лікували травами з покоління в покоління. Про бажання зберегти те, що світ уже майже забув. Я записувала, але де частіше ловила себе на тому, що просто слухаю. У його голосі було щось, що зачіпало глибше за зміст слів. Іноді він замовкав на секунду довше, і в ці паузі тиша стала майже фізичною. Щільною. Важкою.
Я намагалася не дивитися йому в очі занадто довго. Але кожен раз, коли все ж витягла погляд, він уже дивився на мене. Спокійно. Уважно. Без посмішки, але й без холоду. Ніби вивчав. Ніби вже щось знав.
Під час розмови в мене пересохло в горлі. Я кілька разів ловила себе на тому, що забуваю наступне питання. Пульс був десь у зап'ясті так виразно, що здавалося, він міг би його почути, якби захотів. Я злила себе за це. Це було лише інтерв'ю. Лише робота. Але тіло чомусь думало інакше.
Коли я закрила блокнот, він раптом сказав:
— Якщо не поспішаєте, можна показати клічку.
— Звичайно.
Екскурсія виявилася дивною і красивою. Скло, тепле дерево, живі рослини, легкий запах трав і чогось гіркувато-солодкого. У лабораторіях люди в білих халатах працюють майже без слів. Я поручилася із ним і відчувала, як цікавість змішується з чимось іншим — тонким, настирливим притяганням, від якого важко відвести погляд. Він рухався повно, певно. Коли нахилявся ближче, щоб щось пояснити, я ловила ледь відчутний запах його шкіри — чистий, з гірчинкою дерева і чимось темнішим.
Коли ми повернулися до кабінету, він налив мені каву. Саме тоді я ризикнула. Не знаю, навіщо. Можливо, щоб хоч трохи розрізати цю тягучу напругу між нами.
— А що у вас у підвали? Ви там часом не проводите експерименти над людьми?
На мить його темно-зелені очі стали абсолютно серйозними. Обличчя зробилося жорсткішим.
— Це конфіденційна інформація.
Серце впало різко, до самого шлунка. Я навіть затамувала подих. На секунду справді повірила.
А тоді він тихо, низько засміявся. Сміх вийшов глибоким, майже оксамитовим.
— Жартую.
Я видихнула так гучно, що сама засміялася, притискаючи долоню до грудей.
— Ви мене мало не вбили.
— Не думав, що ви так легко повірите, — відповів він, і в голосі з'явилося щось тепле. Майже інтимне. — Це навіть трохи комплімент.
Атмосфера змінилася. Офіційність розтанула. Він дивився уважно — не нав'язливо, але так, що я відчувала кожен свій рух. Коли ми прощалися біля чорного автомобіля, він сказав:
— Сподіваюся, до зустрічі, Маріє.
Слова прозвучали не як чемність. У них була вага. Обіцянка. Або попередження. Я сила в машину і ще довго дивилася у вікно, поки будівля не зникла. Руки все ще пам'ятали тепло його долоні. І я зловила себе на дивному, майже лякаючому бажанні — щоб він справді прийшов ще раз.
Увечері я сиділа вдома, а Мем важко влаштовувалася на колинах. Блокнот лежав розкритий. Я перенесла записи і дивувалася, наскільки легко йдуть слова. зазвичай після інтерв'ю доводилося довго витягувати з себе текст. Сьогодні він лився сам. Але думки раз по раз тікали від фактів. До темно-зелених очей. До персня, який ніби жив своїм життям. До того, як він засміявся — тихо, низько, ніби ділився чимось лише зі мною.
Я заплющила очі і спробувала зрозуміти, що саме в ньому так чипляє. Сила? Спокій? Відчуття, що за цією спокійною поверхнею ховається щось дуже старе і дуже небезпечне? Чи просто те, що він дивився на мене так, ніби вже бачив мене колись?
Наступного ранку телефон завибрував.
Жадан:
Фотограф вашої редакції забув у нас важливу папку. Можу привезти особисто.
Я кілька секунд дивилася на екран. Серце різко, зрадницьки стукнуло. Написала, що можна просто витягти кур'єра. Він відповів майже відразу:
Жадан:
Розумію. Але я наполягаю.
За кілька років він уже стояв біля мого столу. Серед звичного шуму редакції його присутність відчувалася надто чітко. Той самий темний одяг, спокійний погляд, перстень на руці. Люди мимоволі оберталися. Не тому, що він був голосним. Навпаки. Він був тихим. Але ця тиша чомусь зайнялася простир.
— Не очікувала побачити вас так швидко, — сказала я, підводячись. Голос вийшов рівняше, ніж я очікувала.
— Я ж казав, що привезу сам.
Ми обмінялися кількома короткими фразами. Коли він простягнув папку, наші пальці знову торкнулися. Коротко. Але цього було достатньо, щоб у середині знову щось стиснулося — глибоко, майже більше. Я підняла очі. Він уже дивився на мене. І в цьому погляді не було ніякої ділової ввічливості.
Ольга з'явилася майже відразу після того, як він пішов. Зачинила двері й багатозначно підняла брови.
— Так-так…
— Він просто привіз документи.
— Особисто. до тебе.
Я хотіла відмахнутися. Але слово застрягло в горлі. Бо я вже не була впевнена, що це «просто».
Ольга лише тихо усміхнулася.
— Придивися уважніше, Маріє. Іноді люди роблять значно більше, ніж говорять.
Вона пішла. Я відкрила папку й намагалася зосередитися на тексті.
Пальці все одно ледь тремтіли.
І я вже точно знала: ця історія тільки починалася.
Чоловік із темно-зеленими очима і старим перснем уже зайняв на своєму місці, від якого буде дуже важко відмовитися.