25 розділ

Пройшло багато часу. Телефон Насті задзвонив. Вона відповіла.

- Алло! Привіт мам.

- Привіт люба! Як ти?

- Нормально. В мене новини!

- Ухти, які?

- Я балотую свою партію на вибори в верховну раду!

- Ух! Яка ти в мене молодець! Антон! - Настя позвала до чоловіка.

- Як там тато? – спитала Віолетта.

- Майструє, як завжди. Змайстрував коника для Сашуньки. Ви коли в гості, до речі?

- Що там трапилося? - Антон вийшов із-за будинку.

- Віолка дзвонить. Вона балотується на вибори в верховну раду!

- Молодчинка моя. Дай но телефон, хочу почути мою принцесу. - Антон взяв телефон у Насті.

- Що я чую? Моя донечка буде депутатом верховної ради?

- Привіт, тату. - Віолка засміялася в трубку.

- А я завжди казав мамі, що ти у нас будеш велика людина! А там і президентом станеш!

- Ой не треба, тату. Ще б поки депутатом влізти, а те потом.

- Все в тебе вдасться! Ти у мене розумничка! А коли ж ви приїдете? Я вже хочу бачити свого внука!

- Так через пів години будемо! Назар ось-ось повинен приїхати за нами. Так що ставте чайник!

- Ой! Що ж ти так пізно дзвониш? Зрозуміло! Бабуся, став чайник, скоро внук приїде!

- Чого ж тільки зараз подзвонила? - забідкалася Настя та побігла до альтанки - Зараз поставлю.

- Ну то ми вас ждемо.

- Бувай татку!

- Бувай.

Віола стала депутатом верховної ради України, як казала колись ворожка, великою людиною. Вийшла заміж за Назара, гарного хлопця, що вчився з нею в університеті в Києві. В них народився синочок Саша. Двоє синів Насті і Антона відкрили невеличкий меблевий салон і успішно займалися ним. Довго холостякували, аж після тридцяти років женилися та народили діток. Самий найменший, Антон, вивчився на електрика та пішов працювати на завод. Довго зустрічався з дівчиною, аж потім женився і почав жити з нею. Антон після повернення більше не захотів водити автомобіль, не влаштувався на роботу,  почав працювати в інтернеті і знайшов собі хобі, став майстром по дереву. Настя продовжила працювати як і працювала. Ліля з Колею так і жили щасливо по сусідству з друзями, поженили всіх своїх дітей та насолоджувалися тихою старістю, бавлячись з внуками. Все було добре. Лише Інна осталася одна в самотності. Син так і не зміг простити її, іноді лише дзвонив їй сухо спитати як справи та розповідав деякі події у своїй сім'ї. Хоча її самотність скрашували внуки, що іноді приїжджали в гості та дзвонили їй.

- Ох же  і Віолка, як завжди! Швидка, спонтанна! Хоч би раніше попередила. - казала Настя швидко заколочуючи тісто на оладки. - Ох і доця.

Антон підійшов до неї, зупинив її руку та обійняв міцно.

- Що трапилось? - спитала Настя глянувши на нього.

- Я тебе дуже-дуже кохаю. - сказав він та поцілував її.

- І я тебе кохаю, але зараз я дуже спішу. Ось-ось діти приїдуть. Оладки треба хоч пожарити. - сказала Настя та продовжила колотити тісто.

- Ми ж с тобою таке життя прожили разом. Скрізь які випробування ми пройшли? І все ж ми не здалися і зараз ти колотиш тісто на оладки, я накриваю стіл в нашому рідному дворі. У нас четверо чудових дітей, поки що п'ять онуків. Ми дожили до старості в любові та злагоді. Що ще треба від життя? Я думаю, те що ми пройшли, воно варто того, що ми маємо зараз.

- Варто… сто відсотків варто… - сказала Настя пригорнувшись до коханого чоловіка.

На волоссі у Антона вже біліла сивина, а на лиці у Насті розсипалися зморшки. З горіху біля будинку опадало листя. Сонце вже зайшло за обрій. По повітрю роздався аромат свіжих оладок, що зготували руки люблячих матері та батька, які не здалися і вірили до останнього в своє щастя. І щастя запанувало в їх оселі назавжди. Тому що хто вірить — той має успіх!