Крізь випробування долі

12 розділ

Інна Володимирівна приїхала в лікарню зразу після дзвінка. Вона поговорила з головним лікарем:

  • Хто ви йому?
  • Я його мати!
  • Я ж все вже розказав його жінці, вашій невістці, я так розумію.
  • Вона дурна як пробка, угробить мені сина. Що та злидня може йому дати? Я його мати рідна, розкажіть мені все що треба. Я все оплачу, а в неї чим платить навряд чи є.
  • Ну я б не казав що навряд чи є, вона відразу ж оплатила все, що потрібно на три дні і сказала, що оплатить операцію і все що треба.
  • Квартиру продасть чи що?! Вони ж злидні, то мабуть вже щось заложила.
  • Так, а вони ж в домі живуть і прописані, а не в квартирі, ви не знали?
  • Не знаю! Вони ж зі мною не спілкуються! Не жалують мене зовсім. – мати розплакалася, - Був син як син, хороший, як ця появилася, так помінявся. Я їм і весілля зіграти хотіла, відказалися, сказали, що не таке як треба. Запрошувала в мене жити, я б же ж і готувала би і прибирала, так ні, не схотіли, збила з толку невістка сина. Так і на весілля не позвали, ще й не дзвонить син мені зовсім. Знаю, що внуки є в мене, а я їх і не бачила ні разу. Ой горе менііі! Один син в мене, та й того хоче відьма така загубить – мати розпиналася перед лікарем заливаючись сльозами.
  • Заспокойтеся, йдемо до мене в кабінет, я вам все розкажу.

Лікар повів її в кабінет, налив води з каплями валеріани. Розповів їй всю ситуацію та відправив додому. Вдома Інна, не поївши налила в бокал коньяку і сиділа на кухні в думках, поки не приговорила всю пляшку. Потім її осінило, вона придумала, як вирвати сина із рук ненависної невістки. Вона покупалася, лягла в постіль з чітко наміченим планом. Завтра вона вирішить питання з сином назавжди. Внуки? А що внуки? Вони ще малі, не розуміють нічого. Тим паче, скоріш всього вони нагуляні, вона ж злидня, а всі злидні шльондри і алкоголічки. Можливо та шльондра її Антона приворотом взяла. Хоча баба-ворожка сказала, що привороту там немає, вона ж то може і помилитись. Там однозначно є приворот. Так… є… по іншому ніяк. З цими думками Інна заснула.

Вранці Інна швидко пішла до лікаря. Вона пів години просиділа у нього в кабінеті. Тим часом в лікарню прийшли Настя з Лілею. Ліля пішла до Колі, а Настя до лікаря. Підійшовши до кабінету вона побачила як з дверей  виходить свекруха. З ангельським лицем мати мовила до Насті:

  • Здрастуй Насте. Яке горе, як ти себе почуваєш? Я ж собі місця не знаходжу, так серце болить за сина, за тебе і внуків.
  • Ви внуків то не бачили ні разу, вам то хоч цікаво як вони живуть? Хоч би подзвонили спитали, як ми!
  • Чого ж ти так Насте до мене? Я за вас тільки і думаю постійно. Що ж ви так мене не жалуєте? – свекруха скривила лице, як наче ось заплаче..
  • Боже… яка ви лицемірна…
  • Анастасія, ваша свекрова весь час тільки плаче і переживає за вас, а ви до неї так не красиво. Ви б з повагою більше. – сказав презирливо лікар.
  • Лікарю, ви навіть не знаєте її, а захищаєте.
  • Я бачу все і розумію. І все ж таки, що б там між вами не було, треба більше поваги до матері вашого чоловіка. – лицемірно сказав лікар.
  • Ясно… - сказала Настя. – Що ще від мене потрібно?
  • Нічого не потрібно, Інна Володимирівна все оплатила. Ви не переживайте, йдіть додому.
  • Коли я зможу побачити чоловіка?
  • Всьому свій час. Зараз до нього не можна. Бо він в реанімації. Може завтра чи післязавтра.
  • Добре, йому треба ще щось принести?
  • Все принесла мати, так що йдіть додому відпочивайте.

Настя поплелася додому. День тягнувся довго. І Ліля і Настя в’яло ходили по двору майже не розмовляючи. Потім як завжди забрали дітей з садочку, покормили їх та уклали спати. Настя лягла, але сон не йшов, на душі було не спокійно, вона крутилася в кроваті. Коло двох годин ночі Настя встала та вийшла на вулицю. Біля альтанки була така собі літня міні-кухня, там стояла електрична плитка та чайник, шафка з посудом. Влітку вся їжа готувалася тут, щоб далеко не ходити. Вона увімкнула чайник і засипала собі в чашку м’яти та ромашки, які висіли тут же пучками, сушилися. Зробивши чай, Настя сіла в альтанку та задумалася. «Хоч би все минулося, хоч би Антон вижив та виздоровів. Це ж треба такому трапитись. Ось недавно відгуляли весілля, потім з’явилися дітки, ось у них будинок, ось вже вони в достатку, все добре, все гарно і раз і аварія. Чому не може все бути гладко? Чому якщо є щастя, то і нещастя тут як тут? Гармонія? Все повинно бути контрастно? Та нащо Богу давати таке щастя людям, щоб його потім розрушити? А як не виживе? Господи!» На очах у Насті навернулись сльози. «Як же діти? Що я скажу їм?» Вона поплакала і знову поринула в думки. Тут вона підняла голову, а в 5 метрах від неї стоїть Антон. Вона підвелася з місця.

  • Антон… коханий… ти цілий…

Настя пішла до нього, але він мовчки вийшов за калитку. Вона прискорила рух, а вийшовши за ворота подивилася направо та наліво. Антон стояв метрів в десяти від неї біля високої сливи. Настя крикнула «Куди ти? Та пішла до нього, але він зайшов за дерево. Настя побігла, глянула за дерево, але там нікого не було. Вона обернулася, перед очами постало широке поле, обернулась ще раз, сливи рядом не було, лише поле. Вона стояла на стежці, що вела до якогось лісу, а на тій стежці знову на відстані стояв Антон. Вона пішла за ним, але він обернувся та пішов від неї. Вона побігла, але він теж побіг. «Антон! Зажди!» кричала Настя. Але Антон не реагував. Настя втомилася та перестала бігти, почала йти. Антон теж почав йти. Вони так дійшли до лісу, та пішли стежкою в ліс. Чим далі, тим ліс ставав густіший, такий що Настя ледь вспівала бачити Антона. Вона пробивалася крізь чащу. Антон мелькав перед нею, то пропадаючи то появляючись. Потім він пропав повністю, Настя запанікувала. Але ще пройшовши метрів п’ять вона вийшла на галявину. Тут була не дуже висока скала з якої падав водоспад. Вода в озері була прозора, така, що було видно риб, що там плавали та гладенькі камінці на дні з рідкими водоростями. Але там куди падала вода була воронка, аж чорна, затягуючи все, що туди потрапляло. Настя глянула вверх, на краю скали, звідкіль спадала вода, стояв Антон. Настя не вспіла нічого сказати, як Антон почав падати у прірву, головою вниз. На душі у Насті похололо. Вона з жахом бачила як Антон пірнув у прірву, прямо в чорну воронку. Настя закричала, закривши очі руками.

  • Настя! Настуся! Що з тобою? Настя!
  • Антон!?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше