Розділ 14. Крилате постукає диво в вікно.

Вставай уже лежню, справи не ждуть

День повниться світлом і див вже повно.

Ти серце своє відкрить не забудь

Сьогодні я фея неба в світанку

Я сонце покличу і небо протру,

Аби яскравіше було до сніданку.

Я радісних іскр міріади розсиплю,

Я посмішку з вітром відправлю до губ

Та що вже.. Змушу я землю

Курутитись

По тому шляху, що треба нам тут.

Я в згорток тугий запакую удачу

І прямо на ґанок тобі покладу,

І сто поцілунків туди на додачу,

І хмарою щастя тебе вкутаю.

Як просто буть феєю, коли ти кохана

Летіти пірʼіною й чарувать від душі

Як просто творити для тебе кохання,

Щоб знав ти, що небо немає межі.

Аня.

Як і передбачалося, ночувати у своєму номері мені не дозволили.  Але так як люкс шефа виявився двокімнатним, то браку простору чи сором'язливості не було.  Та й шеф прийшов набагато пізніше, ніж я.  Краєм вуха чула, що він із Ярославом збираються до сауни і може навіть не одні.

.  Ну що ж, з легкою парою, бос!

Вранці я прокинулася раніше, щоб швидко вискочити з номера, не зустрічаючи Владислава.  Натягнула джинси, в яких приїхала, светр, кросівки.  Захопила одразу зібрану сумку і, залишивши її у лоббі, спустилася на сніданок.  До виселення ще був час і в ресторані не було нікого, окрім мене.  Я замовила, вівсяну кашу з ягодами, тост з беконом, салат та каву.  Так, я віддаю перевагу ґрунтовному сніданку.  Упоравшись з їжею, вийшла на терасу з чашкою кави і дістала з маленької сумочки айкос.  Зробила ковток, затягнулася.

- Чому ти втекла?  - Почула я спокійний голос шефа позаду.

- Що б не заважати солодкому пробудженню.

- Воно було аж ніяк не солодким...

- я щиро вам співчуваю. - Відповіла не повертаючись.  Не знаю чому, що мене дряпала ревнощі.  Якщо він прийшов не один....Я звичайно не чула, сторонніх...кхм.. зітхання, але мені здається говорили, що в номерах, гарна шумоізоляція, а наші кімнати розділяла ще невелика вітальня.  Так що ..

- Аня, а ти пам'ятаєш, що я казав тобі?

- Що саме і за який період?  - І звідки в мене взялася ця виразка?

Влад придушив обурене зітхання.

- Буквально вчора.  Коли казав тобі не залишати без мене номер.

- І що, покараєте мене тепер?  - я посміхнулася.

- Ось і дізнаєшся скоро ... - відповів різко.  - Додому їдеш зі мною в машині.  І без розмов.  - викарбував і зник.

Боги!  Ну що я за дуринда така?  Завтра вибачусь... чи сьогодні?  Ну чого мені його ревнувати, навіть якщо він і прийшов з кимось?  Ну, хто я йому?

***************

У машині їхали мовчки.  Кожен був занурений у свої думки.  Я обмірковувала план вибачень і вкотре лаяла себе за балаканину.  Про що думав Владислав, я не знаю.  Але явно про щось неприємне, оскільки жовна на його вилицях ходуном ходили, а обплетення керма раз у раз поскрипувало від сильного стиску.

Ми виїхали на дуже гарну ділянку дороги, яку я відзначила ще дорогою сюди.  Зелене поле з квітами з одного боку і лісосмуги з іншого.

- Владиславе Михайловичу, ми можемо зупинитися не надовго?  - на свій страх і ризик, я вирішила перервати ту напругу, що колом висіла в салоні автомобіля.

-- Звісно.  Я сам хотів запропонувати.  - відповів шеф і почав знижувати швидкість, повертаючи на узбіччя біля краю красивого зеленого поля.

Ми вийшли з машини.  Я помітила, як на досить великій відстані від нас припаркувалися два позашляховики з його хлопцями, Грандиси, промчали ж повз нас у бік міста.

Владислав став спершись на капот позашляховика і просто засунув руки в кишені.  Я зробила пару кроків у бік поля і зірвала кілька блакитних квіточок, пару травинок, щоб перев'язати і з таким не хитрим букетиком повернулася до Владислава.  Я відчувала, що він дивиться на мене.  Думає про щось?  Ображений на мене за мою нестриманість?

Я зупинилася якраз навпроти нього і відганяючи боягузливі думки.

- Пробачте мені....шеф...я не повинна була так розмовляти з вами..- і простягаю йому міні-букетик на знак примирення.

Владислав ошелешено переводив погляд із мене на квіти, вистачає мене за простягнуту руку і різко притягує до себе.  Мить, і я опиняюся в кільці рук шефа, який з бурчанням занурює ніс у моє волосся.  Однією рукою він обіймає мене за спину, а пальцями другою, спускається від плеча до долоні, в якій стиснуті квіточки і я відчуваю, як він їх у мене забирає.  А я як ідіотка, стою уткнувшись у темно-синю футболку шефа та вдихаю найкращий аромат у світі.  Аромат справжнього чоловіка.  Ну, а про себе відзначила, що я в такій самій футболці.  Цікаво.

До моєї скроні торкнулися щось м'яке, дуже ніжне.  Це були його губи.

Я злякалася і відсторонилася, упираючись долоньками в його міцні груди.  Подивилася йому в очі і побачила там просто нескінченну ніжність, тепло, бажання.  ..

Але як же він схожий на Саньку .... і ця родимка ще ...

-- Можеш вважати, що ти прощена, Анечка - охриплим голосом промовив Владислав і почав притягувати мене ще ближче до себе і нахилятися сам.  Від його близькості, у мене почала паморочитися голова, а ноги стали ватяними і якби не його сильні руки, то безумовно впала б кудись у районі бампера, але він не дав мені впасти.  І я впевнена, що ніколи не дасть.

Я не зрозуміла в який момент, він заволодів моїми губами, але почула задоволений рик, коли мій язик зажив окремим від мене життям і з захватом відповідав на всі ласки, що дарував мені в цей момент шеф.  Його руки опустилися на мою попу і несильно стиснули її, притискаючи до себе ще ближче.  Я взагалі-то дівчинка доросла і знаю, що у чоловіків у штанах, але мені чомусь стало ніяково, що викликаю у чоловіка таку реакцію на себе.  Спробувала відійти, та куди там!  Мене так стиснули, що дух перехопило.  А як же з ним чарівно цілуватися... я перебирала пальцями його жорстке волосся, гладила його шию і спускалася пальчиками на його груди.  Він же зручно примостився біля капота, а мене влаштував поміж своїх широко розставлених ніг.