Анна.
Нове життя. Нова робота. Стара квартира.
Я стільки років танцювала під чужу дудку, що вже просто не розуміла, як можна інакше.
Я дуже змінилася. Змінила собі насамперед.
Все більше хотілося зникнути. Стати непомітною. Сірою мишею, тінню, невидимкою.
Після того, як я пішла від Ігоря зі своїм нехитрим скарбом, мені довелося звільнитися з посади менеджера з продажу. Причина була простою. Це була одна з дрібних фірм, яка підпорядковувалась головному офісу, де панував мій колишній. Запитайте, чому він не влаштував мене на більш пристойну посаду? Та тому що..: "мишка, ну подумай, де ти, а де фахівці мого рівня?! Твій інститут це так, фікція. Диплом - підставка під чашку". І я взяла на віру. Повірила сама в те, що я бездарність, яка не заслуговує на краще.
******************
Скляні двері офісної будівлі в глибині Борщагівки (мікрорайон Києва) вселяли якесь дивний трепет. Відчуття було, що зробивши крок усередину, щось станеться. Ну, як мінімум, мене приймуть на роботу. У моєму віці і з моїм мізерним досвідом роботи у сподіватися на золоті гори не доводиться, але жити за щось треба.
Поки я стояла і копалася в собі, двері відчинилися на мене вилетів справжній вихор. Він був одягнений у об'ємну яскраво-блакитну куртку, на голову був накинутий капюшон, так що обличчя я не бачила. І швидше за все, він мене теж не бачив, бо знатно штовхнув мене в плече, що я мало не сіла в калюжу прямо там.
- Чорт, Яр. - кричав на когось чоловік, здається, він говорив по гарнітурі. Я обернулася і хотіла вже щось сказати хаму, як раптом під'їхав великий страшний джип і я тільки-но почула уривок фрази, перед тим як хлопець стрибнув на заднє сидіння. - ...і ти шукатимеш мені секретарку, поки я буду у від'їзді.
Цікаво, яких секретарок, він має на увазі? Тих що "чай-каву, потанцюємо"?
Ну, чого гадати, піду сама дізнаюсь. Хоч я і не на секретаря претендую.
Всередині суворий охоронець взяв мої дані, перевірив паспорт, уточнив телефоном інформацію про моє прибуття, видав електронну перепустку і нарешті я потрапила до ліфтів. Інший охоронець зміряв мене вивчаючим поглядом і хмикнув, явно відзначаючи про себе щось.
Так, не модель. Закритий одяг, довгі спідниці, мішкуваті светри, гордо іменовані - оверсайз, чоловічі светри та сорочки, що приховують мою фігуру, окуляри на носі стали моїми постійними помічниками вже багато років. Похмуро, сумно і сіро. Хоча одна подруга сказала, що це модний стиль норм-кор чи мінімалізм, чи-то пак все разом... Ну що ж, втішатиму себе цим. Але насправді мені так комфортно. Не люблю колись розглядають моє тіло. Та й сама давно не витріщаюся в дзеркало.
Поки чекала ліфт, згадалася розмова з Леркою кілька років тому.
- Навіщо ти ходиш у спортзал, якщо все одно не носиш відкритий одяг? Який сенс качати прес і нікому не показувати?
– я це роблю для себе та свого здоров'я. Не більше того. Мені байдуже, що інші не знають, скільки в мене кубиків на животі. Це я знаю. І я кайфую від цього знання.
- Але ж ніхто не підтвердить?
- Я нічого нікому не повинна доводити. "
Ось і зараз. Я винна тільки собі, нікому більше.
Двері ліфта відчинилися і я зробила крок всередину. Вже в двері, що зачинялися, різко влетів великий чоловік, мало не завалившись на мене.
- вибачте... - захекано сказав він, спираючись руками на коліна. - четвертий натисніть, будь ласка.
Я кивнула і натиснула потрібну кнопку, тим більше що мені по дорозі, так би мовити.
Ліфт зачинив свої двері, проїхав пару метрів і сіпнувся.
Світло сигнал і згас.
- от срань.. - вилаялася я. Думала тихо, але збоку почувся здавлений смішок.
- а на вигляд така інтелігентна...- промовив мій попутник.
- не все те золото, шо блищить...- буркнула я у відповідь. Кудись різко зникла моя стриманість. Мене злило те, що я можу спізнитися на співбесіду і втратити можливість влаштуватися на роботу. Мені хотілося саме сюди. Не далеко від дому, я навіть сказала б у пішій доступності. Це суттєво заощадило б мені час і витрати на транспорт, тим більше, що за вимогами я їм якраз підходила.
- чорт... зв'язку немає... - вигукнув чоловік поруч. Світло погасло, очі звикли до темряви і я могла розглянути тільки його силует.
- може натиснути кнопку аварійної служби? Вона працює? - запропонувала я.
- Я зв'яжуся по рації. - Було мені короткою відповіддю. Декілька шиплячих звуків і ... - Дімон. Я у третьому ліфті. Зі мною дівчина, двадцять п'ять-тридцять років. - Гля який уважний. - Як вас звуть і куди прямуєте? - схоже звернулися до мене.
- Кравцова Ганна. Відділ кадрів. Співбесіда. - відповіла я.
- Все чув? Попередь їх і виріши вже щось із цим ліфтом! Ну втретє за тиждень? Мені сюди подушку вже може принести? - я не втрималася і спробувала тихо посміхнутися, але натомість вирвався смішок.
Не те що я боялася темряви, але в тісному приміщенні, так би мовити в підвішеному стані, та ще й з незнайомим (та хоч би і зі знайомим) чоловіком наодинці, мені м'яко кажучи було некомфортно. Я трохи зіщулилася, але не від страху.. не знаю чому, але попутника я не боялася. Ну, справді, що він мені зробить? У ліфті?
- Не треба здригатися. Я нічого вам не зроблю, якщо ви не становите небезпеки. - ніби прочитав мої думки хлопець.
- Звідки ви знаєте, я представляю небезпеку, чи ні? - Вирішила уточнити я. Дивно, але якби ситуація була при світлі дня, я б не наважилася розкрити рота. А тут, як зірвався якийсь важіль.
- Як мінімум, у вас незручний одяг. Вузька довга спідниця, не сприяє тому, що ви ховали зброю під гумкою панчох. Вузька папка замість сумки? Наважуюсь припустити, що ви живете недалеко і тому взяли з собою, тільки свої документи для оформлення на роботу. Під вашою шкірянкою тільки водолазка, кобура туди не поміститься суто фізично. - і знову я здивувалася його спостережливості. -- Не дивуйтесь. Помічати деталі - це моя робота. І якщо ви влаштужтесь, ми будемо тісно співпрацювати. Тут навіть кур'єри, що приходять, проходять мою службу безпеки. - я подумки кивнула. Ага. Значить, він тут головний захисник. Візьмемо на замітку.
#993 в Жіночий роман
#3658 в Любовні романи
#1699 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 02.07.2022