СЕРІЯ 25 ВЕСНА... І СПРАВИ ГОРОДНІ

Весна в селі починається не тоді, коли  сніг тане і проліски  квітнуть. Значно раніше. У середині лютого ще сусідка зайшла занести  яйця, я забула забрати.  Глянула своїм орлиним поглядом  на пусті підвіконня. Кімнатні квіти не беруться до уваги. І аж зойкнула:

-         А що, перець ще не  сіяла?  - це прозвучало як  обвинувачення у найбільшому злочині.

-         Де? – аж пересохло у роті. Лютий на дворі, кучугури снігу.

-         Так на підвіконні. Розсаду. Він довго росте. Треба посіяти.

-         А насіння де купити?

-         Та я тобі принесу. У мене повно. Тобі жовтий чи червоний? Солодкий болгарський чи гіркого мо трохи хочеш?

-         Та солодкий краще.

Принесла. Я посіяла.  Дні йдуть, а воно не лізе та розсада. Я ще сійнула, мені ж не шкода, багацько наділили.

Дивлюсь, а виперлося і те, і що через тиждень посіяла. Густо, аж страх.

Питаю у сусідки:

-         Що робити?

-         Пікірувати, - і провела майстер-клас, як це робити.

-         Два дні колупалася з тим перцем. Пів городу  потім перцем засадила.

Село — це коли ти весь рік адекватна, сучасна людина, але як тільки сонечко пригріває в квітні, у тобі прокидається генетичний код, який кричить: «Земля пустує! Гріх! Бігом щось сади»

І все. Система дала збій. Ти вже не керуєш своїм життям, твоїм життям керує розсада на підвіконні, яка дивиться на тебе з таким докором, ніби ти їй особисто винна гроші. А ти їй винна життя.

А починається все з маленьких рослинок - розсади. Це такий щорічний ритуал. Сусідка мене теж так обдурила:

— Цього року  посадиш суто символічно! — авторитетно заявила. — Отак дві грядки зелені, п'ять кущів помідорів і все.  Ти ще не втягнулася навколо того кланятися, та й навіщо воно тобі? Все в магазині купиш.

Я стояла, наївна, раділа, малювала у голові плани на літо: шезлонг, кава на терасі, книжечка… Ага, розкатала губу.

Трохи поспойлерю, щоб ви не думали, що я в рай потрапила. Настали перші вихідні травня.  Я приїхала з райцентру, за розсадою ранніх помідорів їздила, а  у мене  за хатою… трактор переорав пів гектара. Навіть ту стежку, якою я до школи ходила, теж переорав, бо «чого землі гуляти».

— Тітко, ви ж казали суто символічно?! — в очах паніка.

— Ну так це і є символічно! — щиро здивувалася  сусідка. — Тут трошки картопельки, тут бурячок. Тобі ж зимою борщу захочеться? А не захочеш морочитися – посієш кукурудзу. Її раз прополов – і нехай росте собі. Тобі не треба буде, продаси, у кого птиця є. Чи ти китайську хімію з супермаркету їсти будеш? І взагалі, не бурчи, іди бери маркер, будемо рядки мітити.

І  я пішла. І мітила. Бо проти системи не попреш. І тут починається другий етап — «Школа виживання та ландшафтного дизайну».

Кожен рядок — це стратегічний об'єкт. Не дай Боже ти криво провела лінію.

— Ну куди ти копаєш? Куди? Воно ж криве, як турецька шабля! — кричить  Тамерлан з іншого кінця городу. — Сусіди сміятися будуть! Скажуть, що в хаті сліпі живуть!

—  А яка різниця картоплі, криво чи рівно? Вона під землею росте!

— Картоплі байдуже, а людям ні! Рий рівно, кажу тобі! Бо що робиться на городі усім видно.

А сапання? Це ж взагалі окрема релігія. На городі діє золоте правило: бур'ян росте зі швидкістю світла, а ти рухаєшся зі швидкістю пораненого равлика. Тільки ти закінчила останній рядок, витерла піт із чола, повертаєш голову назад… а перший рядок уже знову махає тобі зеленими лопухами і каже: «Привіт, сонечко, скучила?»

І от стоїш ти посеред липня. На календарі відпустка. Спека +35. Нормальні люди на озерах, на морі, ну або хоча б під кондиціонером. А ти стоїш у позі букви «Г», на голові хустка зав'язана так, що видно тільки очі, на ногах якісь старі капці, з яких постійно витрушуєш землю. Комарі й ґедзі вже не просто тебе кусають, вони на тобі святкують чиєсь весілля.

Спина вже не просто болить, вона вийшла з чату. Руки такого кольору, ніби ти ними вугілля розвантажувала, а під нігтями — чорнозем вищого ґатунку, який не змивається жодним милом світу. Хімія безсила проти якісного чорнозему.

І в цей момент у голові тільки одна думка: «Навіщо? Ну навіщо мені цей фітнес? Я ж можу купити цей кілограм огірків  і жити щасливо!»

А  сусідка вже репетує:

— Єво, ти нормальна? А йди-но сюди, кабачки треба збирати! Переростуть, то лише свиням згодяться.

— Та куди їх збирати, у мене їх уже три відра в погребі стоїть, я їх скоро сирими їсти буду! Свиней нема.

— Ото ж і біда, що нема. Не тринди, збирай, сусідам віддаси, бо у них цього року не вродили!

Це ж класика сільського колообігу кабачків у природі! Спочатку всі садять їх як ненормальні, потім не знають, куди подіти, і починають підкидати один одному під двері, як незаконнонароджених дітей.

Важка праця на землі: сади, поливай, прополюй, ганяй жуків, чекаєш, доки дозріє.  Але ти береш той помідор, кусаєш його… і в цей момент уся твоя злість, усе це бурчання про «навіщо воно треба» кудись зникає. Бо цей смак — його ж не купиш ні в одному супермаркеті світу. Це смак, який повертає тебе в дитинство, коли везли до  прабаби в село на все літо. Замість табору. На оздоровлення. Бо цілий день під сонцем на всьому екологічно чистому, природному серед качок і гусей. І прабаба у свої дев’яносто  така енергійна, що завидки беруть, де і чим підзаряджалася. Певно, від землі.

Село — це про терапію душі. Про те, як земля забирає весь твій міський стрес, весь той негатив, і натомість дає щось дуже просте і дуже справжнє.

Це про любов, яка не вміє говорити гарними словами, але вміє сапати, поливати і збирати жуків.

Так от повернемося до весни. Весна у лісі – то казка.

— Єво, прокидайся! Ведмеді у сплячці не так міцно дрихнуть, як ти! — Тамерлан залетів до спальні, — Там таке робиться! Там гарно! Ходім покажу.

Він це говорив і тиждень назад. Тоді я виповзла на ґанок. Ліс після теплого дощу за ніч перетворився на декорації до фільму про ельфів. Сніг ще тримався де-не-де по ярах, але з-під нього вже щосили лізли підсніжники. Вони виглядали такими тендітними.  Надибали джмелика раннього, що занурився у квіточку. Ми їх фоткали. І зверху, і збоку.  Лісова фотосесія джмелика. Чи мріяв він, простий джмелик про таку честь?