1.

Я – невдаха. І інколи мені здається, що це моє друге ім’я. і якщо вам таки цікаво, в чому виражається моя невдачливість – я розповім… 

По-перше, я брюнетка. Можливо, ви скажете – це ж клас! Чорне волосся, карі очі і все таке! Але ні! Якщо ти брюнет, то ти належиш до вісімдесяти відсотків населення Землі дуже схожих на тебе… Індуси, китайці, мексиканці, араби – начисто темноволосі нації. Можливо тому я й ніколи не відчувала себе особливою, от, як Соня – в неї яскраво рижа шевелюра натурального волосся і хлопці завжди ним захоплюються, чи блондинка Оллі. Куди мені! 

А ще я товста. Принаймні так мені здається щоразу, коли Соня приміряє чергову сукню сорок другого розміру, а я думаю, чи витримає блискавка, коли я намагаюсь застебнути свою. Для дев’ятнадцяти років і росту в метр шістдесят – шістдесят п’ять кілограмів – це жах. Мої подруги проти мене моделі. Не те, щоб я поважала анорексичних дівчат, та трошки схуднути мені б не заважало. Та вічна депресія і її заїдання не дозволяє цього зробити. 

Ми жили у Дніпропетровську, та одного разу наш будинок знищила пожежа і нам довелося поїхати жити туди де було місце – до татової мами, що живе в Рожищі. Моя мама врешті не витримала лихої долі, української мови та «бандєровцов» і кинула нас з татом. Де вона, я не знаю вже останні дванадцять років. Можливо, її немає в живих. 

А зараз я живу в гуртожитку. Його, як і моє навчання, оплачує тато, він на роботі в Німеччині і приїздить тільки влітку, на місяць, коли в мене канікули. Останнім часом ми стали трохи чужими. Я відучилась в гімназії в Луцьку, і цей період з мого життя він теж пропустив. Радує лише те, що він не кинув мене остаточно, як і маман. І, що я більше схожа на нього. Не хочу бути, як вона. 

З Сонею ми подружились у школі, а з Оллі в універі. Та вони врешті стали дружити більше одна з одною, ніж зі мною. Я частенько відчувала себе третьою зайвою. А тепер вони щасливі – Соня зустрічається з Костею, а Оллі з Адріаном. 

Адріан… Був період, коли ми зустрічались. І чесно кажучи, очікувала від нього того ж, що й від інших. Та він здивував. А врешті, попросив розстатись, бо він кохає іншу. І цією іншою була Олівія. 

З однієї сторони я була рада за подругу. З іншої мені було гірко самій – я нікому не потрібна. Куди мені до красуні Оллі чи до її талантів. Я так і не знайшла в собі нічого особливого. Принаймні такого, що можна показати людям і отримати у відповідь захоплене «вау» 

Інколи мені здається, що я не вмію нічого. Може, це ефект самозванця? Чула десь про таке. Ти ніби граєш роль, яка не твоя. 

Що там, я навіть вчуся поганенько. 

Минулу сесію я мало не завалила. Та все закінчилось і я поїхала в село. Тато сказав, що через погану успішність мене покарано – ніяких морів, таборів і подібного, сиджу вдома. Тож друзів я побачу тільки у вересні. 

Про мої нещастя можна розповідати годинами і днями, адже я згадала тільки актуальні. А скільки їх було в дитинстві, коли мене дражнили, різали рюкзак чи псували форму. Одного разу навіть виваляли у багнюці. Я була просто мішком для биття і здається досі ним лишаюсь. Здається, в мене немає характеру. Хтось інший вже б відчайдушно бився за своє місце під сонцем, але в мене просто дерев’яніє горло. 

І скільки б я не дивилась фільмів де головна героїня впевнена в собі і їй так легко все вдається, в мене такого ніколи не було. Чесно! 

Якось я записалась у спортзал, мріяла схуднути. Та коли прийшла туди, мене засміяли – чого така жирна корова тут ходить, попастись вирішила, чи що? Всі мої перші і останні дві хвилини на біговій доріжці я мужньо терпіла, але цим все і закінчилось. А ще піцою мега з доставкою в гуртожиток. Тоді я не поділилась ні з ким, зажовувала гіркі сльози, давлячись шматками, ніби це була не піца, а моє власне серце. 

Найгірше, я ніколи не розповідала про такі ляпи подругам, мені було страшенно соромно за них і я думала, що вони не захочуть після цього зі мною спілкуватись. 

Неприємністю сьогоднішнього дня було те, що на горищі проломилися дошки і я звалилася вниз, прямо на ящики з цибулею. Мало не проломила ребра, але рентген показав, що все добре. Та спина так і залишилась в синяках. 

- Вас врятувало те, що ящики стояли рівномірно, ну і жирок… 

Навряд чи лікар планував мене ображати, це скоріше був комплімент моєму жирку. Хоч чимось він корисний. 

Кажуть, що він має гріти взимку – нісенітниця! Я мерзну страшенно і кутаюсь під курткою ще в три светри, а під штани дві пари теплих колгот одягаю. Взимку я виглядаю ще товстіше. 

І тепер сидячи в татовому авто я мрію – швидше б навчання. Мене там звичайно попустять, я знову нічого не зрозумію і не зможу через це вивчити, хтось наступить мені на ногу, а хтось викине томатний соус на нове рожеве плаття та там все одно веселіше. 

- Я хочу, щоб все змінилось на краще… Сама змінитися… - шепочу вітру у відкрите вікно татового джипа. 

- Ти щось казала? – Перепитує він, різко звертаючи. 

- Та ні. Все окей. 

Навряд чи місцевий вітер має повноваження міняти щось. От вітри на морі, в горах чи степу – інша справа, думаю собі я. 

- Кріс. Нам варто серйозно поговорити. 

- Що таке, татку? 

- Після навчання тут, на п’ятий курс я забираю тебе в Німеччину. 

- А як же бабуся? – Що він так вчинить я вже здогадувалась, тільки за стареньку лячно. 

- Навряд вона захоче їхати, та я спробую. Або ж, наймемо їй доглядальницю і будемо приїздити, і вона до нас. 

- Татку, ти забуваєш, що  твій дід помер в концтаборі. Те, що ти працюєш на них – для неї вже удар. 

- Зараз все не так… 

- Це ми з тобою знаємо. Але і ти знаєш, що газировка найсмачніша саме в дитинстві. І так само старі спогади – основа для світогляду. Ти й не уявляєш, як вона кожен раз сердиться, коли ти їдеш. 

- Та уявляю. Тільки працюй я тут на такій же роботі, то не зміг би водночас навчати тебе, утримувати її і самому якось жити. І, Кріс, ти ж не образишся, я познайомився там з однією хорошою жінкою, – він запнувся.