Глава сімнадцята. Дві смертельні битви

Шрам дав нам направлення на практику, щоб віддали журбалінському голові Феодору Зайцю. Він зміряв нас із Германом кілька разів презирливими поглядами, вичитав за розпусту в гуртожитку, а потім велів забиратися. Професорка Грехем побажала удачі і сказала, щоб я надсилала флаями або птахами щотижневі звіти про практику. А також, щоб не соромилася питати, якщо щось не знаю. Вона по-материнськи обійняла мене на прощання і, глянувши на Герку, сказала, що я в надійних руках.

Ми стояли в черзі в касу, яка рухалася мов равлик. Працювало всього одне віконце. Більшість народу нервувала і лаялася: касир спочатку записував кожного в книгу, а після видавав іменний квиток.

– Ми так до завтрашнього ранку простоїмо, – Герман похмуро кивнув у бік віконця.

– Ось ви де! – почувся за спинами знайомий голос. Василь!

– Як ти нас знайшов? – замість привітання запитав Герман.

– В академії сказали, що ви поїхали до Журбалінки. А раз ввели нові порядки, значить, ви стирчите в черзі. – Колишній детектив зазирнув у мої вічі: – Вікк мститься тобі через матір?

– Якби я знала, чому він так розлютився, то, скоріше за все, сиділа б на парах і записувала лекцію. – От чує мій веснянкуватий ніс, що добром це не скінчиться. Щось та й трапиться.

– А я думав, що ти з усіма рвонув.

– Хотів, – зізнався Вася, – але, коли побачив, що вас немає, вирішив залишитися. Як відчував.

– Чим до Журбалінки добиратися?

– Драконом, грифонами далеченько.

– З тим успіхом, як грабують диліжанси, краще вже летіти дракон-джетом. Безпечніше. Та й дракон спалить до Маруни будь-якого пернатого, чи то птаха, чи то грифона, – зауважила я.

– Ні, Руто, ти явно помилилася факультетом, – Василь променисто усміхнувся. – Переводься наступного року до Лікраніеля. Відкриєте потім приватну практику, дивись, і я вам на щось стану у пригоді.

– Подайте бідному сліпому! – пролунало в натовпі.

Я краєм ока помітила, як натовп розходиться, звільняючи комусь шлях.

– Подайте бідному сліпому, який втратив зір у битві з нечистю! – дзвінкий хлопчачий голос різко виділявся в гулі натовпу.

Розштовхуючи всіх, до каси пробирався хлопчисько в лахмітті, а слідом, поклавши йому руку на плече, йшов чоловік у темних окулярах. У другій руці він тримав кашкет, у який кидали дрібні гроші жалісливі. Найчастіше – жінки. Я придивилася! Мурчики-тужурчики, як каже Лік! Та це ж старі знайомі! А говорили, що банду Врадамара пов’язали. Але якщо Красунчик на волі, то чому і цим не бути?

– Васю, – дуже тихо, щоб не привернути уваги сторонніх, прошепотіла я і поманила його пальцем. Вася схилився до мене, як і Герман. – Малий хлопець – Клоп, той самий злодій, який намагався мене обікрасти, коли я тільки приїхала до Ситова. Він поцупив бабусин зошит. А другого – не знаю. Але те, що вони поплічники, до Горпини не ходи. Може, це той самий третій, про якого ти розповідав?

Василь уважно простежив за злодіями, які йшли в саму гущавину народу. І не дивно: у натовпі поцупити гаманець чи щось іще набагато простіше. А хто подумає щось погане на колишнього вояку-мага? В очах сотень жителів країни, він герой.

– Зараз повернуся, – пообіцяв Вася і розчинився у натовпі.

А в цей час біля каси почалася лайка. Комусь дали не той квиток, який просили, касир навідріз відмовлявся міняти, стверджуючи, що пасажир купив саме цей. Тут же набігли роззяви.

– Дивись, – штовхнув ліктем Герман.

Я простежила за його поглядом. Клоп і «сліпий» зрізали з паска гаманець у мужичка, що зазівався. Той впав просто у кишеню «сліпому». Але сьогодні явно не їхній день: щойно вони вибралися з натовпу ближче до дороги, їх схопив поліцейський патруль. Хлопчисько хотів утекти, але нічого не вийшло.

До нас знову пробрався Вася.

– Вибач, забув птахів купити, доводиться штовхатися. Ходімо звідси.

– Але нам потрібно потрапити до Журбалінки до завтрашнього ранку, – Герман підхопив наші сумки й закинув на плечі.

– Потрапите, – загадково посміхнувся Вася.

– А ну, акуратніше! – пролунало збоку.

– Розмахався! – підтримав другий голос.

Гера підштовхнув мене вперед, а сам ішов позаду, відгороджуючи від натовпу. Вийшовши на вулицю, ми зупинилися.

– За мною, – скомандував Вася і ми рушили за ним.

Пірнувши в тісний провулок, колишній детектив звернув ліворуч, і ми опинилися в глухому куті, наприкінці якого маячила знайома постать напіворка.

– Ойхільде! – я зраділа зустрічі як дитина. – Ти Кхибру бачив? Як вона? Їй краще? – я засипала його запитаннями. – Може, їй щось потрібно було захопити й передати тобою?

Напіворк підняв руки, бідолаха не очікував такого натиску.

– З нею та її батьком усе гаразд. Сама побачиш.

– А вона що, у Журбалінці? – здивувався Гера.

– Це нестерпне дівчисько сказало, що ніколи мене не пробачить, якщо я не заберу її з собою.