Глава п'ятнадцята. Славетна вісімка і Шафран

Сказати, що ми були розчавлені – це не сказати нічого. Ми сиділи в тітчиній таверні й мовчали вже понад годину. Ні в кого в голові не вкладалося те, що сталося в грифон-диліжансі. Посеред столу стояла страва з кузлерськими курчатами і нарізаною індичкою, але до них ніхто не доторкнувся. Ойхільд видудлив третій глечик вина, а хміль його все не брав. Хлопці сиділи зажурені. Альг із Лікраніелем дрібними ковтками теж пили вино. У двері поскреблися і до нас у кімнату увірвався Єрошка з трьома малюнками. Його худенький торс був туго стягнутий шкіряним корсетом, у якому, здавалося, важко дихати. Поверх корсета вдягнута вільна сорочка. У мене серце стиснулося від болю за брата, хоча й знала, що все буде добре.

– Руто! – заскочив до мене на руки братик. – А чому ви нічого не їсте? Несмачно? Так я зараз до кухарів збігаю і прочухана їм дам.

Я сумно усміхнулася.

– Ми обов’язково поїмо, – потім подивилася на принишклих хлопців і голосно, з натиском сказала: – Ми обов’язково повечеряємо. Ніхто нічого викидати не буде. Ти з нами, Єрошко?

– А можна? – в оченятах скакали веселі бісики.

– Звичайно, – замість мене відповів Герман і взяв ще один стілець. Він поставив його між мною і собою. – Сідай, їж, що хочеш.

Я розкуйовдила його неслухняне волосся, а він широко усміхнувся. Брат сів поруч і потягнувся до курчати. Я поклала у тарілку ніжку і підсунула йому. І вичікувально подивилася на інших. Неохоче всі потягнулися за їжею. За кілька хвилин хлопці їли. Усі, крім Ойхільда.

– А ти чому не їси? – Єрошка облизав пальці й захоплено розглядав напіворка. – Несмачно? Чи ти м’яса не їси?

– Чому не їм? – у голосі Ойхільда прозвучали нотки здивування.

Єрошка знизав плечима.

– У нас нещодавно дві оркині зупинялися, то вони сказали, що не їдять м’яса. Зараз це модно. Але це ж не сукня і не штани, як це може бути модно?

Єрошка розрядив обстановку, хлопці усміхнулися. А на край чарки сів Шафран.

– Це вони нове віяння, у дріад перейняли, – діловито зауважив клоп.

– Ось зуби посипляться, будуть нові вставляти й усім локшину на вуха вішати, що це так модно, – прихнув Ойх.

Єрошка навіть їсти перестав.

– Як це посипляться? У них молочні досі, чи що?

Ойхільд придушив усмішку.

– Ні, малюк, просто оркам без м’яса ніяк не можна. Де сили брати для сутички? В огірках і кропі? І наші жінки сильні, щоб могли виносити й народити здорових дітей… – В останніх словах напіворка прозвучало стільки гіркоти й розчарування, що навіть Єрошка помітив, але промовчав, з цікавістю спостерігаючи за ним.

Я розглядала малюнки. На одному – на вершині пагорба стояв міцний широкоплечий старий у балахоні, з-під якого виднілися добротні чоботи, прикрашені рунами. Старий, вочевидь маг, але тримав в одній руці меч: дивна сталь, що відливає синявою, вкрита яскравими золотистими й сріблястими візерунками. А в іншій – палав на долоні вогонь. Не такий, як закликають хлопці, спіральний, а натуральний вогонь, як у багатті. Я придивилася, на магові надітий амулет – восьмикутна зірка з двома переплетеними нескінченностями й синьою краплею по центру.

Біля підніжжя пагорба – йшла битва. До старого мчав вершник у чорному одязі, що майорів на вітру. Він тримав в одній руці чорний блискучий меч, а в іншій – народжувався смерч. Над полем битви ширяли два попелястих грифони, один із них зі срібними лапами й дзьобом, а над ними – золотокрилий дракон, який ось-ось випустить струмінь вогню.

На іншому малюнку... Ойхільд верхи на хіллагарійському скакуні. Цю коняшку я впізнаю з тисячі за складками на боках, а йому підносить меч... Кхибра. Вони всміхаються одне одному, немов сьогодні нічого не сталося. Утім, звідки братикові знати про зраду тролиці?

А на третьому – підвал, у якому в кайданах закутий чоловік. Він не кволий і слабкий, не розумію, як Єрошці вдалося це впіймати, але було схоже, що він воїн, просто знесилений магією. Обличчя в’язня не видно, бо голова впала на груди. Поруч із ним усміхнений маг, у сірому одязі. На голові – обруч із яскравим смарагдом. А ось очі, я вже такі бачила – чорні з яскраво-блакитними зіницями, в яких народжуються блискавки. З його рук сповзало огидне щупальце і тягнулося до чоловіка. Син Карліана? Але як?!!..

Долоні спітніли, я відклала малюнки й подивилася на брата, який любісінько хрустів свіжим огірком і доїдав курчачу ніжку.

– Єрошко, – я торкнула брата за плече, справляючись із хвилюванням, – скажи, а як ти це малюєш?

– Не знаю, – брат знизав плечима, – вони самі до мене приходять. Голова тільки сильно болить після них. Тобі подобається?

– Дуже. А як зараз голова, не болить?

– Ні, тітка Палажка дала якийсь порошок і все минуло.

– Можна я залишу їх поки що в себе?

– Звичайно, я ж для тебе їх намалював.

– Сонечко, а як ти зрозумів, що вони для мене?

– Просто відчув і приніс.

Я прискіпливо подивилася на Ойхільда, потім перевела погляд на Васю і Лікраніеля.

– Хтось використав Кхибру у своїх мерзенних справах. Ось, погляньте, – я простягнула Василю з Ліком малюнки з полем битви і в’язнем, а напіворку дала малюнок з ним і Кхиброю. Лік схопив зубами половину курчати, начисто витер руки об рушник і забрав малюнок із в’язнем.